На що пішли гроші

Кетрін вийшла до хвіртки сама. Найджел рвався йти з нею, але вона зупинила його одним поглядом.

— Я старша, — сказала вона. І тільки на ґанку згадала, що це вже неправда.

Дерек опустив скло «Лексуса», коли вона підійшла. У салоні пахло дорогою шкірою й м'ятною жуйкою.

— Кетрін. Пізно ви не спите.

— Ви теж.

— Проїжджав повз. Побачив світло в кабінеті Едварда. — Він усміхнувся. — Подумав, може, вам потрібна допомога з паперами. Старі будинки — вони ж повні паперів.

— Ми поміняли замки, містере Пірс.

Усмішка не зникла, але щось у ній застигло, як жир на холодній тарілці.

— Розумне рішення. Безпека понад усе.

— Місіс Еббот сказала, що віддала вам запасний ключ. Навесні.

Він засунув руку в кишеню піджака, дістав маленький ключ на брелоку з логотипом своєї агенції й поклав їй на долоню.

— Зовсім забув. Вибачте. — Він дивився їй прямо в очі. — Тепер він вам уже не знадобиться, правда?

Кетрін стиснула ключ так, що зубці вп'ялися в шкіру.

— Що ви шукали в картотеці?

— Не розумію, про що ви. — Він завів двигун. — Завтра об одинадцятій я привезу документи, які ви просили. Попередню угоду, підписану вашою матір'ю. Раджу прочитати уважно, особливо пункт про неустойку. І ще одне, Кетрін. — Голос став м'якшим, майже турботливим. — Норвіч — гарне місто. Але не все, що там сталося, варто витягувати на світло. Літл-Ешфорд — маленьке містечко. Люди тут пам'ятають довго. Маргарет це розуміла.

Скло піднялося. «Лексус» рушив.

Кетрін повернулася в дім, зачинилася у ванній і довго тримала руки під холодною водою, поки не перестали тремтіти.

Він знав. Не просто про іпотеку. Про Норвіч, про Томаса — про все. І він щойно пригрозив їм маминою таємницею так, як, певно, погрожував і їй.

Вранці вона розклала на кухонному столі всі мамині банківські виписки за шість років і за дві години перетворила стіл на карту.

— Ось, — сказала вона нарешті. — Квітень дві тисячі дев'ятнадцятого. Надходження від «Гартвел Білдінг Сосаєті» — сто двадцять тисяч. Через тиждень — переказ сорока тисяч клініці «Сент-Люк», Норвіч. Приватне ниркове відділення.

— Трансплантація? — спитав Найджел.

— Схоже на те. Далі — щомісячні платежі клініці. Півтори тисячі, дві. До кінця дві тисячі двадцять другого. Потім — перекази на рахунок Т. Бенкса. Щомісяця, до квітня цього року. — Вона поставила маркер. — І все. Гроші скінчилися.

— А іпотечні платежі? — тихо спитала Флоренс.

Кетрін витягла конверт із червоною смугою, що прийшов з ранковою поштою.

— Остання сплата — липень. Серпень і вересень пропущені. «Гартвел» повідомляє, що в разі несплати заборгованості протягом шістдесяти днів вони розпочнуть процедуру вилучення майна.

— Тобто банк забере будинок, — сказав Найджел.

— Тобто Дерек знав, що нам доведеться продавати, — сказала Кетрін. — Швидко. І за будь-яку ціну. Тому й такий спокійний.

Уперше за двадцять років цифри не заспокоювали її. Нова нирка для сина, якого мама тримала на руках лише кілька днів. Шість років на чотириста фунтів на місяць. Синє пальто з ґудзиком на одній нитці.

А Кетрін щонеділі о дев'ятій питала: «Як ти, мамо?» — і мама відповідала: «Все добре, сонечко. Розкажи краще про себе».

І Кетрін розповідала.

— Найдже, — сказала вона, не підводячи очей від виписок. — Скільки там, у «Кросфілді»? Точно?

Брат напружився.

— Одинадцять чотириста. А що?

— У мене є заощадження. Я закрию твій борг цього тижня.

— Ні.

— Найджеле.

— Ні, Кет. — Він підвівся. — Я не для того тобі розповів. Я не хочу бути ще одним рядком у твоїх таблицях. «Найджел — мінус одинадцять чотириста». Досить того, що мама…

— Мама записала твої дві тисячі й написала поруч: «Не чекати». — Кетрін нарешті подивилася на нього. — Вона не рахувала, Найдже. Вона записувала, щоб пам'ятати, кому допомогла, а не щоб потім вимагати. Я двадцять років думала, що в мене це від неї — облік, списки. А в мене від неї тільки почерк.

Вона помовчала.

— Це не позика. Я не хочу, щоб ти повертав. Я хочу, щоб у моєї родини був хоч один борг, який я можу закрити. Бо мамин я вже не закрию ніколи.

Найджел довго дивився на неї. Потім сів назад, важко, наче в нього підкосилися ноги.

— Добре, — сказав він хрипко. — Добре, Кет.

Флоренс, яка весь цей час мовчала, поклала руку на плече брата. Потім другу — на руку Кетрін. Так вони й сиділи хвилину, над стосами банківських виписок, і Кетрін раптом подумала: мама мріяла саме про це. Не про гроші, не про будинок. Про те, щоб вони втрьох сиділи за цим столом і трималися одне за одного.

Дорого ж їй обійшлася ця мрія.

Флоренс першою відсторонилася й дістала з кишені татів звіт, складений учетверо.

— Тут номер Томаса, — сказала вона. — Я хочу подзвонити. Зараз. Поки Дерек не приїхав.

Кетрін хотіла сказати тисячу розумних речей.

— Дзвони, — сказала вона.

Флоренс набрала номер і ввімкнула гучний зв'язок. П'ять гудків. Потім у слухавці клацнуло.

— Алло? — Жіночий голос, молодий, хрипкий, наче після безсонної ночі.

— Добрий день. Я шукаю Томаса Бенкса. Мене звати Флоренс. Флоренс Гарлоу.

Тиша. Така довга, що Кетрін подумала, чи не обірвався зв'язок.

— Гарлоу, — повторила дівчина. — Ви… ви родичка Маргарет?

— Я її донька.

У слухавці хтось судомно видихнув.

— Мене звати Лілі. Я донька Томаса. Тато в лікарні, вже третій тиждень. Він весь час питає про неї. Чому вона перестала дзвонити. — Голос здригнувся. — Будь ласка, скажіть, що вона приїде.