Фотографія без пари

У понеділок зранку Кетрін подзвонила до офісу й попросила тиждень відпустки за власний рахунок. Начальник, містер Голдінг, сказав: «Звісно, Кетрін, беріть скільки треба», — таким тоном, наче вона повідомила, що в неї нарешті з'явилося особисте життя. За дванадцять років вона не брала жодного дня поза графіком.

Найджел подзвонив у майстерню. Флоренс нікому не дзвонила.

Блакитна листівка лежала тепер у внутрішній кишені її сумки, загорнута в серветку. Кетрін перевіряла її вночі двічі.

О десятій у двері подзвонила місіс Еббот — вісімдесятирічна, крихітна, з банкою домашнього сливового джему, яку вона тримала перед собою, як посвідчення.

— Я не надовго, — сказала вона й пробула годину.

Місіс Еббот розповідала про маму так, наче та вийшла до крамниці й от-от повернеться: як Маргарет підрізала троянди вдосвіта, щоб ніхто не бачив, як вона з ними розмовляє.

— І щороку в березні вона їздила до Норвіча, — сказала місіс Еббот. — На два дні. Казала, до подруги. Я питала, яка подруга, а вона усміхалася й казала: «Стара, Дот. Дуже стара».

Кетрін відчула, як Найджел під столом легенько штовхнув її ногою.

— А цієї весни, — продовжила сусідка, понизивши голос, — до неї часто навідувався той Пірс. Рієлтор. Я раз бачила, як вона після нього сиділа на лавці в саду й плакала. Маргарет ніколи не плакала при людях. Ніколи.

— Місіс Еббот, — обережно спитала Кетрін, — у вас є ключ від нашого будинку?

— Був. Маргарет дала мені запасний років п'ять тому, про всяк випадок. — Стара жінка раптом зніяковіла. — Але навесні я віддала його містерові Пірсу. Він сказав, що Маргарет дозволила — треба було щось оцінити в будинку, поки вона в лікаря. Він обіцяв повернути. Мабуть, забув.

Коли місіс Еббот пішла, ніхто довго не говорив.

— Я викличу слюсаря, — сказав нарешті Найджел. — Сьогодні ж поміняю замки.

— А поліція? — спитала Флоренс.

— Із чим? — Кетрін похитала головою. — Нам потрібно більше.

Флоренс пішла нагору розбирати мамину спальню. Кетрін лишилася над списками й перераховувала вже перераховане, бо тільки так її руки переставали тремтіти.

Флоренс покликала її через сорок хвилин. Не голосно. Саме тому Кетрін піднялася одразу.

Сестра сиділа на маминому ліжку. Поруч лежала стара Біблія в чорній палітурці — мамина, з конфірмації, — а на колінах у Флоренс була фотографія.

— Вона була між сторінками, — сказала Флоренс. — Псалом сто тридцять дев'ятий.

Кетрін сіла поруч.

Чорно-біле фото, з білою зубчастою рамкою, якою обрізали знімки в сімдесятих. На ньому — дівчина років дев'ятнадцяти, у лікарняній сорочці, з довгим світлим волоссям, сплутаним на подушці. Вона не дивилася в камеру. Вона дивилася на немовля в себе на руках — маленьке, зморщене, загорнуте в пелюшку з вишитим куточком.

Кетрін знала це обличчя. Знала кожну його рису, хоч ніколи не бачила його таким молодим і таким беззахисним.

— Це мама, — сказала вона.

— Переверни.

На звороті маминим почерком — ще не твердим, ще круглим, дівочим — було написано:

«Томас. 14 березня 1974 р. Пробач мені».

А нижче — штамп фотоательє: «Бартлі і син, Норвіч».

Кетрін дивилася на ці три рядки, поки вони не розпливлися.

— Мама вийшла за тата в сімдесят дев'ятому, — сказала Флоренс тихо. — Ти народилася у вісімдесят другому. Це… це за п'ять років до весілля, Кет.

— Я вмію рахувати.

Флоренс не образилася. Просто взяла її за руку.

— Альбом за сімдесят третій — сімдесят п'ятий, — сказала Флоренс. — Його немає, бо вона не могла його тримати разом з іншими. Бо в тих роках був він.

— Ми не знаємо, що це означає, — сказала Кетрін. — Може, це дитина подруги. Може…

— Кет. «Пробач мені».

Кетрін замовкла.

Унизу Найджел говорив зі слюсарем. Кетрін подумала, що, коли він побачить фото, воно стане правдою для трьох. І дороги назад не буде.

— Покажи йому сама, — сказала вона. — Я зараз.

Флоренс пішла. Кетрін лишилася на маминому ліжку, яке досі пахло її кремом для рук.

Вона дістала з сумки серветку, розгорнула й розклала поруч дві речі: фото з лікарні й блакитну листівку з Норвіча.

«Ви зробили свій вибір давно».

Тепер вона розуміла, який вибір. Дев'ятнадцятирічна дівчина в лікарняній сорочці, яка не дивиться в камеру, бо не може відірвати очей від дитини, яку в неї от-от заберуть. Або яку вона от-от віддасть сама. Кетрін не знала, що з цього гірше.

Усе життя вона була старшою. Старшою сестрою, старшою дитиною, тією, хто відповідає, хто дзвонить щонеділі о дев'ятій, хто складає списки, хто перша знімає пальто з гачка. Це було не просто місце в родині. Це було те, ким вона була.

А тепер на маминому ліжку лежало фото чоловіка, який народився за вісім років до неї.

Кетрін Гарлоу ніколи не була старшою.

Вона довго сиділа, тримаючи листівку, і вперше в житті не знала, в яку колонку її записати.