Правда виходить на світло

Поліція приїхала о пів на третю дня — слідом за снігоочисником, що проклав у заметах вузький білий коридор від Нетербі до воріт маєтку. Дві машини, швидка й позашляховик гірської рятувальної служби, який про всяк випадок вислали з Гаррогейта, бо телефон у поліцейській дільниці Нетербі мовчав чотири дні, а старий Торнвік, як знали всі в окрузі, не пропускав різдвяної служби в сільській церкві, і коли він не з'явився на недільній, місцевий вікарій почав хвилюватися.

Кора потім довго думатиме про це: їх урятував не детектив, не рація, не телефон. Їх урятував вікарій, який помітив, що один старий чоловік не прийшов на службу.

Першими в хол увійшли фельдшери — двоє, в зелених куртках, з валізками. Едмунда вже перенесли з льоху до його спальні на першому поверсі, і біля нього сиділи Олівер і місіс Дойл, яка встигла напоїти його бульйоном з ложечки, плачучи й лаючи водночас. Фельдшери вислухали його серце, поміряли тиск, переглянулися.

— До лікарні, — сказав старший. — Негайно. Зневоднення, аритмія, і в легенях мені не подобається. Сер, ви розумієте, що вам дуже пощастило?

— Я розумію, — прошепотів Едмунд з подушок, — що мені пощастило з родиною. Хоча вони про це, мабуть, ще не знають.

Його винесли на ношах, закутаного в ковдри по самі очі. У холі він попросив зупинитися. Обвів поглядом усіх, хто стояв біля сходів: Міріам, що кусала губи; Віктора з забинтованими руками; Олівера, який тримав його за край ковдри, наче боявся, що дідусь знову зникне; Кору. Потім подивився вгору, на сходовий майданчик, де, біля вікна, під наглядом молодої поліцейської, сидів на лаві Джуліан. Без окулярів. З руками на колінах.

Їхні погляди зустрілися. Ніхто з них не сказав ані слова. Але Едмунд ледь помітно кивнув — один раз, — і Джуліан опустив голову.

Пембертона повезли тією самою швидкою. Старий адвокат, перш ніж дати себе вкласти на ноші, урочисто вручив поліції лист Едмунда — розпечатаний, у тому самому кремовому конверті, — і сказав, що знає, що порушив інструкцію клієнта, і готовий за це відповісти. Інспекторка з Гаррогейта, висока сива жінка на ім'я Ганна Прайс, з обличчям суворої вчительки й несподівано теплими очима, подивилася на нього поверх окулярів і сказала, що, на її думку, клієнт, якого знайшли живим, навряд чи подасть скаргу.

Джуліан розповів усе сам.

Він сидів у малій бібліотеці, навпроти інспекторки Прайс і сержанта з Нетербі, товстого, червонощокого Доусона, який усе витирав лоба хусточкою, хоча в кімнаті було холодно. Кора сиділа в кутку — Джуліан попросив, щоб вона була. «Вона заслужила почути, — сказав він. — Вона все одно вже знає більшість».

Він говорив рівно, спокійно, послідовно, як читав колись лекції студентам в Йорку — до того як Едмунд попросив його повернутися до Торнвіка й зайнятися архівом.

Картини. Два роки тому. Три полотна з невідомим походженням, які фірма не могла продати без документів. Він сидів над старими паперами, знав почерки, чорнила, папір кожного десятиліття за три століття — і одного вечора зрозумів, що може написати ці документи сам. Краще за будь-кого. Гроші з продажу він не витратив. Вони лежали на рахунку, відкритому на його ім'я. Він відкладав їх на будинок у Скарборо — маленький цегляний будинок на Ґровнер-стріт, де виросла його мати й який тепер продавався. Він хотів купити його. Щось своє. Щось, що не дав йому Едмунд.

Інспекторка Прайс нічого не записувала, лише слухала.

Лист Беатріс. Жовтень. Він знайшов його в скрині з паперами шістдесятих — і зрозумів, чия його мати дочка. Не знав лише, чия саме: підпис був відірваний. Він думав, що Едмунд знав усе з самого початку й вирішив тримати його при собі як прийомиша. Думав, що Торнвіки вкотре сховали незручну дитину.

Заповіт. Початок листопада. Він прочитав його в шкіряній теці в кабінеті, поки Едмунд спав. Переставив сторінки не в тому порядку — Едмунд помітив. Звіт експертизи там теж був. Він зрозумів, що все скінчено. Що двадцятого грудня, при всіх, його назвуть злодієм і викреслять — навіть із того місця «вихованця», яке він так ненавидів.

І він почав готуватися.

План будинку з архіву — той, що зробили мулярі двісті років тому для італійки у вежі. Хід. Шість тижнів ночами він вивчав його, змащував завіси, підбирав ключ до старих дубових дверей зі зв'язки в кабінеті. Прогноз погоди: велика буря з двадцятого на двадцять перше, дороги замете щонайменше на три дні. Черевики старого Гарріса — для сліду на килимі, щоб усі думали, що хтось прийшов ззовні. Глина з тунелю на підошвах — він не подумав про неї. Не подумав, що хтось роздивлятиметься бруд.

— Кора роздивилася, — сказав він і вперше за всю розмову подивився на неї. — Вона завжди дивиться, звідки береться бруд.

Він хотів лише одного: щоб заповіт не прочитали двадцятого. Щоб Едмунд зник на кілька днів. Щоб за цей час він устиг забрати зі скрині всі свої чернетки, записи, рецепт чорнила, спалити звіт експертизи. Щоб, коли буря вщухне, знайти Едмунда «блукаючим» у старій каплиці — розгубленого, слабкого, старого, якому ніхто не повірить, якщо він почне говорити про підробки. Він вірив, що зможе. Шість тижнів вірив.

А потім Едмунд подивився на нього в кабінеті й сказав: «Після десерту, хлопче. Після десерту поговоримо». Спокійно. Як завжди. І схопився за серце.

— Я ніс його вниз на руках, — сказав Джуліан. — Сімдесят чотири сходинки. Він важив, як дитина. Я думав, він помре в мене на руках. Я думав — я вбив його. Я сидів біля нього всю ту першу ніч і тримав за зап'ястя, рахуючи пульс. А вранці він розплющив очі й спитав, чи є в мене щось почитати.

Він замовк. Сержант Доусон перестав витирати лоба.

— Містер Пембертон, — нагадала інспекторка Прайс тихо.

Джуліан заплющив очі.

— Я хотів забрати лист. Я думав, він у портфелі. Я вимкнув світло біля дверей і вдарив його совою зі столу. Я не хотів так сильно. Я не розрахував. Я ніколи в житті нікого не бив. — Він розплющив очі. — Я прошу передати йому, що мені шкода. Хоча я розумію, що цього недостатньо.

— Недостатньо, містере Восс, — погодилася Прайс. — Але це початок.

Вона підвелася.

— Джуліане Восс, ви заарештовані за підозрою в незаконному позбавленні волі Едмунда Торнвіка, нападі на Артура Пембертона із заподіянням тілесних ушкоджень і шахрайстві з використанням підроблених документів. Ви маєте право зберігати мовчання…

Джуліан вислухав до кінця. Потім кивнув і простягнув руки.

Коли на його зап'ястях клацнули кайданки, Кора відвернулася до вікна. Вона не могла дивитися. І водночас знала, що це правильно. Що інакше не можна. Едмунд три дні пролежав у темряві, Пембертон — із розбитою головою, троє людей купили картини за брехню. Правда мала бути сказана вголос. Правда мала мати ціну.

Але вона однаково відвернулася.

Його вивели у хол. Там, біля підніжжя сходів, стояла Бі — у пальті, у капелюшку з вуаллю, з ціпком у руці, мов зібралася до церкви.

— Я їду з ним, — сказала вона інспекторці тоном, що не допускав заперечень. — До Нетербі. До Гаррогейта. Куди завгодно.

— Мем, це не…

— Я його бабуся, — сказала Беатріс Торнвік. Голосно. Вперше в житті — вголос, при чужих. — І я шістдесят п'ять років не їздила за своїми. Досить.

Інспекторка Прайс подивилася на неї довгим поглядом. Потім — на Джуліана. Потім кивнула сержантові.

— Хай сяде в нашу машину. Спереду.

Коли вони виходили, Бі взяла Джуліана під руку — за скуту кайданками руку, обережно, — і він не відсмикнувся.

Решту дня Кора пам'ятала уривками.

Віктор у кухні, з забинтованими руками, що тремтіли, простягає місіс Дойл маленький згорток зі шкарпетки й просить передати в лікарню батькові, «разом із бульйоном, і скажіть, що це від мене, що я… що я вкрав, а потім повернув, і хай він робить зі мною що хоче».

Міріам, що сідає поруч із братом на кухонну лаву й, не дивлячись на нього, каже: «Я думала, що це ти. Три дні думала. Я мала б знати краще. Пробач». І Віктор, що довго мовчить, а потім кладе забинтовану руку їй на плече: «Ти завжди думала, що це я, Мір. Ще з вази. Нічого. Я звик». І вони обоє сміються — вперше за багато років, — і сміх переходить у щось інше, і Міріам плаче в братове плече, а він гладить її по волоссю.

Олівер, що підходить до батька ввечері, коли всі вже розійшлися, і каже, дивлячись у підлогу: «Тату, я кинув університет. Ще навесні. Я брехав тобі. Я хочу вивчати Візантію». І Віктор, що дивиться на нього довго, дуже довго, а потім усміхається тією своєю старою, трохи п'яною, трохи сумною усмішкою: «Візантію? Та хоч Атлантиду, синку. Тільки більше не бреши. У цій родині й так забагато тих, хто вміє».

Пізно ввечері Кора поїхала до лікарні в Гаррогейті — Міріам дала їй свою машину. Едмунд лежав у палаті на третьому поверсі, під крапельницею, з кисневою трубкою під носом, маленький, сухий, у білій лікарняній сорочці. Він не спав.

— Коро, — сказав він, коли вона сіла біля ліжка. — Бі дзвонила. З дільниці. Каже, він спить. Уперше, мабуть, за шість тижнів.

— Вона з ним?

— Сидить у коридорі. Каже, нікуди не піде, поки його не переведуть. Сержант Доусон приніс їй чаю й стілець. — Едмунд ледь усміхнувся. — Моя сестра завжди вміла змусити чоловіків приносити їй стільці.

Вони помовчали. За вікном палати світилися вогні Гаррогейта, і десь далеко, у церкві, дзвонили — був вечір перед Святвечором.

— Дядьку, — нарешті сказала Кора. — Десять років тому, в бібліотеці. Коли я кричала на вас. Про маму.

Він повернув до неї голову на подушці. Його очі в напівтемряві палати були дуже світлими.

— Ви ж тоді теж мовчали, правда? — тихо спитала вона. — Не тому, що зневажали її. Бо дали їй слово.

Едмунд довго дивився на неї. Потім заплющив очі.

— Не тут, Коро, — прошепотів він. — Не в лікарні. Коли я повернуся додому. У бібліотеці. Там, де ти на мене кричала. Там і розповім. Я обіцяю.

Кора взяла його суху, гарячу руку у свої.

Він завжди тримав слово.