Віктор

Віктор Торнвік навчився брехати раніше, ніж навчився їздити на велосипеді. Не через злобу — через потребу. У домі, де батько вимірював любов оцінками, спортивними кубками й правильно вибраними виделками, маленькому хлопчикові, який ніколи не був першим ні в чому, доводилося якось виживати. Тож він навчився усміхатися. Жартувати. Казати те, що хочуть почути. Це працювало з учителями, потім із дівчатами, потім із банкірами, потім із людьми, які були значно гірші за банкірів.

З батьком не спрацювало жодного разу.

Він сидів у малій бібліотеці, куди Кора покликала його «на розмову» — він так і сказав подумки, в лапках, з батьківською інтонацією, — і дивився, як двоюрідна сестра розкладає на столі свій смішний блокнотик. Шкіряна палітурка, олівець. Руки в неї були такі, як у робітника: коротко підстрижені нігті, дрібні порізи, сліди морилки на кісточках. Колись, у дитинстві, вона ходила за ним хвостиком і вважала його найвеселішою людиною у світі. Цікаво, що вона бачить тепер.

— Отже, детективе, — сказав він. — Починайте катувати.

— Вікторе, я не…

— Жартую. Питай.

Кора помовчала. Потім, не підводячи очей від блокнота, сказала:

— Хто тобі вчора дзвонив?

От і все. Ані «як ти», ані «мені шкода». Одразу в кістку. Батьківська риса, подумав Віктор з несподіваною гіркотою. Вона завжди була більше схожа на нього, ніж будь-хто з рідних дітей.

— Друг.

— Друзі не кажуть «до понеділка» таким голосом.

Він засміявся, але сміх вийшов сухий, як тріск гілки.

— Ти підслуховувала.

— Ти не зачинив двері.

Віктор узяв зі столу скляне прес-пап'є з застиглою всередині кульбабою й почав перекладати його з руки в руку. Воно було важке й холодне.

— Його звуть Кінан, — сказав він нарешті. — Він не друг. Він — людина, якій я винен сто сорок тисяч фунтів. Ну, спочатку було шістдесят. Потім відсотки. Потім ще відсотки. Ти ж знаєш, як це буває. Хоча ні, звідки тобі знати, ти ж у нас порядна, ти склеюєш стільчики.

Кора нічого не відповіла. Навіть не записала. Просто чекала.

— Він дав мені до понеділка, — продовжив Віктор тихіше. — Після понеділка він перестане бути ввічливим. А він і зараз не дуже ввічливий. Минулого місяця його хлопці розбили мені машину. Не вкрали — просто розбили, акуратно, всі вікна по черзі, поки я дивився з балкона. Щоб я зрозумів.

— Ти просив у дядька гроші?

— Позавчора. Щойно приїхав. — Віктор поставив прес-пап'є на стіл так різко, що кульбаба всередині наче здригнулася. — Піднявся до нього у вежу, як хлопчик із табелем. Розповів усе. Навіть про машину. Думав — ну, я ж його син, врешті-решт. Думав, він хоч раз…

Він замовк.

— Що він сказав?

— Що я його найбільше розчарування. Що він не дасть мені ні пенні, бо гроші в моїх руках — як вода в решеті. І що завтра ввечері — тобто вчора — я все зрозумію, коли Пембертон прочитає заповіт. — Віктор криво всміхнувся. — Знаєш, як це прозвучало? «Ти все зрозумієш». Як вирок. Я вийшов звідти й уперше за багато років подумав: а що, коли він мене просто викреслив? Зовсім?

— І тому вчора ти…

— Ні. — Його голос став раптом дуже спокійним. — Слухай уважно, Коро, бо я скажу це тільки раз. Я не чіпав батька. Я б не зміг. Навіть якщо б хотів — а я, повір, хотів, бували дні, коли дуже хотів, — я б не зміг. Він — єдина людина в моєму житті, від якої я все ще чекаю… — Він зупинився. Похитав головою. — Неважливо.

Кора подивилася на нього довгим поглядом, і Віктор з подивом зрозумів, що вона йому вірить. Принаймні трохи. Це було так незвично — щоб хтось йому вірив, — що в горлі раптом стало тісно.

— Де ти був учора з восьмої двадцяти до восьмої сорока п'яти?

— У холі. Біля дверей. Потім — надворі.

— Навіщо надворі?

— Бо Кінан сказав, що коли я не можу говорити, то хай його людина послухає, як я говорю. — Віктор знизав плечима. — Не питай. Він любить театр не менше за мого батька. Я вийшов на ґанок, потім далі, у двір, бо зв'язок там пропадав. Ходив туди-сюди, поки не знайшов точку, де ловить. Біля старої стайні. Під вежею.

Кора підвела очі.

— Під вежею?

— Так. Прямо під татовим вікном. — Віктор примружився, наче намагаючись роздивитися щось у власній пам'яті. — Я тоді навіть подумав: ось він, нагорі, у теплі, дивиться свої папери, а я стою в снігу й прошу бандита про відстрочку. Таке собі кіно.

— Ти бачив вікно? Яким воно було?

— Зачиненим. Світилося. Я пам'ятаю, бо шибки ще були жовті, теплі, а сніг на них липнув і танув.

— О котрій це було?

— Десь… пів на дев'яту. Трохи пізніше. Я якраз дивився на годинник, коли Кінан поклав трубку. Восьма тридцять вісім. — Він відкинувся на спинку крісла. — І ще…

Він замовк. Кора чекала.

— Що «ще», Вікторе?

— Не знаю, чи це важливо. Я був трохи… ну, ти знаєш. — Він кивнув на свій келих, який навіть сюди приніс. — Але, здається, я бачив у вікні тінь. Хтось проходив повз світло. Тоді я подумав, що це тато ходить по кімнаті. Він завжди ходить, коли думає.

— Одна тінь?

Віктор завагався.

— Не знаю. Можливо… Ні, не знаю. Сніг ішов, світло мерехтіло. Там могло бути щось, а могло не бути нічого. Я не хочу вигадувати.

Він і справді вперше в житті не хотів нічого вигадувати — і, здається, Кора це зрозуміла, бо мовчки записала: «20:38. Вікно зачинене. Тінь (одна? дві?)».

— Дякую, — сказала вона. — І… Вікторе. Ти заходив до кабінету ще раз? Після тієї розмови? Можливо, учора вдень?

Він відповів не одразу. І цієї паузи було достатньо.

— Заходив, — сказав він нарешті, і обличчя його перекосилося від сорому. — Учора по обіді, коли тато спав у себе в спальні. Я… Коро, на камінній полиці в кабінеті стояла табакерка. Золота, георгіанська, з емаллю. Він ніколи на неї навіть не дивився. Я подумав — якщо я віддам Кінанові хоч щось, хоч частину, він дасть мені ще тиждень. Тиждень — це вже вічність.

— Ти її взяв.

— Вона в мене в сумці. — Віктор потер обличчя долонями. — Господи, як це звучить. Син обкрадає батька за кілька годин до того, як батько зникає. Поліція мене розіп'яла б. Ти мене зараз розіп'яла б.

— Я не поліція.

— Ні. Ти гірша. Ти — родина.

Кора закрила блокнот.

— Поверни табакерку на місце. Сьогодні. Нікому нічого не кажи. А коли все це скінчиться — розкажеш дядькові сам.

Віктор подивився на неї — довго, незвично серйозно, без жодної усмішки.

— Ти справді віриш, що він повернеться і я зможу йому щось розказати.

Це було не запитання.

— Так, — сказала Кора.

Він кивнув. І раптом — абсолютно несподівано для себе самого — відчув, як очі наповнюються сльозами. Він відвернувся до вікна, за яким мело.

Після розмови він не пішов у вітальню. Піднявся до себе, дістав із сумки табакерку, загорнуту в шкарпетку, як украдену сливу, і довго тримав її в долоні. Маленька, тепла, досконала. Пастушка на кришці, в рожевій сукні, з ягнятком на руках. Батько купив її на аукціоні в Лондоні, коли Вікторові було вісім, і тоді дозволив йому потримати — один-єдиний раз, «обережно, це не іграшка, це історія».

Віктор пам'ятав той день до дрібниць. Великий аукціонний зал, запах паркету й дорогих парфумів, молоток, що вдарив тричі. Батько тоді взяв його з собою вперше й востаннє — Міріам мала ангіну, а матері не було кому залишити хлопчика. Віктор сидів, боячись поворухнутися, і рахував лоти, щоб не заснути. А коли табакерка дісталася батькові, Едмунд обернувся до нього — і на одну секунду, одну-єдину, усміхнувся так, наче вони удвох щойно виграли війну. Віктор чекав тієї усмішки ще тридцять дев'ять років. Вона більше не повторилася. І ось тепер він, сорокасемирічний, носить цю табакерку в шкарпетці, як злодій. Як той, ким батько завжди його вважав.

Він вийшов у коридор, щоб віднести її до вежі, поки всі внизу. На повороті біля бібліотеки ледь не зіткнувся з Олівером.

Син відсахнувся від нього так, ніби Віктор замахнувся.

— Олі? Ти чого?

— Нічого, — хлопець сховав руки в кишені худі й дивився кудись на батькове підборіддя, тільки не в очі. — Нічого, тату. Я просто… Я йду до себе.

— Олі, стій. Що сталося? Ти з учорашнього вечора сам не свій.

— Нічого не сталося, — сказав Олівер надто швидко. — Я нічого не бачив.

І пішов — майже побіг — коридором, не озираючись.

Віктор стояв із табакеркою в кулаці, і холод, що жив у цьому домі, повільно, з кінчиків пальців, почав підніматися в ньому вище, до самого серця.

«Я нічого не бачив». Ніхто його не питав, що він бачив.

А Олівер, його тихий, ніжний, безпорадний син, ніколи в житті не вмів брехати.

Він був у цьому зовсім не схожий на батька.