Міріам

Міріам Торнвік-Гейл збрехала Корі двічі, і обидва рази — без жодних зусиль.

— Я дзвонила Ґреґорі, — сказала вона, сидячи у кріслі в малій бібліотеці й тримаючи спину так рівно, наче між лопатками в неї був сталевий стрижень. — Колишньому чоловікові. Ми досі ділимо будинок у Гаррогейті, треба було вирішити з рієлтором. Нудні справи. Мені не вдалося додзвонитися, звісно. У цьому домі не можна додзвонитися навіть до Бога.

— А до зимового саду ти пішла одразу? Нікуди не заходила?

— Одразу. Там біля скляних дверей іноді ловить одна риска. Я простояла там хвилин двадцять, мабуть, дивлячись, як сніг липне до скла. Потім повернулася.

Кора записала. Вона кивала, дивлячись у блокнот, і Міріам раптом з неприємним подивом подумала, що не знає, вірить їй кузина чи ні. Зазвичай вона знала. Двадцять шість років у «Торнвік і Ко» навчили її читати обличчя людей через стіл переговорів краще, ніж будь-які контракти. А обличчя Кори було спокійним, уважним і абсолютно непроникним, як лакована поверхня старого бюро.

— І ще одне, — сказала Кора. — Ти приїхала на день раніше за всіх. Дев'ятнадцятого. Чому?

— Бо не люблю їздити в сутінках по пустищах. І бо хотіла побачити батька до того, як злетиться вся зграя. — Вона дозволила собі ледь помітну усмішку. — Не ображайся.

— Не ображаюся. Ти його бачила?

— Недовго. Він був утомлений.

Це була друга брехня. Батька того вечора вона взагалі не бачила — Едмунд не вийшов із вежі й не прийняв її. Натомість вона бачила Пембертона.

Вона згадувала це тепер, ідучи порожньою галереєю назад, повз вікна, за якими вив сніг, і повз портрети, з яких на неї дивилися предки з одними й тими самими світлими, прозорими, безжальними очима. Батьківськими очима. Її власними очима, якщо вірити дзеркалу.

Пембертон приїхав дев'ятнадцятого — він завжди приїжджав заздалегідь, старий педант, — і жив у синій гостьовій кімнаті. Міріам постукала до нього о десятій вечора з пляшкою хересу й двома келихами. Вона навіть не приховувала, навіщо прийшла.

— Я хочу знати, що в заповіті.

— Ви знаєте, що я не можу вам цього сказати, місіс Гейл.

— Я знаю, що ви працюєте на нашу родину сорок років. Що ви були на весіллі моїх батьків і на похороні моєї матері. Що ви тримали мене на руках, коли мене хрестили. І я знаю, що в січні збори акціонерів, від яких залежить, чи залишиться «Торнвік і Ко» родинною фірмою, чи її розтягнуть на шматки ті шакали з Лондона, які вже третій рік кружляють над нами. Мені потрібна довіреність батька, Пембертоне. Або мені потрібно знати, що його частка перейде до мене. Інакше я не втримаю раду.

Старий адвокат довго дивився на свій келих, не торкаючись вина.

— Ваш батько, — сказав він нарешті, — змінює значно більше, ніж ви думаєте. І не лише в заповіті.

— Що це означає?

— Це означає, що я вже сказав більше, ніж мав право. — Він підвів на неї свої водянисті, втомлені очі. — Запитайте себе, місіс Гейл, чому за останні два місяці ваш батько вперше за п'ятнадцять років особисто запросив до себе звіти відділу експертизи. Не ви їх отримували. Він.

Тоді Міріам не зрозуміла. Точніше — зрозуміла, але не повірила. Вона пішла до себе й до третьої ночі сиділа над ноутбуком, переглядаючи листування, яке в неї ще було доступне без мережі. І знайшла лише одне: у жовтні відділ експертизи провів внутрішню перевірку щодо трьох лотів, проданих фірмою за останні два роки. Три картини. Хтось із покупців засумнівався в провенансі — в ланцюжку документів, який підтверджує, звідки походить річ і кому вона належала. Перевірку вела Сара Лінч, начальниця відділу. Звіт Міріам так і не побачила. Коли вона спитала, Сара відповіла, що справу забрав «на особистий контроль» голова правління.

Батько.

Тож учора ввечері, поки брат бурмотів щось у холі своїм кредиторам, Міріам простояла в зимовому саду з телефоном, піднятим до скла, як свічка, і на одну-єдину, дорогоцінну риску, що з'явилася на тридцять секунд, додзвонилася не до колишнього чоловіка. До Сари Лінч. Додому.

— Сара, це Міріам. Я коротко, зв'язок зараз зникне. Звіт про три лоти. Що там?

Пауза. Шум. І голос Сари, переляканий і тихий:

— Місіс Гейл, я не можу… Ваш батько заборонив…

— Мій батько зник! — Міріам не знала, чому сказала «зник». Тоді ще ніхто не знав, що він зник, — тоді він, мабуть, ще сидів у вежі. Вона просто хотіла налякати Сару найстрашнішим словом, яке спало на думку. Слово вирвалося саме — і пізніше вона довго думатиме, чому саме воно. — Сара, будь ласка.

— Документи підроблені, — прошепотіла Сара. — Усі три провенанси. Листи колишніх власників, квитанції, записи з інвентарних книг. Дуже якісно. Надзвичайно якісно, папір того часу, чорнило того часу. Але їх писала одна рука. І, місіс Гейл… усі вони нібито походять із родинного архіву Торнвіків. З вашого архіву.

А потім риска зникла, і з нею — Сарин голос.

Міріам лишилася стояти посеред зимового саду, серед темних пальм і чорного скла, і її серце калатало так, що було боляче. Із родинного архіву. Архіву, яким займався тільки один чоловік. Архіву, до якого доступ мали лише двоє: Джуліан, що сидів у ньому шість тижнів, і…

І Віктор. Бо Віктор жив тут минулої весни три місяці, коли його вигнала друга дружина. Віктор, у якого завжди бракує грошей. Віктор, який у дитинстві так гарно підробляв батьків підпис на шкільних табелях, що навіть учителі не помічали.

Вона не хотіла цього думати. Але думала.

І саме тоді, стоячи в темряві, вона почула звук.

Вона пам'ятала час, бо саме глянула на екран, сподіваючись, що риска повернеться: восьма п'ятдесят дві. Звук ішов не з вікна й не з будинку. Він ішов знизу. З-під підлоги, з-під кованої чавунної решітки старого опалення, що тяглася вздовж стіни зимового саду, — глухий, приглушений, наче щось важке тягли по каменю. Шурхіт. Пауза. Знову шурхіт. І ще — дуже тихо, так тихо, що вона потім не була певна, чи не вигадала, — звук, схожий на стогін.

Тоді вона подумала: котел. Старий котел у підвалі, який батько відмовлявся міняти вже двадцять років і який у мороз гудів, клацав і стогнав, як живий. Вона навіть роздратовано подумала, що цей дім розвалюється, а батько грає в ігри з заповітами.

Вона повернулася до їдальні. Усміхнулася Оліверові. Сіла. Взяла виделку.

А тепер, у холодному денному світлі, Міріам Торнвік-Гейл ішла галереєю до зимового саду і вперше за багато років не знала, що робити.

Вона мала розповісти Корі. Мала. Про Пембертона. Про звіт. Про Сару. Про звук. Але розповісти про звіт означало вказати на когось. На Джуліана — тихого Джуліана, який щоразу приносив їй каву на засідання ради, якщо вона засиджувалася, і якого батько любив, здається, більше, ніж рідних дітей. Або на Віктора — її рідного брата, якого вона ненавиділа й захищала з самого дитинства, з того дня, коли він, семирічний, узяв на себе провину за розбиту нею вазу й дістав від батька ременем замість неї.

І розповісти означало визнати, що вона сама збрехала. Що вона шукала вигоди, поки батько… Поки батько що?

Зимовий сад зустрів її вологим теплом, запахом землі й прілого листя. Дзеркальні скляні стіни, заліплені знадвору снігом, пропускали мутне сіре світло, як крізь молоко. Міріам пройшла вздовж стіни до чавунної решітки. Постояла. Потім, почуваючись дурепою, опустилася на коліна просто на кахлі — у кашеміровому светрі, у штанах за чотириста фунтів — і притулилася обличчям до холодного візерункового металу.

Тиша.

Ні шурхоту. Ні стогону. Котел, здається, спав.

Але з решітки тягнуло повітрям. Холодним — надто холодним для труби, якою мало б іти тепло. І воно пахло не пилом, не іржею й не мазутом, а чимось зовсім іншим. Вологим каменем. Землею. І — Міріам вдихнула ще раз, щоб переконатися, — ледь відчутно воском. Старим церковним воском, як від свічок, що горіли в каплиці на маминому похороні.

Вона різко відсахнулася, мало не впавши.

Каплиця стояла за будинком, за цвинтарем, за сотню метрів звідси. Її двері були замкнені вже десять років. Сьогодні вранці Джуліан казав, що бачив їх із вікна: сніг біля порогу лежав рівно, неторканий, до самої клямки.

Міріам сиділа на холодних кахлях, притискаючи долоню до рота, і дивилася на чорну решітку, з якої дихав склеп.

«Коли тут щось зникає, воно ніколи не йде далеко», — сказала вранці тітка Бі. Міріам тоді не чула — чи їй здавалося, що не чула. А тепер ці слова звучали в її голові так виразно, наче Бі стояла поруч.

Вона мала негайно піти до Кори.

Вона підвелася. Обтрусила коліна. Поправила волосся.

І, як і все своє життя, спочатку вирішила перевірити сама.