Розмова в конторі Далгліша

Містер Далгліш подзвонив Вікторові Голловею в середу й сказав, що готовий засвідчити довіреність. У присутності довірителя, звісно. У п'ятницю, об одинадцятій, у себе в конторі. Віктор, за словами Далгліша, дуже зрадів і сказав: «Нарешті, старий».

— Він назвав мене старим, — сказав Далгліш сестрам, сухо. — Мені вісімдесят один рік. Я не старий. Я нотаріус.

У п'ятницю об одинадцятій у конторі Далгліша було тісно. Г'ю у своєму кріслі біля вікна. Беа на стільці з високою спинкою, із зошитом і товстою папкою на колінах. Колетт поруч із батьком, на підлокітнику, як сиділа в дитинстві. Ада в кутку, з папкою меншою. Далгліш за своїм столом, у жилеті, з годинником на ланцюжку. І ще одна людина, якої Віктор не очікував побачити: немолодий чоловік у сірому костюмі, який відрекомендувався як містер Прайор і більше нічого про себе не сказав. Він сидів біля стіни й мовчав.

Віктор увійшов за три хвилини до одинадцятої, у верблюжому пальті, з пляшкою доброго вина для Далгліша. Побачив, скільки людей у кімнаті, і на одну секунду, менше ніж на секунду, його обличчя зробило щось, чого раніше ніхто не бачив. Потім він усміхнувся.

— Оце так збори, — сказав він. — Уся родина. Чудово. Беатріс. Колетт. Старий! — Він ступив до Г'ю.

Г'ю підняв ліву руку, долонею вперед. Жест був простий і цілком ясний. Віктор зупинився.

— Сідайте, містере Голловей, — сказав Далгліш.

Віктор сів. Пляшку він поставив на підлогу, біля ніжки стільця.

Говорила спершу Беа. Вона відкрила папку й стала викладати на стіл Далгліша аркуші, один за одним, рівно, мовчки, як розкладають пасьянс. Квитанції за покрівлю, етап перший, другий, третій. Фотографії горища, зроблені на її телефон: щілина в черепиці, відро, чорні крокви. Квитанції за сантехніку. Банківські виписки, де кожне «Спл.» було підтверджено. Підсумок, одинадцять тисяч шістсот сорок фунтів, двічі підкреслений. Потім копія договору Г'ю. Потім договір Айріс. Потім документи містера Кібла. Три договори поруч, один підпис.

— Містере Голловей, — сказала Беа, і голос у неї був цілком рівний, той самий, яким вона одинадцять років тому читала в слухавку міліграми. — Покажіть мені, будь ласка, яку саме черепицю ви замінили.

Віктор усміхнувся.

— Беатріс. Послухайте. Я розумію, як це виглядає. Будівельники бувають несумлінні, я сам постраждав, я сам їм платив…

— Ви їм не платили, — сказала Беа. — На кожній вашій квитанції дрібним шрифтом зазначено субпідрядника, «Іст-Англія Руфінг». Такої компанії немає в реєстрі. Її ніколи не було. Я перевірила. Я бухгалтерка, містере Голловей. Я завжди перевіряю.

Тоді заговорила Колетт. Вона не розкладала паперів. Вона просто розповідала: як Айріс Пеннінгтон міняли лампочки. Як містер Кібл «почав забуватися». Як місіс Треверс із Черч-гілл пів року отримувала квіти. Як її батькові розповідали, що доньки не приїдуть. Вона говорила спокійно, майже тепло, і від цього тепла було страшніше, ніж від будь-яких цифр. Потім вона поклала на стіл три аркуші: підписані свідчення Айріс, Діни й місіс Треверс.

Ада передала Далглішу свій висновок. Далгліш прочитав, кивнув і поклав його зверху.

Віктор більше не всміхався. Він сидів дуже рівно й дивився на папери. Потім повернувся до сестер, і обличчя в нього стало інше, не приємне, а втомлене й зле, як у людини, яку загнали в кут.

— А де були ви? — сказав він. — Три роки. Де ви обидві були? Я приходив сюди щотижня. Я з ним сидів. Я йому чай наливав. Ви дзвонили раз на місяць. Ви думаєте, мені це нічого не коштувало? Хтось же мусив…

— Ви маєте рацію, — сказала Колетт.

Віктор затнувся.

— Нас не було, — сказала Колетт. — Це правда. Нас не було, і ви цим скористалися. — Вона помовчала. — А тепер ми є.

І тоді Г'ю Ешкрофт сказав слово. Голосно, виразно, слово, яке прийшло правильним із першого разу:

— Ні.

Усі повернулися до нього. Г'ю дивився просто на Віктора. Він потягнувся лівою рукою до столу, і Колетт вклала йому в пальці ручку, і він написав на звороті якоїсь квитанції, великими, майже рівними літерами: «НЕ ПРОДАЮ». Потім кинув ручку на стіл і відкинувся в кріслі.

Далгліш відкашлявся.

— Містере Голловей, — сказав він. — Я як нотаріус зобов'язаний повідомити вам таке. Я не засвідчуватиму довіреності. Я готовий під присягою засвідчити, у якому стані містер Ешкрофт перебував у день підписання попереднього договору. Усі ці матеріали, — він поклав долоню на стос, — сьогодні ж ідуть до поліції графства і до професійної асоціації агентів з нерухомості. Містер Прайор, — він кивнув на чоловіка в сірому, — представляє асоціацію. Він люб'язно погодився бути присутнім.

Містер Прайор уперше поворухнувся, дістав блокнот і щось у ньому записав.

Віктор подивився на містера Прайора. Потім на пляшку вина біля ніжки стільця. Потім устав.

— Я хочу подзвонити своєму адвокатові, — сказав він.

— Звісно, — сказав Далгліш. — Ваш адвокат, гадаю, порадить вам те саме, що порадив би і я. Письмова відмова від усіх трьох договорів, повернення грошей за роботи, яких не було, і співпраця зі слідством. Це найменше з лих, містере Голловей. Вашому батькові, — додав він тихіше, — було б дуже соромно.

Віктор пішов, не взявши вина.

Далі все було повільніше й нудніше, як завжди буває в житті після сцени, яка в кіно стала б фіналом. За два тижні адвокат Віктора надіслав письмову відмову від договорів із Г'ю Ешкрофтом і Айріс Пеннінгтон. Справа містера Кібла виявилася складнішою: дім уже було перепродано, і нею зайнялася поліція. Асоціація виключила Віктора Голловея зі своїх членів і відкликала його ліцензію. Банк, трьох листів якого Віктор так і не розпечатав, скористався цим і закрив йому кредитну лінію. До весни з вікна на Гай-стріт зникла вивіска з будиночком і хвилею замість даху. Під час обшуку в конторі поліція знайшла в шухляді його столу в'язку ключів з акуратними бирками. На одній було написано «Ешкрофт», на другій «Пеннінгтон», на третій «Кібл». Ключ із биркою «Ешкрофт» підходив до старого латунного замка на Чепел-лейн, який на той час уже лежав у сміттєвому баку.

Але все це було потім. А тієї п'ятниці весь Сенд-Гітон знав про все вже до суботнього ринку: Айріс Пеннінгтон подбала про це особисто. На ринку до Беа підійшли три незнайомі жінки й потиснули їй руку. До Колетт підійшов продавець риби й дав безкоштовно пару копчених оселедців, «для Г'ю, він їх любить». Цього разу це виявилося правдою.

Пляшку вина Далгліш віддав Аді.