Дві осені

Джун Ешкрофт помирала одинадцять років тому в тій самій кімнаті, де тепер стояло ліжко її чоловіка. Тоді ліжко теж перенесли вниз, до вікна, і рояль теж відсунули до стіни, і цього збігу ніхто в домі не вимовив уголос, хоча помітили його всі троє першого ж вечора.

Та осінь мала дві версії. Обидві були чесні. Жодна не була повна.

Ось версія Беатріс.

У вересні їй було тридцять три роки, Фінові п'ять, і вона взяла на роботі відпустку за власний рахунок, а потім ще одну. Фін лишився в Лідсі з батьком: тоді вони ще були одружені, і Беа потім думала, що шлюб, мабуть, скінчився саме тієї осені, хоча розлучення оформили через три роки. Вона переїхала на Чепел-лейн з однією валізою і товстим зошитом у клітинку. Зошит був перший. Туди вона записувала все: морфій по годинах, що мама їла, чого не їла, скільки разів прокидалася вночі. Вона дзвонила Колетт до Лісабона щонеділі, о сьомій вечора, і зачитувала з зошита, як зачитують звіт. Колетт слухала й ставила запитання, на які в Беа були відповіді. Беа пишалася тим, що в неї завжди були відповіді.

У середині жовтня мама покликала її до себе, вночі, коли батько спав нагорі, і попросила про одну річ. Беа пообіцяла. Більше у версії Беатріс про ту ніч нічого немає. Вона не переказувала її навіть собі.

Останнього четверга, о сьомій вечора, вона подзвонила сестрі не в неділю, і Колетт одразу все зрозуміла з дня тижня. Беа сказала: «Приїжджай». Вона пам'ятала це точно, це було перше слово розмови. Колетт сказала, що в п'ятницю в неї співбесіда, дуже важлива, у видавництві, куди вона мріяла потрапити три роки, і що вона прилетить у суботу вранці. Беа пам'ятала, як відповіла: «Добре». Вона пам'ятала, що сказала це рівним голосом, і пам'ятала, чого їй коштував цей рівний голос. Вона не стала сперечатися. У неї були причини не сперечатися. Слухавку, як вона пам'ятала, першою поклала Колетт.

У п'ятницю Беа цілий день носила телефон у кишені фартуха. Двічі вона діставала його й набирала лісабонський номер до останньої цифри. Двічі ховала назад. Мама того дня майже не приходила до тями, але одного разу, близько четвертої, розплющила очі, знайшла поглядом Беа й спитала самими губами: «Ти не дзвонила?» Беа похитала головою. Мама кивнула й знову заплющила очі, і Беа досі не знала, що було в тому кивку: полегшення чи щось зовсім інше.

Джун померла в п'ятницю, за двадцять хвилин до дванадцятої ночі. Батько тримав її за одну руку, Беа за другу. Колетт прилетіла в суботу, о десятій ранку, і ввійшла в дім, коли з нього вже вивезли все, крім запаху.

Ось версія Колетт.

Тієї осені їй було двадцять вісім років, вона три роки жила в Лісабоні, перекладала інструкції до пральних машин і мріяла перекладати романи. Беа дзвонила щонеділі, о сьомій, і голос у неї був як у диктора, що оголошує затримку потяга. Колетт слухала цифри, міліграми, години й не могла знайти в цих цифрах маму. Вона питала: «А як вона?» Беа відповідала: «Я ж тобі кажу». Колетт кілька разів пропонувала приїхати. Беа казала: «Поки не треба. Мама просить, щоб ти не зривалася». Колетт потім роками прокручувала цю фразу й ніяк не могла вирішити, чия вона: мамина чи сестрина.

Останній дзвінок надійшов у четвер, пізно, після десятої. Так пам'ятала Колетт, і в її телефоні цей час потім був записаний, тільки телефон давно потонув у річці Тежу разом із сумкою. Беа говорила спокійно. Вона сказала, що мамі гірше. Колетт спитала: «Мені приїхати?» Беа сказала: «Як вважаєш за потрібне». Колетт пам'ятала це дослівно, як пам'ятають образу. Вона розповіла про співбесіду, і Беа сказала: «Мама хотіла б, щоб ти пішла». Колетт сказала: «Я прилечу в суботу». Беа сказала: «Добре». Слухавку, як пам'ятала Колетт, першою поклала Беа.

У п'ятницю вранці Колетт наділа єдиний пристойний піджак і доїхала трамваєм до видавництва на Руа-ду-Алекрін. Вона постояла перед дверима. Що вона зробила потім, Колетт не розповідала нікому, жодній людині, одинадцять років. Відомо тільки, що в суботу, о десятій ранку, вона ввійшла в дім на Чепел-лейн, коли з нього вже вивезли все, крім запаху.

Оповідачеві відомо, що в четверговій розмові було сказано і «приїжджай», і «як вважаєш за потрібне», і що дзвінок почався о дев'ятій, а не о сьомій і не після десятої. Відомо, що слухавки обидві сестри поклали майже одночасно, бо жодна не хотіла класти першою і обидві не витримали однієї й тієї самої секунди тиші. І відомо ще, що Г'ю Ешкрофт того вечора стояв у коридорі, за два кроки від кухонних дверей, зі склянкою води для дружини в руці, і чув кожне слово, сказане Беа. Він знав, про що Джун просила старшу доньку. Він міг увійти в кухню й узяти слухавку. Він постояв, послухав, як вода в склянці перестала тремтіти, і пішов нагору.

Похорон був у вівторок, у церкві на пагорбі, холодного сонячного дня. Сестри стояли по різні боки від батька. Після, на поминках у пабі «Якір», у вузькому коридорі біля вбиралень, де пахло хлоркою і пивом, вони опинилися вдвох, уперше за всі ці дні.

Колетт сказала: «Ти могла сказати мені правду».

Беа сказала: «Ти могла приїхати».

Кожна з них потім одинадцять років переказувала собі ці дві фрази. Колетт згадувала, що Беа сказала «ти не захотіла приїхати». Беа згадувала, що Колетт сказала «ти мені весь час брехала». Жодна з цих фраз не була вимовлена. Але саме з ними кожна прожила наступні одинадцять років, як живуть із тим, що є, а не з тим, що було.