Сьомий ключ

Через чотири дні в крамниці на вулиці Марлоу знову зібралися люди.

Не всі шестеро. Шести вже не могло бути ніколи. Але ті, хто лишився, прийшли, коли Гвендолін попросила, — у четвер, о шостій вечора, рівно через два тижні після того вечора, коли Едвін Хейл востаннє бачив Оскара Ренвіка живим під гачком, на якому висів його сьомий ключ.

Преподобний Пембрі сидів біля вітрини, згорблений, у чорному, і мідна табличка з вигравіюваним ім'ям Тобіаса Лейна лежала в нього на колінах, загорнута в газету. Він не знав, що з нею робити. Викинути не міг. Повісити назад — тим паче. Хелен Фрост стояла біля дверей у простому сірому пальті, без окулярів, і виглядала на десять років молодшою й на десять років утомленішою. Учора вона подала у відставку. Головний офіс у Бристолі прийняв її без жодного слова. Інспектор Гримшоу, який відкладав від'їзд уже двічі, стояв біля старого Яна, заклавши руки за спину. Констебль Дойл, у парадному мундирі, почищеному так, що ґудзики сліпили очі, стояв за його плечем і намагався не всміхатися. Томмі Беккет сидів на підлозі біля китайської вази, з яблуком у руці — зеленим, кислим, — і мужньо його гриз.

Гвендолін сиділа на високому табуреті за прилавком. Її табуреті тепер.

А Едвін стояв біля дубових дверей задньої кімнати, як стояв колись Оскар, тримаючи долоню на холодній ручці.

— Ви просили пояснити, — сказав він. — Усе, від початку. Я не вмію говорити так, як говорив Оскар. Але я спробую.

* * *

— Усе почалося не два тижні тому, — сказав Едвін. — Усе почалося в тридцять восьмому, коли молодий Тобіас Лейн відлив у спільній майстерні запасну ручку до підробленого георгіанського чайника, а молодий Оскар Ренвік знайшов її й не пішов до поліції. Бо злякався. Він сховав ручку й форму в скриньку — як запоруку, як страховку, як нагадування собі. А потім, дванадцять років по тому, коли Тобіас прийшов знову, Оскар узяв його гроші. Не багато. Десять відсотків. Але кожна з цих монет важила, як камінь. Він тягав ці камені дванадцять років.

Пембрі опустив голову.

— Цього літа камені стали занадто важкими. Гарріс із Лондона показав Оскарові мініатюру з целулоїду замість слонової кістки. І Оскар вирішив: досить. Двадцять другого він сказав Тобіасові: тиждень. Або ти повертаєш гроші всім, кого ми обдурили, або я йду до газет. Тобіас засміявся. Він був певен, що Оскар не посміє. Але двадцять третього Оскар змінив заповіт, написав листа, віддав копію вікарієві. І почав перевіряти ключі. Питав кожного з шести, чи не давали вони комусь свого ключа. Бо підозрював: Тобіас готується. Він не знав тільки, як саме.

— А Тобіас готувався давно, — тихо сказала Гвендолін.

— З липня. У липні він прийшов до мене нібито купити інструменти для колекції, і за дванадцять хвилин, поки я шукав на кухні лимон, вдавив у віск мій щуп — єдиний у світі щуп, зроблений під замок із лічильником. У серпні він показав місіс Фрост підроблену записку від Оскара й отримав п'ять хвилин наодинці з ключем у банківській скриньці. Ще один відбиток у воску. За цими двома відбитками він відлив у своїй майстерні два інструменти. Ключ, що відчиняв задню кімнату. І щуп, що дозволяв обдурити лічильник. — Едвін торкнувся латунної цифри над замковою щілиною. — Сьомий ключ. Бо в цих дверей завжди було сім ключів: шість у шести людей і один на гачку. А Тобіас зробив собі ще один. Він став сьомим власником ключа, якого Оскар ніколи не обирав.

Томмі перестав гризти яблуко.

— А тепер про ту ніч, — продовжив Едвін. — Четвер, два тижні тому. О шостій нуль дві я замкнув ці двері своїм ключем. Лічильник показав тисячу чотириста сімнадцять. Я пішов, Морін і міс Ренвік пішли. Оскар лишився сам. Він засунув засув на вхідних дверях, як щовечора. А близько десятої зняв свій ключ із гачка, відімкнув задню кімнату — лічильник перегорнувся на тисячу чотириста вісімнадцять — і сів за стіл над своїм архівом. Він писав. Ми бачили розкриту теку й ручку без ковпачка.

— А Тобіас? — спитав Дойл, хоч знав відповідь.

— О пів на одинадцяту Тобіас вийшов із «Корони», де ретельно програвав у доміно, щоб усі запам'ятали, коли він пішов. Провулком — до двору Оскара. Двері підсобки були на клямці, ключ у замку зсередини, Оскар ніколи не замикав їх на ніч, бо двір був глухий, а засув на вхідних дверях здавався йому надійнішим. Тобіас зайшов. Оскар почув його, вийшов, мабуть, у коридор. Вони говорили — не знаю, скільки й про що. Може, Тобіас удавав, що прийшов домовитися. Може, просив ще тиждень. Оскар повернувся до столу, до своїх паперів. Він не боявся Тобіаса — сорок років не боявся. Тобіас узяв із полиці бронзового коня.

Хелен Фрост заплющила очі.

— Потім, — голос Едвіна став рівнішим, наче він розбирав механізм, — Тобіас забрав теку, над якою сидів Оскар, — ту, що лежала на столі, з останніми записами. Він не знайшов ні скриньки, ні записника — записник Оскар за кілька днів до того сховав у шухляді прилавка під квитанціями, де його потім знайшла Морін. Тобіас вийшов із кімнати, залишивши лампу ввімкненою. Замкнув двері своїм сьомим ключем — тисяча чотириста дев'ятнадцять. Просунув у щілину щуп, відтиснув собачку і прокрутив лічильник назад, на дві позиції, до тисячі чотириста сімнадцяти. Тієї самої цифри, що стояла в журналі Морін о шостій нуль дві, записаної моєю рукою. Повісив ключ Оскара на гачок. Вийшов через двір, причинивши двері на клямку. О десятій сорок п'ять його побачив у провулку вікарій.

— Але навіщо? — не витримав Дойл. — Навіщо цей лічильник? Він міг просто піти!

— Бо лічильник робив його невидимим, Персі. І робив видимим мене. — Едвін гірко всміхнувся. — Замкнена кімната, яку ніхто не відчиняв, — це неможливий злочин. А в неможливого злочину може бути лише один розв'язок: людина, яка знає замок краще за всіх. Людина, чий щуп пасує до подряпин. Тобіас не просто вбив Оскара. Він вбив його моїми руками. А щоб усі побачили це якнайшвидше, о сьомій двадцять ранку подзвонив до пансіону й попросив міс Ренвік поспішати. Хустка на слухавці — старий трюк.

— А Морін? — ледь чутно спитав Томмі.

Едвін подивився на хлопчика довгим, теплим поглядом.

— Морін знайшла записник. І зрозуміла, де шукати. Вона довірилася мені — і написала записку. А ти, Томмі, забіг на Вільям-стріт віддати газету, як робив щодня. Ти не винен. Ти не міг знати, що дорослий чоловік, який щодня давав тобі два пенси, відкриє над парою чужий лист. — Він помовчав. — Тобіас прийшов до крамниці раніше за мене. Морін подумала, що це я. Вона сказала: «Містере Хейл, ви рано». Я чув — тобто я не чув, але я знаю, що вона так сказала, бо вона завжди казала так, коли я приходив раніше. — Голос його здригнувся вперше за весь вечір. — Він затягнув її ланцюжок, поки я стояв за дверима у дворі. Той звук, який я почув, — це не кіт зістрибнув зі стільця. Це він опустив її на підлогу. Потім він вклав у її руку щуп-копію, яким відчиняв двері в ніч смерті Оскара, щоб підозра остаточно впала на мене, взяв із сумочки ключ від її кімнати, пішов туди, знайшов записник, повернувся й поклав ключ назад. І забрав ключ від дверей у двір — щоб мати змогу повернутися.

У крамниці довго ніхто не говорив. Цокали годинники. Старий Ян, заведений і живий, поважно гойдав маятником.

— Він зізнався, — сказав нарешті Гримшоу. — Учора ввечері. Коли побачив результати експертизи золота з руків'я щупа й зі свого робочого столу. І коли я поклав перед ним записник Оскара з його власної валізки. Сесія суду присяжних у Бристолі — в січні. Два вбивства, шахрайство, шантаж, підробка документів. Його лавку опечатано, майно арештовано. Усе, що вдасться продати, піде на відшкодування покупцям зі списку. Разом із тим, що дасть міс Ренвік.

Гвендолін кивнула.

— Я продам усе, що треба, — сказала вона. — Китайську вазу, срібло, половину годинників. Кожен із двадцяти семи отримає назад свої гроші. Так хотів дядько. — Вона помовчала й подивилася на старого Яна. — Але цей годинник я не продам. І крамницю не продам. Я залишаюся в Марлоу-Кроссі.

Пембрі підвів голову. Хелен Фрост обернулася від дверей.

— Якщо, — Гвендолін подивилася на Едвіна, і її сірі очі, такі схожі на Оскарові, раптом стали дуже молодими, — якщо хтось, хто знає кожен замок у цій крамниці краще за її власника, погодиться приходити сюди хоча б тричі на тиждень. Бо я нічого не тямлю в механізмах. А крамниці, де стільки годинників, потрібна людина, яка розуміє, що механізм — це теж форма чесності.

Едвін довго мовчав. Він дивився на латунну цифру над замковою щілиною, на гачок за прилавком, на порожнє місце на полиці, де сорок років стояв бронзовий кінь.

— Тричі на тиждень, — сказав він нарешті. — І щороку — звірка. З журналом і хвилинами.

Томмі Беккет догриз яблуко й кинув огризок у кошик для паперу. Влучив.

* * *

Пізно ввечері, коли всі розійшлися, Едвін і Гвендолін сиділи в задній кімнаті під лампою з зеленим абажуром і розбирали вміст сталевої скриньки. Інспектор повернув їм листа й список — копії лишилися в справі. Форма й ручка поїхали до Бристоля.

Гвендолін витягла з дна скриньки промаслене полотно, в яке колись була загорнута ручка, щоб скласти його. Щось хруснуло під її пальцями. Вона розгорнула полотно — і між двома його шарами побачила тонкий, складений навпіл аркуш. Його, мабуть, ніхто не помітив, бо він був зашитий у край полотна кількома стібками.

Вона обережно розпорола стібки нігтем.

Той самий гострий, похилений вліво почерк. Але чорнило свіжіше — не більше місяця.

«Едвіне, Гвен. Якщо ви знайшли це — ви знайшли все інше, і Тобіас, сподіваюся, вже не шкодитиме. Але я мушу сказати вам те, чого не написав у листі, бо не був певен до кінця. Тобіас лише продавав. Метал — так, метал він робив сам, це його руки. Але мініатюри, лак, емаль, целулоїд під слонову кістку, — такого він не вміє і ніколи не вмів. Це робить хтось інший. У Лондоні. Тобіас називав його тільки "Годинникар". За вісім років через мої руки пройшло двадцять сім його робіт. Скільки пройшло через інших — не знаю. Гарріс каже, що бачив ті самі руки в Парижі й Амстердамі. Він досі працює. Він не знає мене. Але, якщо Тобіас упаде, Годинникар дізнається, хто його штовхнув. Будьте обережні. І, заради Бога, не довіряйте нікому, хто принесе в цю крамницю надто гарну річ. О.Р.

P.S. Двадцять восьма його робота не продана. Вона досі тут, у крамниці, серед моїх годинників. Я так і не зміг себе змусити з'ясувати, котрий із них».

Гвендолін підвела очі від аркуша. Едвін уже дивився не на неї.

Він дивився через прочинені двері задньої кімнати — у темну крамницю, де під тьмяним світлом вуличного ліхтаря цокали два десятки годинників, кожен у своєму темпі. І серед них — один, про який він раптом зрозумів, що не пам'ятає, звідки той узявся.

Над вулицею Марлоу, над дахами Марлоу-Кросса, над шпилем Святого Михаїла стояла ясна жовтнева ніч. Десь далеко, у Лондоні, в майстерні, про яку ніхто нічого не знав, хтось, можливо, саме в цю мить нахилявся над новою бездоганною річчю.

Едвін Хейл підвівся, дістав із кишені свою стару батькову лупу в латунній оправі й пішов у крамницю.

Сорок років він робив замки. Тепер, схоже, доведеться навчитися відчиняти годинники.