Пастка на зліпок

О шостій вечора суботи констебль Персі Дойл зайшов до «Корони», замовив пінту гіркого елю, сів біля стійки на свій звичний табурет і вперше за вісім років служби збрехав свідомо, старанно і з величезним задоволенням.

— Ну, все, — сказав він барменові Роулі, досить голосно, щоб почули за трьома найближчими столиками. — У понеділок уранці інспектор забирає скриньку Ренвіка до Бристоля. У лабораторію. Там у них такі штуки є — відбитки пальців зі старої глини знімають, навіть якщо їй тридцять років. А на тій формі, кажуть, пальці аж проступають. — Він сьорбнув елю й понизив голос до того театрального шепоту, який у пабах чути краще за крик. — А до понеділка скринька стоїть у задній кімнаті. Містер Хейл сьогодні знову навісив двері й поставив свій замок. Каже, ніхто, крім нього, не відчинить. Інспектор, бач, вирішив, що в дільниці небезпечніше — там вікно без ґрат.

Роулі кивнув, протираючи склянку. За столиком біля каміна двоє фермерів перезирнулися. Біля вікна місіс Тернер, яка забігла по пляшку хересу, завмерла з гаманцем у руці.

Через годину про скриньку знало пів Марлоу-Кросса. Через дві — все.

* * *

— Ти впевнений, що він прийде? — спитав Гримшоу.

Була одинадцята вечора. Вони сиділи в темряві передньої частини крамниці — інспектор у дядьковому кріслі за прилавком, Дойл на підлозі за китайською вазою, Гвендолін у кутку біля старого Яна, закутана в плед. Едвін стояв біля входу в коридор, звідки було видно дубові двері задньої кімнати, знову навішені на петлі.

Вона наполягла, що залишиться. Гримшоу сказав «ні». Едвін сказав «ні». Гвендолін сказала: «Це моя крамниця і мій дядько», — і сіла в куток. Більше ніхто з нею не сперечався.

— Він прийде, — сказав Едвін. — У нього квиток на понеділок. У нього немає вибору. Якщо скринька поїде до Бристоля, він не доїде навіть до Саутгемптона.

— А якщо він просто втече раніше?

— Тоді ми втратимо його, а він — усе, що має: крамницю, колекцію, ім'я. Тобіас Лейн не з тих, хто кидає речі. Він із тих, хто їх забирає.

Годинники цокали вразнобій. Старий Ян, якого Едвін удень завів і запустив, тихо відбивав секунди, і місяць на його циферблаті підморгував сонцю в темряві.

Задні двері Едвін навішував цілий день. Він замінив у своєму замку два штифти — самі тільки два, — і тепер будь-який ключ, зроблений за старим зліпком, повернувся б у циліндрі рівно на чверть оберту й там застряг би, затиснутий пружиною, яку він вставив замість звичайної. А під собачкою лічильника він приладнав тонку сталеву планку на пружині, схожу на мишоловку для мініатюрної миші. Якщо хтось просуне у щілину щуп і натисне на собачку — планка клацне й затисне кінчик щупа так, що витягти його можна буде хіба що разом із половиною замка.

— Сорок років я робив замки, які не пускають, — сказав він, коли показував це Гримшоу. — Сьогодні вперше зробив замок, який не відпускає.

Минула північ. Перша. Дойл двічі починав куняти й двічі стрепенувся, стукнувшись головою об вазу. Гримшоу сидів нерухомо, як статуя. Гвендолін не спала — Едвін бачив, як у темряві блищать її очі.

О першій сорок у дворі тихо, майже нечутно, скрипнула хвіртка.

Усі четверо завмерли.

Кроки. Обережні, повільні. Зупинилися біля дверей підсобки. Тихе дзенькання металу об метал — ключ шукав щілину. Знайшов. Поворот. Двері підсобки відчинилися з ледь чутним стогоном петель, і в коридор ліг вузький промінь кишенькового ліхтарика.

Едвін відступив у тінь за одвірком. Він бачив лише силует — темне пальто, капелюх, невелику шкіряну валізку в лівій руці. Праве плече трохи нижче за ліве. Хода з легким перевальцем.

Силует зупинився перед дубовими дверима. Поставив валізку на підлогу. Посвітив на лічильник. Потім на замкову щілину. І дістав із внутрішньої кишені пальта ключ.

Едвін почув, як ключ входить у циліндр — м'яко, впевнено, як свій. Почув, як він повертається. Чверть оберту.

Клац.

Ключ зупинився. Силует смикнув його — раз, другий. Ключ не рухався ні вперед, ні назад. Тихе, зле шипіння крізь зуби. Промінь ліхтарика затремтів. Силует нахилився до валізки, щось шукаючи, і випростався, тримаючи в пальцях тонкий блискучий предмет із подвійним вигином на кінці.

Він просунув його в щілину між дверима й одвірком. Намацав. Натиснув.

Клац.

Друге клацання було гучнішим. Сухим, коротким, як постріл пугача. Силует рвонув руку — і щуп не відпустив. Рвонув знову, сильніше, всім тілом, — і вперше в житті Тобіас Лейн, майстер копій, людина, що вміла зробити будь-яку річ заново, стояв перед дверима, які тримали його за обидві руки.

Гримшоу увімкнув світло.

* * *

Тобіас обернувся. Ліхтарик випав з його руки, покотився по підлозі, освітлюючи ноги, плінтус, темну пляму на килимі за порогом задньої кімнати. Обличчя в нього було сіре, мокре, з розкритим ротом, і вперше Едвін бачив його без усмішки — зовсім, до кінця, без жодного її сліду. Без неї обличчя виявилося зовсім іншим: маленьким, дрібним, наляканим, з очима, що металися, як миші в пастці.

— Доброї ночі, містере Лейн, — сказав Гримшоу своїм м'яким голосом. — Прошу не рухатися. Ви заарештовані за підозрою у вбивстві Оскара Ренвіка й Морін Кобб.

Тобіас дивився на нього. Потім на Едвіна, що вийшов з-за одвірка. Потім на Гвендолін, яка підвелася в кутку біля старого Яна, скинувши плед.

— Хейл, — видихнув він. — Ти… Це ти…

— Мій замок, — сказав Едвін. — Твій ключ. Твій щуп. Хай тепер вони поговорять між собою при присяжних.

Тобіас кинувся. Не до дверей у двір, де вже стояв Дойл, що вискочив з-за вази, — а в інший бік, до коридору, до крамниці, до Гвендолін, яка стояла ближче за всіх. У руці в нього раптом блиснуло щось — Едвін не встиг розгледіти що, — і він за два кроки був біля неї.

Гвендолін не відступила. Вона схопила перше, що було під рукою, — важку латунну гирю, яка лежала на прилавку біля старого Яна, бо Едвін удень знімав її, щоб полагодити ланцюг, — і з усієї сили вдарила Тобіаса по руці.

Щось задзвеніло об підлогу. Тонкий гравірувальний різець. Тобіас скрикнув, схопився за зап'ястя — і в цю мить Дойл, пролетівши крізь увесь коридор, як регбіст на фінальному матчі графства, збив його з ніг. Вони покотилися по підлозі, збиваючи стілець. Китайська ваза, яку Оскар не продав би й за пів міста, похитнулася на підставці… і встояла.

Через хвилину на зап'ястях Тобіаса Лейна клацнули кайданки. Третє клацання за цю ніч.

Гвендолін стояла біля старого Яна, все ще стискаючи латунну гирю обома руками, і тремтіла так, що гиря бряжчала об ланцюжок.

— Я його вдарила, — сказала вона тонким, дивним голосом. — Я ніколи в житті нікого не била.

Едвін підійшов, обережно забрав у неї гирю й поклав на прилавок.

— Ви вдарили його рівно настільки, наскільки треба було, міс Ренвік, — сказав він. — Ваш дядько пишався б вами. А ваша мати — тим паче.

Вона подивилася на нього — і раптом розсміялася крізь сльози, уткнувшись йому в плече, як колись утикалася його дочка, коли їй снилися страшні сни.

* * *

Гримшоу розкрив шкіряну валізку на прилавку, під лампою.

Пальник. Маленький тигель, ще теплий. Пляшечка гасу. Коробка сірників. Ножиці по металу. Стос чистих аркушів. І на самому дні — невеликий записник у потертій коричневій палітурці з металевою застібкою.

Гвендолін затулила рот рукою.

— Записник Оскара, — прошепотіла вона. — Той, що був у Морін.

— Він приніс його сюди, щоб спалити разом зі скринькою, — сказав Едвін. — Усе разом. Вогонь у задній кімнаті, старий дубовий будинок, антикваріат, папери. До ранку від крамниці не лишилося б нічого, крім стін. А в понеділок він був би вже на пароплаві.

Гримшоу обережно, пінцетом, узяв записник і поклав у конверт. Потім підійшов до дубових дверей і довго роздивлявся ключ, що застряг у циліндрі, і щуп, затиснутий сталевою планкою під лічильником. На бронзі щупа, у складці біля руків'я, тьмяно блищала крихта золота.

— Сьомий ключ, — сказав він тихо. — Відлитий за відбитком із банківської скриньки. І друга копія вашого щупа, містере Хейл. Він зробив дві — на випадок, якщо одну доведеться залишити. — Він похитав головою. — Жоден адвокат у королівстві не пояснить присяжним, чому ключ, зроблений за зліпком із банку, і щуп із золотом на руків'ї застрягли в цих дверях о першій сорок ночі разом із руками Тобіаса Лейна.

Тобіас сидів на підлозі в коридорі, прикутий до батареї, і дивився в одну точку. Коли Дойл підняв його, щоб вести до дільниці, він раптом зупинився біля Едвіна.

— Він сміявся з мене сорок років, — сказав він хрипко. — Оскар. Сорок років дивився на мене, як на злодія, і брав мої гроші. Він був такий самий, як я, Хейле. Тільки боягузливіший.

— Можливо, — сказав Едвін. — Але коли він нарешті перестав боятися, ти вбив його бронзовим конем у потилицю. А Морін Кобб, яка нікому не зробила нічого поганого за все життя, — її власним ланцюжком. — Він подивився Тобіасові в очі. — Ти не такий, як Оскар, Лейне. Оскар хоч наприкінці вибрав бути чесним. Ти вибрав вогонь.

Дойл вивів Тобіаса на вулицю Марлоу. Над дахами вже сіріло. Туману не було — уперше за тиждень. Ніч була ясна й холодна, і в небі над церквою Святого Михаїла ще горіли останні зорі.