Друге тіло

Томмі Беккет постукав до Едвіна о восьмій сорок п'ять — задиханий, червоний, з полотняною сумкою, в якій лишалося ще три нерозпродані газети.

— Від міс Кобб, — випалив він, тицяючи конверт. — Сказала — прямо в руки.

— Коли сказала?

— Та… вже давненько, — хлопчик шморгнув носом і відвів очі. — Я ж газети розносив, містере Хейл. У мене ж робота.

Едвін розірвав конверт просто на порозі, під лампою над ґанком. Прочитав. Перечитав. «Я знаю, де шукати… о дев'ятій вечора… з боку двору… Благаю вас». Почерк був рівний, старанний, як на цінниках, і тільки в слові «благаю» перо, здавалося, на мить затремтіло.

Він подивився на годинник. Восьма сорок шість.

Він не взяв пальта. Він ішов через темний Марлоу-Кросс так швидко, як не ходив уже років десять, і коліно, яке боліло на дощ, боліло так, що доводилося стискати зуби. Провулок за вулицею Марлоу був вузький, брукований, без ліхтарів, з обох боків тяглися глухі стіни дворів і сараїв. Едвін знайшов потрібну хвіртку навпомацки — він знав її, бо колись міняв на ній засувку, — і штовхнув.

Хвіртка відчинилася. Маленький двір, завалений порожніми ящиками з-під стружки й старими рамами. Двері до підсобки крамниці. Темні.

Він постукав. Тихо, потім голосніше.

— Морін? Це я, Едвін.

Тиша. Він узявся за ручку. Двері були замкнені.

Він постукав ще раз — три короткі, два довгі, як до Оскара, — і приклав вухо до дерева. Годинники. Він чув годинники в крамниці, два десятки годинників, що цокали вразнобій, як дрібний холодний дощ. І більше нічого.

А потім — щось. Короткий, глухий звук, десь у глибині, ніби хтось обережно поставив на підлогу щось важке. Або ніби кіт зістрибнув зі стільця.

Едвін завмер, затамувавши подих. Звук не повторився.

Він простояв у дворі до пів на десяту. Стукав іще двічі. Обійшов провулком до вулиці Марлоу, подивився на вітрину — темну, мертву, лише вуличний ліхтар відбивався в склі. Смикнув вхідні двері. Замкнено. Засув не засунутий — він відчув це по тому, як двері ледь помітно подалися на своїх петлях. Хтось зайшов сюди з ключем від вхідних дверей. І не вийшов цим шляхом.

Він подумав, чи не піти до Дойла. І не пішов. Бо записка казала: «Нікому не кажіть. Благаю вас». Бо Морін могла передумати, злякатися, повернутися додому. Бо він був старий дурень, який сорок років поважав чужі таємниці більше, ніж власне передчуття.

Він пішов додому, до Морін, у маленьку кімнату над шевською майстернею. Вікна були темні. Він стукав довго, доки з сусіднього вікна не визирнула місіс Тернер у папільйотках і не сказала, що «міс Кобб вийшла ще о пів на дев'яту, і нема чого так гатити, люди сплять».

Він не спав тієї ночі. Сидів у кріслі перед холодним каміном, дивлячись на фото Мері, і перечитував записку, доки не вивчив напам'ять кожну літеру.

* * *

Гвендолін прийшла до крамниці о восьмій ранку, як і щодня цього тижня. Вона вже встигла полюбити цей момент — поворот латунного ключа, дзенькіт дзвіночка, запах воску й лаванди, першу хвилину тиші, коли крамниця ще належить тільки їй і годинникам.

Того четверга дзвіночок дзенькнув, як завжди. Але тиша була інша.

Вона відчула це шкірою — так, як відчувають протяг із відчиненого вікна в сусідній кімнаті. Вона постояла на порозі, стискаючи в руці сумочку. Потім пройшла повз прилавок, повз старого Яна з його підморгуючим місяцем, у коридор.

Паперові смуги з печаткою поліції графства звисали з дверного отвору, розірвані, як крила мертвого метелика.

У задній кімнаті горіла лампа під зеленим абажуром.

Морін Кобб лежала на підлозі біля порожньої полиці, там, де ще тиждень тому лежав Оскар, — тільки на спині, з розплющеними очима, в яких застиг подив, і з обличчям темним, набряклим, чужим. Срібний ланцюжок, на якому вона двадцять років носила свій ключ, глибоко вп'явся в шию. Ключ на ньому лежав у неї під підборіддям, як маленький хрестик.

Дві дошки підлоги біля стіни були підважені й вивернуті. Під ними — сіра порожнеча, пил, стара мишача нора.

А в правій руці Морін, стиснутій так, що побіліли кісточки, був затиснутий тонкий сталевий щуп із подвійним вигином на кінці.

Гвендолін не закричала. Вона взагалі не пам'ятала потім, що робила в наступні хвилини. Пам'ятала тільки, що якимось чином опинилася на вулиці, на бруківці, і що її трусило так, що зуби цокотіли, і що перший, кого вона побачила в ранковому тумані, був Едвін Хейл, який ішов до крамниці сірий, як попіл, у вчорашній сорочці й без пальта.

Він побачив її обличчя. І зупинився, наче наткнувся на стіну.

— Морін? — спитав він.

Гвендолін кивнула.

Старий слюсар заплющив очі. Секунду, дві. Коли він розплющив їх знову, в них не було нічого — ні страху, ні подиву. Тільки втома, така глибока, наче він прожив за ці дві секунди ще сорок років.

— Я був тут, — сказав він тихо. — Учора, о дев'ятій. Вона мене кликала. Я стояв за дверима, міс Ренвік. За дверима. І не зайшов.

* * *

Констебль Дойл цього разу не стояв на ногах, а сидів на табуреті в крамниці, опустивши голову на руки, і довго мовчав. Доктор Бреннер щойно пішов, сказавши, що смерть настала між восьмою тридцять і дев'ятою тридцять учора ввечері. Задушена. Ззаду. Швидко. Так само, як і Оскар, вона, мабуть, не встигла обернутися. Або — обернулася й побачила того, кого не боялася.

Щуп з її руки лежав на прилавку, на чистому носовичку. Дойл не зводив із нього очей.

— Я тримав ваш щуп у сейфі в дільниці, містере Хейл, — сказав він нарешті, глухо, не підводячи голови. — Під замком. Сьогодні о сьомій ранку я його перевіряв. Він там. — Він показав підборіддям на прилавок. — А цей — ні. Цей тут. У її руці.

— Подивися на кінчик, Персі, — сказав Едвін. — Вигин ширший. Кінчик пласкіший. Метал сіріший. Це не кований щуп. Це виливок. Копія. Та сама, що дряпала ригель у ніч, коли вбили Оскара.

— Я бачу. — Дойл нарешті підняв голову, і Гвендолін побачила, що очі в нього червоні. — Я бачу, містере Хейл. А ще я бачу записку, яку ви мені щойно самі віддали. «Прийдіть о дев'ятій. З боку двору. Нікому не кажіть». І бачу, що ви були тут, біля дверей, саме тоді, коли вона вмирала. І я бачу, що вона тримає в руці копію вашого інструмента, яку, крім вас, ніхто в цьому місті не зміг би зробити. І я знаю, що в п'ятницю вранці тут буде інспектор Гримшоу з Бристоля, бо міст уже полагодили. А інспектор Гримшоу не знав вас, коли йому було дев'ять і він загубив ключ від батьківської комори.

Він підвівся. Табурет рипнув.

— Хто приніс вам записку?

— Томмі Беккет. О восьмій сорок п'ять.

— Вона віддала йому записку о сьомій. Місіс Тернер бачила їх під ліхтарем. — Дойл насупився. — Година сорок п'ять хвилин, щоб пробігти три вулиці?

— Він сказав, що розносив газети.

Дойл записав. Довго дивився на запис. Потім закрив блокнот.

— Я маю вас заарештувати, містере Хейл. Ви розумієте? Будь-який інший констебль у будь-якому іншому місті вже одягнув би на вас кайданки.

— Розумію, Персі.

— І я цього не зроблю. — Він сказав це так, ніби сам собі не вірив. — Не сьогодні. У вас є час до п'ятниці, до приїзду Гримшоу. Одна доба. Якщо до того часу ви не дасте мені когось іншого — когось, хто вміє робити копії інструментів і кому довіряла Морін Кобб, — я передам справу в графство разом з усім, що маю. А все, що я маю, містере Хейл, вказує на вас.

Він узяв щуп, загорнув у носовичок і пішов до дверей. Дзвіночок дзенькнув йому вслід — тонко, недоречно, привітно.

Гвендолін і Едвін залишилися самі серед цокання годинників.

— «Там, де стоїть кінь, тільки нижче», — сказала раптом Гвендолін. Вона дивилася на щось, що тримала в руці. — Я знайшла це на підлозі, під столом, коли… коли вибігала. Воно, мабуть, випало з її кишені. Я не віддала Дойлу. Не знаю чому.

Вона простягнула Едвінові цінникову картку. Прямокутник. Лінії дощок. Квадратик біля стіни. Хрестик. І гострий, похилений вліво почерк Оскара.

Едвін довго дивився на картку. Потім на коридор, де за розірваними паперовими смугами горіла лампа під зеленим абажуром, освітлюючи дві вивернуті дошки й сіру порожнечу під ними.

— Вона шукала не там, — сказав він повільно. — І той, хто її вбив, теж шукав не там. Інакше він забрав би цю картку. — Він підвів очі на Гвендолін, і вперше за цей ранок в них з'явилося щось, окрім утоми. — А це означає, міс Ренвік, що те, заради чого вони вмерли, досі лежить у вашій крамниці.