Конкурент з сусідньої вулиці

Лавка Тобіаса Лейна на Вільям-стріт була такою ж охайною, як і її господар. Вітрина, вимита до скрипу, оксамитові підставки, на кожній речі — картка з каліграфічним підписом і ціною, від якої в пересічного мешканця Марлоу-Кросса перехоплювало подих. Георгіанське срібло. Мейсенська порцеляна. Французький кабінетний годинник із позолоченими амурами. А в лівому кутку, під склом, — ціла колекція старовинних ремісничих інструментів: різці, лекала, крихітні ковальські молоточки, латунні циркулі, розкладені віялом, як карти в руках шулера.

Едвін зупинився перед цією вітриною у вівторок об одинадцятій ранку і простояв довше, ніж збирався. Щось муляло йому, як камінчик у черевику, — неприємне, невловиме, як ім'я, що крутиться на язиці. Він дивився на латунні циркулі, на різці з потемнілими руків'ями й не міг зрозуміти, що саме.

— Милуєтеся, містере Хейл?

Тобіас стояв у дверях — без пов'язки, у сірому костюмі й жилеті з годинниковим ланцюжком. Усмішка на місці.

— Заходьте. Я поставив чайник. Ви ж не відмовите старому знайомому в чашці чаю, правда? Особливо тепер, коли, — він знизив голос, — нам обом є про що поговорити.

Едвін увійшов. Він сам не знав до пуття, навіщо прийшов. Уранці в поштовій скриньці лежала записка від Тобіаса: «Нам обом не завадить поговорити. Т.Л.». А Едвін за сорок років переконався: коли людина, яка ніколи не хотіла з тобою говорити, раптом цього хоче, варто прийти. Хоча б для того, щоб почути, що вона хоче тобі сказати і чого — не хоче.

Задня кімната Тобіаса була майстернею. Не такою, як в Едвіна, — тут не пахло мастилом і залізом. Тут пахло скипидаром, лаком, розігрітим воском і ще чимось солодкувато-гірким, від чого першило в горлі. На широкому столі під лампою лежала розібрана табакерка. Поруч — пальник, тиглі, баночки з пігментами, пучки тонких пензликів.

— Реставрація, — пояснив Тобіас, помітивши його погляд. — Люди приносять мені зламане минуле, а я роблю його знову цілим. Хіба не прекрасне ремесло?

— Прекрасне, — погодився Едвін. — Якщо не плутати «цілим» із «новим».

Тобіас засміявся. Розлив чай у тонкі порцелянові чашки й сів навпроти.

— Ви завжди були гострим на язик, Хейле. Оскар це в вас любив. Він узагалі любив людей, які кажуть неприємне. Сам він так не вмів — тому й тримав біля себе таких, як ви. — Він сьорбнув чаю. — Я чув, Дойл забрав ваші інструменти.

— Новини в Марлоу-Кроссі швидші за телеграф.

— І кажуть, що на замку знайшли подряпини. Від вашого щупа.

— Кажуть, — спокійно відповів Едвін, — багато чого. Навіщо ви мене покликали, Лейне?

Тобіас поставив чашку. Усмішка зникла — не повільно, а одразу, наче її вимкнули.

— Бо хочу, щоб ви знали правду раніше, ніж її перекрутять інші. — Він нахилився вперед. — Ви, мабуть, чули, що ми з Оскаром колись посварилися. Всі чули. Ніхто не знає чому. Так от. У тридцять восьмому році, коли в нас ще була спільна лавка, Оскар звинуватив мене в тому, що я продав підроблений георгіанський чайник як справжній. Колекціонерові з Бата. Великі гроші. Скандал ледве вдалося зам'яти. Ми розійшлися. Він відкрив свою крамницю, я — свою. І тридцять років він дивився на мене, як на злодія.

— А ви не були злодієм?

— Чайник продав не я. — Тобіас подивився йому просто в очі. — Його продав Оскар. А коли все розкрилося, він звалив провину на мене, бо я був молодший, бідніший і не мав тітки в Лондоні, яка оплатила б адвокатів. Я мовчав тридцять років, Хейле. Заради нашої старої дружби. Заради того, що колись ми були як брати.

Едвін мовчав. Годинник десь за стіною пробив чверть.

— Навіщо ви мені це розповідаєте?

— Бо в архіві Оскара, про який уже базікає пів міста, можуть знайтися папери. Старі папери. І хтось захоче прочитати їх так, щоб винним знову виявився я. — Тобіас розвів руками. — Я просто хочу, щоб хоч одна чесна людина в Марлоу-Кроссі знала мою версію до того, як зачитають чужу.

Це було сказано добре. Дуже добре. Надто добре, подумав Едвін, — як репліка, яку повторювали перед дзеркалом, доки вона не почала звучати щиро.

— Ви приходили до Оскара двадцять другого ввечері, — сказав він раптом. Це не було запитання. Він не знав цього напевно. Він лише пам'ятав, як Морін сказала: «Я чула голоси». І пам'ятав, як учора пекар Дженкінс, розмовляючи з кимось біля пекарні, мимохідь згадав, що «бачив, як Лейн пізно ввечері вертався провулком за вулицею Марлоу, та ще й зі свічкою в руці, мов привид».

Тобіас не здригнувся. Лише вуса ледь помітно ворухнулися.

— Приходив, — сказав він після паузи. — Він сам мене покликав. Хотів поговорити про продаж крамниці. Думав, що помирає, — лікарі щось наговорили йому про серце. Питав, чи не купив би я його справу, щоб вона не пропала. Ми посиділи, випили хересу, він розчулився, я розчулився… Я запропонував хорошу ціну. Він сказав, що подумає.

— А наступного дня змінив заповіт і все залишив племінниці.

— Старі люди мінливі, — Тобіас знизав плечима. — Я не ображаюся.

— І в четвер, коли я був там, він сказав вам: «Я тобі відповів». Ви сказали: «Це не відповідь, це настрій».

Цього разу Тобіас мовчав довше.

— Ви добре запам'ятовуєте розмови, Хейле, — сказав він нарешті, і в голосі його вперше прозвучало щось схоже на холод. — Небезпечна звичка в маленькому місті. Тут кожен щось пам'ятає. І кожен щось забуває. Знаєте, хто живе довше? Ті, хто вміє забувати.

Він підвівся, давши зрозуміти, що розмову закінчено, і вже знову всміхався — широко, тепло, по-сусідськи.

— Заходьте ще, містере Хейл. Я завжди радий старим друзям Оскара.

* * *

Тієї самої години Гвендолін сиділа в крамниці на вулиці Марлоу, серед стосів товстих гросбухів, які перетягла з полиць у підсобці на прилавок. Задня кімната досі була під печаткою, але бухгалтерія зберігалася не там — Оскар тримав її ближче до прилавка, «щоб цифри не нудьгували без людей».

Вона сама не знала, що шукає. Щось. Будь-що. Слід справи, яку дядько «мусив закінчити» і не встиг.

Гросбухи були ідеальні. Оскар записував кожну покупку, кожен продаж, кожну дрібницю — дату, предмет, походження, ціну, ім'я покупця чи продавця. Почерк гострий, похилений вліво. Сторінка за сторінкою, рік за роком.

На третьому томі — з п'ятдесят першого по п'ятдесят четвертий — вона зупинилася. Спершу сама не зрозуміла чому. Потім придивилася й побачила: одне ім'я в колонці «Придбано в» траплялося частіше за інші. Набагато частіше.

«Т. Лейн, Вільям-стріт».

Срібна цукорниця, Лондон, 1780-ті. Пара підсвічників, Шеффілд. Мініатюра на слоновій кістці. Табакерка з емаллю. Ще табакерка. Годинник. Ще годинник. І навпроти кожного запису, у колонці «Продано», стояло ім'я покупця — здебільшого лондонські торговці та приватні колекціонери. А поруч із ціною продажу — дрібна примітка: «Сертиф. О.Р.».

Сертифікат Оскара Ренвіка. Його підпис, що підтверджував: річ справжня.

Гвендолін погортала далі. П'ятдесят п'ятий рік. П'ятдесят шостий. Записів із прізвищем Лейна ставало дедалі більше. А потім, зо два роки тому, вони раптом обірвалися. Жодного. Наче хтось різко зачинив двері.

А в останньому томі, на сторінці, датованій серпнем — тим самим серпнем, коли дядько написав їй до Лондона, — поруч з одним старим записом, який вона спершу пропустила, стояв маленький олівцевий хрестик. І ще один — на іншій сторінці. І ще. Вона почала рахувати й збилася на двадцять сьомому.

Навпроти кожного хрестика було одне й те саме ім'я.

Гвендолін довго сиділа над гросбухом, не рухаючись, і лише пальці її повільно водили по олівцевих хрестиках, наче по шрамах.

Коли Едвін постукав у скло — три короткі, два довгі, — вона відчинила йому, не кажучи ні слова, і мовчки поклала перед ним розкриту книгу.

Едвін довго дивився на сторінку. Потім перегорнув. Потім іще.

— Двадцять сім, — сказала Гвендолін тихо. — Двадцять сім речей, які дядько купив у Лейна, підписав сертифікатом і продав. А тепер, через стільки років, узяв і позначив хрестиками. Навіщо людині позначати свої власні продажі, містере Хейл? Хіба що…

— Хіба що вона раптом зрозуміла, що продавала не те, за що ручалася, — закінчив Едвін.

Вони подивилися одне на одного. І кожен побачив в очах іншого одне й те саме слово, яке ніхто з них не наважився вимовити вголос.

Підробки.

— Але чиї підробки? — спитала Гвендолін, і голос її тремтів. — Лейн каже, що в тридцять восьмому підробку продав дядько, а не він. Що, як це правда? Що, як дядько сорок років… — вона не договорила. — «Мій архів». «Правда, від якої я надто довго ховався». Містере Хейл, а що, як він ховався не від Лейна? Що, як він ховався від себе?

Едвін не відповів одразу. Він думав про Оскара біля дубових дверей, про його долоню на холодній ручці, про страх в очах, якого не бачив за сорок років жодного разу. Людина, яка боїться чужої таємниці, дивиться інакше, ніж людина, яка боїться власної. Він знав це з досвіду: за сорок років він відчинив сотні дверей для людей, що загубили ключі, і завжди вгадував, хто з них хоче потрапити додому, а хто — забрати щось, поки ніхто не бачить.

Він так і не зміг вирішити, яким був погляд Оскара того вечора.

— Не знаю, міс Ренвік, — сказав він чесно. — Але той, хто вбив вашого дядька, знав відповідь. І вбив саме для того, щоб ми її не дізналися.

Він згадав вітрину на Вільям-стріт — латунні циркулі, різці з потемнілими руків'ями, крихітні ковальські молоточки, — і нарешті зрозумів, що саме муляло йому весь ранок. Серед тих старовинних інструментів усіх ремесел не було жодного слюсарного. Жодного. Дрібниця. Випадковість. Можливо, в Тобіаса просто не дійшли руки.

Але Едвін Хейл сорок років жив серед дрібниць. І знав, що саме вони відчиняють двері, які не піддаються ломові.