Спадкоємиця

Контора містера Кеттерінга, єдиного нотаріуса в Марлоу-Кроссі, займала другий поверх над аптекою, і в ній завжди пахло одночасно камфорою знизу й сургучем зверху. Сам містер Кеттерінг був маленький, лисий, з рожевими вухами, що світилися проти вікна, як пелюстки, і з манерою говорити так, ніби кожне його слово коштувало гінею і він не мав наміру роздавати їх задарма.

Оголошення заповіту призначили на понеділок, на четверту, — одразу після того, як Дойл забрав Едвінові інструменти й повернув Гвендолін ключі від передньої частини крамниці. Задня кімната залишалася опечатаною: на дверному отворі, де ще вранці висіли дубові двері, тепер хрестом тяглися дві смуги паперу з печаткою поліції графства.

Гвендолін прийшла першою. Вона сіла на край шкіряного крісла біля вікна, в чорній сукні, яку купила в суботу в Гартфорді, бо з Лондона привезла тільки сірі й сині, і їй досі здавалося, що ця сукня належить комусь іншому. Потім прийшла Морін — з тією самою сумочкою, яку стискала, наче рятувальний круг. Потім, на подив обох жінок, — Едвін.

— Мене запросили, — сказав він, ніяково знімаючи капелюх. — Письмово. Я сам не знаю навіщо.

Останнім, рівно о четвертій, з'явився преподобний Пембрі. Він привітався з усіма, не дивлячись нікому в очі, і сів у куток, склавши руки на колінах так щільно, що побіліли пальці.

Містер Кеттерінг прокашлявся й розгорнув теку.

— Заповіт Оскара Альберта Ренвіка, — почав він, — складений і засвідчений у цій конторі двадцять третього числа минулого місяця.

Морін ледь помітно здригнулася.

— Двадцять третього? — перепитала вона. — Але ж… містер Ренвік складав заповіт шість років тому. Я була свідком.

— Цілком вірно, міс Кобб. — Нотаріус подивився на неї поверх окулярів із чимось схожим на співчуття. — Попередній заповіт скасований. Містер Ренвік склав новий три з половиною тижні тому. Я продовжу, з вашого дозволу.

Він читав повільно, з паузами, як читають документи, в яких кожна кома може коштувати комусь долі. Пожертва парафії Святого Михаїла на ремонт даху. Кошти на утримання могили сестри. Сто фунтів — міс Морін Кобб, «з глибокою вдячністю за двадцять два роки вірності, якої я не заслуговував». Годинник-луковиця зі срібним ланцюжком — Едвінові Хейлу, «єдиній людині, яка розуміла, що механізм — це теж форма чесності».

І далі:

— «Будівлю на вулиці Марлоу, крамницю з усім її вмістом, а також решту мого майна, рухомого й нерухомого, заповідаю моїй небозі, Гвендолін Еллен Ренвік, доньці моєї покійної сестри Еллен, яка єдина з нашої родини мала мужність сказати мені правду в очі».

Гвендолін сиділа нерухомо. Вона не знала, що сказати, і не знала, що відчуває. У грудях у неї було порожньо й дзвінко, як у кімнаті, з якої щойно винесли меблі.

— Є ще одне застереження, — продовжив нотаріус, і тон його змінився. — Містер Ренвік наполіг, щоб я прочитав його дослівно, у присутності всіх, кого запрошено. «Мій архів, що зберігається в задній кімнаті крамниці, не підлягає продажу, знищенню чи передачі третім особам. Його дозволено відкрити лише моїй небозі Гвендолін спільно з Едвіном Хейлом, і лише тоді, коли обоє будуть готові почути правду, від якої я надто довго ховався. Якщо того, що вони шукатимуть, не виявиться в шафах, хай згадають, де я завжди тримав найцінніше: там, де на нього ніхто не дивиться, бо всі дивляться вгору».

Містер Кеттерінг закрив теку.

Кілька секунд у конторі не було чути нічого, крім того, як унизу, в аптеці, дзенькнув дзвоник над дверима.

— «Правду, від якої я надто довго ховався», — повільно повторив Едвін. — Що це означає, містере Кеттерінг?

— Я нотаріус, містере Хейл, а не сповідник. — Маленький чоловічок розвів руками. — Містер Ренвік не пояснював. Він був… дуже схвильований того дня. Він сказав, що вже запізнився на кілька десятиліть і не хоче запізнитися ще й на смерть.

У кутку тихо рипнув стілець. Преподобний Пембрі підвівся — різко, незграбно, як підводяться люди, яким раптом стало душно.

— Вибачте, — пробурмотів він. — Мені… треба на повітря.

І вийшов, не попрощавшись. Його кроки довго лунали на дерев'яних сходах — важкі, нерівні, старечі.

* * *

Морін не заплакала. Вона сиділа, стиснувши сумочку, і дивилася на свої руки, і Гвендолін, яка вже встала, щоб підійти до неї, раптом зупинилася, бо побачила її обличчя.

На ньому не було ні образи, ні заздрості. Там був страх.

— Міс Кобб, — тихо сказала Гвендолін. — Той попередній заповіт… що в ньому було?

Морін підвела на неї очі — червоні, сухі, запалені.

— Крамниця, — сказала вона беззвучно. — Він залишав крамницю мені. Шість років тому. Сказав, що в мене немає нікого, крім цих годинників, і в нього немає нікого, крім мене. Що ваша мати ніколи не повернеться до Марлоу-Кросса, а ви його навіть не пам'ятаєте.

— Я не знала. Я присягаюся, я не знала.

— Я знаю, що ви не знали. — Морін підвелася, поправила кардиган. — Я не сержуся, міс Ренвік. Справді. Мені не потрібна крамниця. Мені потрібно було, щоб він був живий.

Вона пішла до дверей і вже на порозі зупинилася. Постояла, тримаючись за ручку, а потім сказала, не обертаючись, так тихо, що почули тільки Гвендолін та Едвін:

— Двадцять третього. Він змінив заповіт двадцять третього. А двадцять другого, увечері, він уперше за двадцять два роки попросив мене піти додому раніше. І замкнувся в задній кімнаті з кимось. Я чула голоси.

— З ким? — Едвін зробив крок до неї.

Але Морін уже спускалася сходами — швидко, майже бігом, наче хтось наступав їй на п'яти.

* * *

Того вечора Гвендолін довго не могла змусити себе повернутися до пансіону. Вона пішла в крамницю — свою крамницю, як тепер казали всі, хоча слово «своя» досі різало їй слух, — увімкнула лампу над прилавком і сіла на високий табурет, на якому сорок років сидів дядько.

Едвін прийшов за пів години. Він постукав у скло — три короткі, два довгі, — і вона відчинила йому, не питаючи хто.

— Я вам не сказала одну річ, — почала вона, щойно він зачинив за собою двері. — І констеблю не сказала. Мабуть, даремно.

Вона дістала з сумочки складений учетверо аркуш і простягнула йому. Едвін розгорнув його під лампою. Гострі, похилені вліво літери. «Приїжджай, Гвен. Мені потрібна людина, в якій тече моя кров. Тут є справа, яку я мушу закінчити, і я не хочу закінчувати її сам».

— Він написав це в серпні, — сказала Гвендолін. — Я приїхала через три тижні. Два місяці я перебирала старі квитанції й протирала пил із табакерок, і він жодного разу не сказав мені, що це за справа. Жодного. Щоразу, коли я питала, він відповідав: «Ще не час». А тепер… — голос її зламався вперше за ці три дні, — тепер уже ніколи не буде час, містере Хейл. Він покликав мене, щоб я допомогла йому щось виправити. А я не встигла навіть зрозуміти, що саме.

Вона заплакала — тихо, без схлипувань, закривши обличчя долонями, як плачуть люди, які не звикли, щоб на них дивилися. Едвін стояв поруч, незграбний і великий у вузькій крамниці, і не знав, що робити з руками. Потім обережно поклав одну з них їй на плече — так, як колись клав на плече своїй дочці, коли та ще не поїхала до Канади й ще дозволяла йому бути батьком.

— Ви встигнете, — сказав він. — Ми встигнемо. Він не просто так вписав у заповіт нас двох разом. Він знав, що сама ви цього не відчините. І я сам — теж. Він любив загадки, ваш дядько. Але він ніколи не ставив загадок, які не можна розгадати.

Гвендолін витерла очі тильним боком долоні.

— «Там, де на нього ніхто не дивиться, бо всі дивляться вгору», — повторила вона. — Що це може бути?

— Не знаю. Поки що. Але задня кімната опечатана, і доки Дойл не зніме печатку, ми туди не ввійдемо. А завтра я піду до Морін. Вона чула голоси двадцять другого. Вона знає більше, ніж каже, і боїться цього.

Вони ще довго сиділи під лампою — старий слюсар і молода спадкоємиця, — і говорили про Оскара: про його театральний голос, про пенсне на кінчику носа, про те, як він умів розповідати історію кожної срібної ложечки так, що хотілося плакати. Тоді Гвендолін уперше за три дні засміялася, і сміх цей був схожий на сльози.

* * *

А за кілька вулиць звідти, в маленькій кімнаті над шевською майстернею, Морін Кобб сиділа за кухонним столом, не вмикаючи світла.

Перед нею лежав записник — невеликий, у потертій коричневій палітурці, з металевою застібкою. Вона знайшла його в п'ятницю вранці, в шухляді прилавка під старими квитанціями, коли пішла туди по нюхальну сіль, поки всі чекали на констебля, а міс Ренвік ще не повернулася від місіс Гоббс. Знайшла випадково — і відразу впізнала гострі, похилені вліво літери на першій сторінці.

Вона нікому його не показала. Ні констеблю, ні міс Ренвік, ні містерові Хейлу. Бо на першій сторінці, під датою двадцять другого числа, рукою Оскара було написано лише одне речення. І від цього речення в Морін уже третю добу холонули руки.

«Якщо зі мною щось станеться — Морін знає, де шукати. Хай тільки нікому не довіряє. Навіть тим, хто має ключі».