Замкнені двері

Морін Кобб прокидалася о шостій без будильника вже двадцять два роки, і за двадцять два роки не запізнилася до крамниці жодного разу. Тієї п'ятниці вона вийшла з дому о сьомій двадцять, у сірому пальті поверх сірого кардигана, з парасолькою, хоч неба не було видно за туманом, і з важким, липким відчуттям під ребрами, яке не минуло за ніч.

Вона погано спала. Їй снилося, що вона записує в журнал звірок цифри, а цифри розповзаються з-під олівця, як мурахи, і вона ніяк не може їх зловити.

Туман над вулицею Марлоу був такий густий, що крамницю вона побачила, лише підійшовши впритул. Вітрина темна. Лампа, яку Оскар завжди вмикав о сьомій, щоб «перехожі знали, що ми живі», не горіла. Морін зупинилася на бруківці й кілька секунд просто дивилася на скло, в якому відбивалася вона сама — маленька, сіра, з парасолькою, наче вирізана з газети.

«Проспав», — сказала вона собі. Оскарові сімдесят чотири. Люди в сімдесят чотири мають право проспати.

Вона дістала з сумочки ключ від вхідних дверей — звичайний, латунний, нічим не схожий на той, другий, що висів у неї на окремому ланцюжку під кофтою, — і вставила його в замок. Ключ провернувся. Але двері не піддалися.

Морін натиснула сильніше. Двері стояли, як стіна, і вона одразу зрозуміла чому: зсередини був засунутий засув. Великий залізний засув, який Оскар засував лише тоді, коли залишався ночувати нагорі, у своїх двох кімнатах над крамницею. Тобто щоночі. Але щоранку о сьомій він його відсував.

— Містере Ренвік! — Вона постукала в скло, спершу обережно, потім кулаком. — Містере Ренвік, це Морін!

Дзвіночок за дверима дзенькнув від її ударів, тонко й безпорадно. Більше — ані звуку.

Вона відступила на середину вулиці й задерла голову до вікон другого поверху. Штори в спальні були розсунуті. Штори розсунуті, а світла немає. Оскар ніколи не розсував штор, поки не одягнеться, бо, як він казав, «у моєму віці ранок — справа інтимна».

Хтось торкнувся її ліктя, і Морін скрикнула.

— Вибачте! Вибачте, міс Кобб, я не хотіла вас налякати.

Це була Гвендолін Ренвік — без капелюшка, з мокрим від туману волоссям, у пальті, накинутому просто на домашню сукню.

* * *

Гвендолін не збиралася виходити так рано. Вона винаймала дві кімнати в пансіоні місіс Гоббс навпроти церкви і зазвичай приходила до крамниці о дев'ятій, коли дядько вже встигав випити дві чашки чаю й посваритися з газетою. Але о сьомій двадцять її розбудив телефонний дзвінок у холі пансіону, місіс Гоббс постукала в двері й сказала, що дзвонили для неї, але поклали слухавку, щойно почули, що вона спить.

— Чоловік? Жінка? — спитала Гвендолін.

— Хто його знає, люба. Голос такий, наче через хустку говорили. Сказали тільки: «Передайте міс Ренвік, хай поспішає».

Вона одяглася за три хвилини. Всю дорогу через туман переконувала себе, що це дурний жарт, що в маленьких містечках люди нудьгують і розважаються як можуть. І всю дорогу бачила перед собою дядькове обличчя вчора ввечері, коли він проводжав поглядом Тобіаса Лейна. Такого обличчя в нього не було навіть тоді, коли він писав їй до Лондона. А лист той був дивний.

«Приїжджай, Гвен. Мені потрібна людина, в якій тече моя кров. Тут є справа, яку я мушу закінчити, і я не хочу закінчувати її сам».

Про інвентаризацію там не було ані слова. Інвентаризацію він вигадав уже потім, для всіх інших.

— Засув, — сказала Морін, і голос її тремтів. — Він засунув засув і не відповідає. Штори розсунуті, а світла нема. Міс Ренвік, так не буває. Він так ніколи не робить.

— А задні двері? З двору?

— Там звичайна клямка й замок. Ключ від нього тільки в містера Ренвіка.

Гвендолін обернулася, шукаючи очима когось, будь-кого, і з туману, наче у відповідь, виринула висока сутулувата постать у старому твідовому пальті.

Едвін Хейл ішов на восьму. Він прийшов о сьомій сорок п'ять, бо ніколи в житті нікуди не запізнювався, і ще здалеку зрозумів, що щось не так. Дві жінки на порожній вулиці перед темною вітриною. Одна з парасолькою, друга без капелюшка. Обидві дивилися на нього так, як дивляться на лікаря, що з'явився на порозі раніше, ніж його покликали.

— Засув зсередини, — сказала Гвендолін замість привітання. — Він не відповідає.

Едвін нічого не спитав. Він підійшов до дверей, постукав — три короткі удари, два довгі, як завжди стукав до Оскара вже сорок років, — і приклав вухо до скла. Потім присів, відхилив латунну кришку поштової щілини й зазирнув усередину.

— Морін, — сказав він рівно, — у вас є шпилька? Довга, для капелюшка.

Морін витягла з капелюшка шпильку з перламутровою голівкою, і Едвін узяв її так, як хірург бере скальпель. Він не носив із собою інструментів уже два роки. Але пальці пам'ятали. Пальці завжди пам'ятають.

Він загнув кінчик шпильки гачком, просунув руку в щілину по лікоть, повернув зап'ястя під кутом, від якого в нього самого хруснуло в плечі, і намацав холодне кільце засуву. Його Едвін теж поставив сам, двадцять п'ять років тому, і пам'ятав, що засув заїдає, якщо тягнути прямо, і слухняно йде, якщо спершу трохи підняти. Він підняв. Потягнув. Засув із сухим скреготом від'їхав убік.

Двері відчинилися. Дзвіночок над ними дзенькнув, як завжди, привітно й недоречно.

У крамниці пахло воском і лавандою. І було дуже тихо. Не так тихо, як буває в порожньому приміщенні, а так, як буває в приміщенні, де хтось затамував подих.

— Оскаре! — гукнув Едвін.

Ніхто не відповів.

Він увімкнув світло. Крамниця була точно такою, якою він залишив її вчора: вітрина з годинниками, прилавок, шафа зі сріблом, китайська ваза, яку Оскар ніколи б не продав, навіть якби за неї пропонували півміста. На гачку за прилавком висів сьомий ключ — латунний, важкий, з вигравіюваною на голівці літерою «Р». Едвін зупинився біля нього на мить. Ключ висів рівно, нерухомо, як висів щодня двадцять років.

— Я подивлюся нагорі, — сказала Гвендолін і, не чекаючи відповіді, кинулася до вузьких сходів у кутку.

Едвін і Морін чули, як рипить підлога над їхніми головами, як відчиняються двері спальні, потім — вітальні. За хвилину Гвендолін збігла вниз. Обличчя в неї було біле.

— Його там немає. Ліжко застелене. На ньому ніхто не спав.

— А двері з двору? — спитав Едвін.

Він пройшов крізь коридор повз задню кімнату, не дивлячись на неї, — так людина відвертає погляд від того, чого боїться, — і відчинив маленькі двері в підсобку, а з неї — до двору. Двері на двір були зачинені на клямку. Але не замкнені. Ключ стирчав у замку зсередини.

Едвін довго дивився на нього. Потім зачинив двері й повернувся в коридор.

І тільки тоді дозволив собі подивитися на дубові двері, окуті зсередини залізом.

З-під них, тонкою жовтою смужкою, пробивалося світло. Світло лампи під зеленим абажуром.

— Він там, — прошепотіла Морін. — Господи, він там сидить усю ніч, а ми тут…

Вона кинулася до дверей і забарабанила по них обома кулаками.

— Містере Ренвік! Містере Ренвік, відчиніть! Будь ласка!

Тиша.

Едвін м'яко відсторонив її і нахилився до латунного лічильника над замковою щілиною. Він знав, що побачить. І все ж, коли побачив, відчув, як щось холодне повільно, дуже повільно спускається по його хребту.

Тисяча чотириста сімнадцять.

Та сама цифра, яку він учора о шостій годині й дві хвилини власноруч виставив, замкнувши двері своїм ключем. Та сама цифра, яку Морін записала в журнал, поставивши хвилини. З того моменту механізм не провертався жодного разу. Ні зовні, ні зсередини. Жодним із семи ключів.

Двері не відчинялися всю ніч.

А з-під них світило світло лампи, яку хтось увімкнув уже після того, як їх замкнули.

— Морін, — сказав Едвін тихо. — Ваш ключ із вами?

Вона дивилася на нього так, ніби не розуміла питання. Потім повільно, тремтячими пальцями, витягла з-під кофти тонкий срібний ланцюжок. На ньому гойдався ключ — такий самий, як Едвінів, як Оскарів на гачку, як ще чотири в чотирьох інших людей у Марлоу-Кроссі.

— Я ніколи нікому його не давала, — прошепотіла вона. — Ніколи, містере Хейл. Ви ж мені вірите?

— Відчиняйте, Морін.

Ключ увійшов у щілину. Гвендолін за їхніми спинами затулила рот долонею. Туман за вікнами крамниці раптом здався Едвінові дуже густим і дуже далеким, наче весь Марлоу-Кросс розчинився в ньому, і на світі залишилися тільки вони троє, коридор, дубові двері й маленька латунна цифра, яка ось-ось мала перегорнутися.

Механізм клацнув.

Тисяча чотириста вісімнадцять.