Ім’я, яке вона обрала.

Минув тиждень з того дня, коли полум'я знову загорілося рівно й упевнено, перш ніж Еш відчула себе готовою відповісти на питання, яке король Осмунд поставив їй м'яко, але прямо: ким вона хоче бути при цьому дворі тепер, коли правда про її походження перестала бути таємницею, а загроза з боку Верна — реальною небезпекою.

— Багато хто очікує, що ти зажадаєш визнання як спадкоємиця давнього роду, — сказав він, коли вони лишилися вдвох у його кабінеті, тому самому, де вона вперше почула про пробудження дракона. — Землі, титул, місце в раді. З огляду на все, через що тобі довелося пройти, ніхто не вважав би подібну вимогу надмірною.

Еш довго мовчала, згадуючи слова Таліс, написані багато поколінь тому тим самим щільним почерком, що вона перечитувала ледь не щовечора з часу свого повернення з лігва дракона: обов'язок піклуватися, а не право володарювати.

— Я не хочу земель і титулу, ваша величносте, — сказала вона нарешті. — Я хочу одного: щоб вогнище Альденхолла ніколи більше не перетворювалося на інструмент чиєїсь влади — ні моєї, ні чиєїсь іще. Хай я лишуся тим, ким стала: хранителькою, а не претенденткою.

Король довго дивився на неї, і в його погляді Еш прочитала щось схоже на полегшення, змішане зі щирою повагою.

— Хранителька Вогнища, — повільно промовив він, ніби пробуючи титул на смак уперше за три сотні років, з часів, коли Таліс, остання Хранителька, сама відмовилася від нього. — Місце при дворі, але поза лінією престолонаслідування, поза політичними іграми ради, з єдиним обов'язком: берегти полум'я і тих, кого воно зігріває. Гадаю, кращого спадку твоєму роду й не придумати.

Церемонія, влаштована через два дні, виявилася набагато скромнішою, ніж можна було б очікувати для події подібної важливості, — і Еш підозрювала, що саме ця скромність стала першим справжнім подарунком, який двір Альденхолла зміг їй запропонувати: не пишність, що вимагає відповідати чужим очікуванням, а просте, щире визнання перед тими нечисленними, хто справді був їй дорогий.

Марта стояла в першому ряду, не приховуючи сліз, які не намагалася пояснити гордістю чи полегшенням, — просто плакала, як плачуть люди, що виростили дитину й дожили до дня, коли ця дитина знайшла своє місце у світі. Гарет тримався позаду зі своєю незмінною стриманістю, але не зміг повністю приховати задоволену напівпосмішку, коли король промовив новий титул уголос, — а коли Марта зовсім розплакалася, він, ніби між іншим, подав їй власну хустку, і вона прийняла її так, наче робила це не вперше. Майстер Аллін стояв з книгою Таліс, притиснутою до грудей, ніби проводжав стару знайому додому після довгого шляху. А Роан — Роан стояв найближче з усіх, там, де вартовий стоїть поряд з тим, кого присягнувся захищати, але чий погляд, спрямований на неї, давно перестав бути поглядом лише обов'язку.

— Як мені тебе тепер називати? — тихо спитав король, коли церемонія підійшла до моменту, заради якого, як вона знала, її насправді й затівали. — Двору потрібне ім'я для документів, для хронік, для історії, яку колись про це напишуть. Не прізвисько з кухні. Справжнє ім'я.

Еш замислилася лише на мить — але ця мить вмістила в себе і холодний попіл першої ночі, і жар вогнища під долонею, і слова Орвейна про вибір, важливіший за кров, і обличчя Марти, яка придумала їй це ім'я над попелом печі багато років тому не з метою принизити безіменну сирітку, а просто щоб у неї було хоч щось своє.

— Еш, — сказала вона твердо. — Не як прізвисько, дане мені іншими. Як ім'я, яке я обираю сама.

Свято тривало до пізнього вечора, і вперше за довгі тижні Еш дозволила собі просто насолоджуватися теплом — не тим, що відгукувалося на її дотик із глибини вогнища, а звичайним, людським теплом людей, заради яких, як вона тепер ясно розуміла, усе це й було затіяно з самого початку.

Вона вийшла на балкон замку ближче до півночі, коли свято почало стихати, шукаючи хвилину самотності після дня, повного чужої уваги, — і виявила, що вона не сама.

На тлі зоряного неба, надто темний, щоб його одразу помітити серед хмар, ширяв Орвейн — не наближаючись до замку настільки, щоб викликати паніку варти, але достатньо близько, щоб Еш впізнала його силует безпомилково.

— Ти прийшов подивитися, чим усе закінчилося, — сказала вона тихо, знаючи, що він почує її навіть з такої відстані.

— Я прийшов сказати те, що не встиг сказати в печері, — відповів дракон, і голос його долинув до неї, дивно ясний, попри простір між ними. — Твоє полум'я горить рівно вперше за багато поколінь. Це добра звістка, і я радий був побачити її на власні очі.

— Але? — спитала Еш, вловивши в його тоні те, що лишилося недоказаним.

— Але, — погодився Орвейн після короткої паузи, — твоє вогнище не єдине, що тривожило мене за ці чотириста років сну. Незадовго до того, як воно згасло, я відчув уві сні щось схоже, що долинуло здалеку, з іншого краю карти, — там, де я ніколи раніше не відчував нічого, крім тиші.

Еш відчула, як теплий вечір навколо неї раптово став прохолоднішим.

— Що там сталося?

— Не знаю напевно, — відповів дракон, і в його голосі, попри всю його давність, пролунало щось схоже на щиру невпевненість. — Знаю тільки, що десь далеко звідси чиясь ватра теж нещодавно замовкла. Так само, як замовкла твоя. І я не думаю, що це простий збіг.

Він розгорнув крила, готуючись узяти курс назад до гір, і його останні слова долинули до неї вже крізь нічний вітер, тихі, але виразні.

— Відпочинь, Хранителько. Твоя історія на сьогодні закінчена. Але, підозрюю, не остання з тих, що тобі належить написати.

Еш дивилася йому вслід, поки темний силует не розчинився серед зірок, і, поклавши долоню на теплий камінь балконних перил — камінь, який, як їй раптом здалося, був теплим не лише від денного сонця, — подумала, що готова, хай би що чекало попереду.