Чистий аркуш

Ейнар Торссон вірив цифрам. Цифри відповідали йому взаємністю: вони не ображалися, не грюкали дверима й ніколи не йшли з дому, не залишивши навіть записки.

У Скуґафйордюрі в лютому смеркає о четвертій, і це єдине, чому мешканці фйорду довіряли безоглядно. Усе інше було погодою, а про погоду тут заведено говорити обережно, як про родича з важким характером. Назва фйорду, до речі, означала «Лісовий», хоч найвище дерево в усій окрузі, горобина біля церковної огорожі, сягало Ейнарові до пояса. Місцеві вважали це жартом предків. Ейнар вважав це помилкою в документах.

Метеостанція стояла на схилі над містечком і дивилася на воду так, як відмінник дивиться на галасливий клас: з професійною тривогою й потаємною ніжністю. Ейнар працював там дев’ять місяців. Посада стажиста була зручною: стажистові не належить мати власну думку, йому належить знімати покази. Він знімав їх двічі на добу й ще за нагодою, і на всьому світі не було нічого, що він любив би дужче, ніж стовпчик чисел, завершений охайною рискою.

У вівторок мама зателефонувала йому о сьомій двадцять ранку.

— Фрейї нема, — сказала вона.

Рагнгейдюр втрачала голос у звичайні дні, коли рибозавод скорочував зміни або в сусідів надто голосно грало радіо. У незвичайні вона говорила рівно, як диктор перед штормом. Ейнар одразу зрозумів, що справа кепська.

— Може, вона в подруги?

— Постіль не торкана. Наплічника нема. Черевиків нема. На столі лежить аркуш.

— Який аркуш?

— Білий. Просто білий. Ейнаре, я ніколи не просила тебе нічого кидати, але зараз…

Він уже вдягав куртку.

* * *

Будинок стояв край самої води, жовтий, із червоним дахом, і у вікні кухні горіло світло, бо мама не вимикала його з учорашнього вечора. На столі поруч з охололим чайником лежав аркуш звичайного паперу, рівно посередині, а біля нього гостро застругнутий олівець. Аркуш був чистий. Ейнар перевернув його. Зворотний бік теж. Він підніс папір до лампи, сподіваючись на сліди натиску, на вм’ятини, на будь-що, але той був гладкий, як лід у безвітряну ніч.

— Вона жартує, — сказала мама. — Це щось із її малювання. Якась задумка.

Ейнар глянув на олівець. Фрейї було дев’ятнадцять, і за ці дев’ятнадцять років вона жодного разу не пішла з дому без записки. «Пішла по хліб, повернуся о п’ятій». «Я в Свейна, не хвилюйтеся, хвилюйтеся тихо». Записки були її способом любити, незграбним, смішним і неодмінним. Порожній аркуш не був відсутністю записки. Це і була записка. Просто така, яку він поки що не вмів прочитати.

— Ти дзвонила до загону?

— Гельґі вже збирає людей.

Вона сіла на стілець Фрейї й уперше за ранок подивилася на нього по-справжньому. Ейнар був високий, худий і дуже серйозний, як людина, що надто рано зрозуміла: дорослі теж не знають відповідей. Мама сказала:

— У нашій родині йдуть. Я думала, ми на цьому скінчили.

Він знав, що треба відповісти. Обійняти, сказати щось тепле, щось із тих слів, які інші люди дістають із кишені, не замислюючись. Він набрав повітря й почув власний голос:

— Видимість сьогодні добра. Прогноз без опадів до вечора.

Мама заплющила очі.

— Добре, — сказала вона. — Дякую.

* * *

Пошуки тривали два дні.

Рятувальний загін Скуґафйордюра складався з шістдесяти добровольців, одного вельми розумного пса на ім’я Гекла та Гельґі, якому було за шістдесят і який пам’ятав кожну стежку в горах, як шкіру на власному лікті. Вони пройшли схил над цвинтарем, ущелину Б’яднаргіль, старий перевал і всі хатини, де міг сховатися чоловік. Дрони гули в сірому повітрі, мов розлючені джмелі. Гекла двічі робила стійку й двічі збентежено поверталася до господаря.

Сліди знайшлися в першу ж годину. Гельґі присів над ними, підважив сніг рукавицею й довго мовчав.

— Її, — сказав він нарешті. — Черевик сорок першого розміру, підошва «вібрам», ліва стерта біля носака. Тільки дивно.

Сліди вели вгору від цвинтаря, стежкою, якою не ходили від літа. Перші двісті метрів вони були глибокі й чіткі, як у кожного, хто йде з наплічником. Потім ставали дрібнішими. Потім ледь помітними. На чотирьохсотому метрі вони перетворювалися на легкі вм’ятини, ніби снігом ішла людина, що з кожним кроком важила на кілограм менше. Далі, біля кам’яної гряди, не було нічого: рівний нетоптаний наст аж до самого неба.

— Людина не може важити менше за себе, — сказав Гельґі.

— Може, якщо несе щось легке, — сказав Ейнар і сам не зрозумів, навіщо.

Гельґі подивився на нього довго й дивно, як дивляться на людину, якій раптом стало щось відомо. Потім відвернувся.

— Ми продовжимо, коли дозволить погода, — сказав він.

Погода дозволяла. Погода дозволяла все, крім знаходження людей.

* * *

У четвер увечері загін звернув табір. Мама пішла до церкви й повернулася звідти з червоними очима та пакетом булочок, яких ніхто не став їсти. У передпокої так і стояло старе крісло з бабусиної кімнати: крісло з витертими бильцями, у якому від серпня ніхто не сидів і яке ніхто не наважувався пересунути. Ейнар пройшов повз нього боком, як повз людину, з якою давно не вітався.

Він вирушив на нічну зміну. Не тому, що було треба, а тому, що на станції були числа, а вдома було крісло.

Вночі на схилі стояла тиша. У диспетчерській гули прилади, на екрані повзли рівні криві: температура, тиск, вологість, вітер. Ейнар заварив чай, сів і взявся робити те, що вмів. Він підняв записи за останні три місяці, без мети, просто щоб дивитися на цифри, які ні від кого не йдуть.

І на другій годині ночі помітив.

Датчик вологості на дальньому посту, у верхньому квадраті чотири-Е, за сім кілометрів на північний захід від міста, показував сто відсотків. Не вчора. Не в день зникнення. Щоночі, від пів на другу до пів на четверту. Рівно, мов будильник. Він підтягнув записи з початку зими й побачив те саме в листопаді, тільки слабше, і восени, і влітку, ледь вловимою брижею, якої ніхто не помітив, бо ніхто не шукав.

Ейнар відкрив супутникові знімки. Туман не прийшов із моря: фронту не було, вітер дув із суходолу. Туман здіймався з однієї точки. Стовп білого повітря підіймався із землі в квадраті чотири-Е, тягнувся метрів на двісті й розчинявся до ранку, не лишивши сліду. Точка не рухалася. Жодна туманна гряда у світі не поводиться так.

Він відкрив кадастрову мапу. Квадрат чотири-Е на ній був порожній. Не ліс, не лавове поле, не державна земля. Пляма. Біла, як аркуш на кухонному столі.

Ейнар посидів і подивився на цю пляму.

В Ісландії на мапі нема білих плям. Тут у кожного каменя є ім’я, у кожної купини господар, а в кожної пустки щонайменше три саги. Біла пляма не була відсутністю даних. Це було чиєсь рішення.

У пам’яті ворухнулося щось м’яке й тепле, із запахом ланоліну та гвоздики. Бабуся Сіґґа сидить у кріслі, в’яже шкарпетку без п’яти й каже, не підводячи голови: «Мапи брешуть про порожні місця. Там завжди хтось живе й чекає». А маленька Фрейя, якій тоді було років сім, питає: «А хто?» І бабуся відповідає: «Ті, хто пам’ятає всіх, хто будь-коли когось утратив».

Ейнар не вірив у казки. Казки були заняттям для людей, яким бракувало цифр.

Він підвівся, підійшов до вікна й подивився на північний захід. На обрії, у чорному, як смола, повітрі, над далеким сідлом повільно здіймався блідий стовп. Без вітру, без звуку, просто вгору, мов подих величезної сплячої істоти. Годинник на стіні показував годину тридцять чотири.

Ейнар розгорнув журнал спостережень. У графі «Примітки» за дев’ять місяців він не написав нічого, крім слів «без змін». Тепер він узяв ручку й вивів: «Вона там».

Потім закреслив. Потім написав ще раз, щоб запам’ятати: це не показ приладу.