Тридцять один годинник

Туман прийшов з Ельби вночі й до ранку так і не відступив. Він лежав на воді, на дахах складів, на мокрих дошках Фішмаркту, де з шостої години торгували оселедцями, і глушив усе поспіль: гудки буксирів долинали так, ніби їх накрили ковдрою.

Ерік Бреннер зійшов із трамвая на зупинку раніше, ніж треба було, і далі пішов пішки. Йому потрібен був час. Він не зізнався б у цьому ні Гінріхсові, що чекав на нього біля дверей, ні самому собі, але йшов повільно, як ходять вулицею, яку дванадцять років обминали десятою дорогою.

Гросе-Ельбштрасе тяглася вздовж берега. Половину будинків зруйнували бомби, на їхньому місці стояли нові коробки з жовтої цегли, що ще пахли вапном; друга половина вціліла й виглядала поруч із ними, як стара жінка в товаристві молодих. Будинок п'ятдесят вісім був із тих, що вціліли. Низький, із вузькими дверима та вітриною, де стояли годинники всіх сортів, від будильників до золотої цибулини на ланцюжку. Над дверима висіла вивіска: чорний циферблат, а на ньому білими літерами «Ансельм Ріхтер. Годинникових справ майстер. Засновано 1912 року».

Бреннер зупинився. Він упізнав ці двері раніше, ніж прочитав вивіску. Упізнав так, як упізнають у натовпі обличчя, якого ніколи не бачив, але на яке чекав.

— Доброго ранку, пане інспекторе, — сказав постовий і приклав руку до кашкета. — Гінріхс усередині. І хлопець, підмайстер. Це він його знайшов.

— Давно?

— Близько пів на восьму. Прийшов відчиняти й побачив.

Бреннер кивнув і ввійшов. Над дверима бряжчав дзвіночок, зовсім тихо, ніби перепрошував.

А потім він почув годинники.

Вони були всюди. На стінах, на полицях, на підвіконнях, на верстаку, під скляними ковпаками, у бляшаних коробках з відкинутими віками. Маятникові, настінні, ходики, будильники, дорожні, корабельні хронометри в скриньках із червоного дерева. Він перерахував їх пізніше, увечері, за описом: тридцять один. Але в першу хвилину вони злилися в єдиний звук, рівний і щільний, як дощ по даху. Тридцять годинників ішли секунда в секунду, і цей ритм був такий точний, що Бреннерові на мить заклало вуха, ніби він зайшов у працюючу машину.

— Тут можна з глузду з'їхати, — сказав Гінріхс.

Він стояв у глибині майстерні, великий, дебелий, у пом'ятому плащі, з капелюхом у руці. Пауль Гінріхс служив у гамбурзькій поліції з тридцять четвертого року, з перервою на війну та на ніч, коли він утратив дружину й доньку, і за двадцять років звик говорити голосно й тихо водночас: голос у нього шумів, а очі мовчали.

— Мойн, Еріку. Небіжчик за верстаком. Старий. Лежить, як лежав. Кесслер уже виїхав.

— Хто знайшов?

— Підмайстер. Йонас Крузе, дев'ятнадцять років. Сидить на кухні, п'є воду й не може вгамувати руки. З питаннями я зачекав.

— Правильно.

Вони пройшли за прилавок. У майстерні пахло машинним мастилом, теплою латунню і чимось кисловатим, як пахне в кімнаті, яку довго не провітрювали. Вікно над верстаком виходило на схил, і в тумані було видно каплицю: невисоку, з чотирикутною вежечкою, чорну від кіптяви. На вежі висів великий білий циферблат. Стрілок на ньому не було. Лише коло з римськими цифрами, порожнє, як обличчя без очей.

— Каплиця Мореплавців, — простежив його погляд Гінріхс. — Бомба сорок третього року зірвала стрілки, а на нові в парафії немає грошей. Десять років показує одне й те саме: нічого.

Бреннер відвернувся від вікна.

Ріхтер лежав між верстаком і токарним верстатом, на боці, підтягнувши коліна. Маленький сухорлявий чоловік років шістдесяти, у сірій жилетці та нарукавниках, які носять годинникарі, щоб не бруднити манжети. Окуляри трималися на носі, одна дужка була зігнута. Права рука витягнута вперед, ніби він тягнувся до чогось на підлозі. Під лівою скронею на дошках темніла пляма, вже висохла; така сама цятка виднілася на куті залізних лещат, прикручених до краю верстака. Бреннер присів навпочіпки, нічого не торкаючись. Обличчя в старого було спокійне, майже здивоване. Як у людини, яку перебили на півслові.

— Упав? — спитав він.

— Або допомогли. Кесслер скаже. Двері на вулицю були не замкнені. Хлопець каже, що старий завжди замикав їх на ніч, але хлопець у шоці, зараз йому можна вірити лише в тому, що він побачив на власні очі.

Бреннер підвівся. Ліва рука сама лягла на груди, на кишеню піджака, туди, де лежало те, що він носив із собою дванадцять років і жодного разу не накручував. Гінріхс помітив цей рух, як помічав усе, і, як завжди, нічого не сказав.

Лампа на верстаку горіла. Зелений скляний абажур, жовте коло світла на сукні. Вона горіла всю ніч, і її тепло ще лежало в повітрі, через що майстерня здавалася обжитою. Під лампою на шматку чорного оксамиту лежав годинник.

Срібний кишеньковий годинник, старий, масивної роботи. Механізм вийнято з корпусу, і він стояв поруч на підставці, як хворий на операційному столі; циферблат знято, і він лежав долілиць; крихітні гвинтики розсипано по оксамиту, кожен на своєму місці, по порядку, як рядки. Бракувало одного: стрілок. Ні на столі, ні в лотку, ні на підлозі, ні в жилетці мерця, куди Гінріхс уже зазирнув, їх не було.

— Годинник без стрілок, — сказав Гінріхс. — У людини, в якої їх тридцять один. Тут у нього все не так, як у людей.

— Тридцять?

— Тридцять один. Я рахував, поки чекав.

Бреннер повільно обійшов майстерню. Хронометри, ходики, будильники, дорожні годинники в шкіряних футлярах. Усі показували той самий час із точністю до секунди: двадцять хвилин на дев'яту. Усі, окрім одного. У кутку, біля дверей на кухню, стояв високий годинник у темному футлярі, настінний регулятор із довгим маятником. Маятник висів нерухомо. Стрілки стояли на без восьми хвилин восьма.

— Цей зупинився, — сказав Бреннер.

— Буває. Люди вмирають, годинники зупиняються, гарна картина. Тільки це в романах. — Гінріхс почухав потилицю капелюхом. — Пружина скінчилася або хтось зачепив. У такого майстра, щоправда, не мала б скінчитися.

Бреннер нічого не відповів. Він дивився на нерухомий маятник довше, ніж було треба, і запам'ятовував, ще не знаючи навіщо.

— Що в шухлядах?

— Квитанції, замовлення, інструмент. І оце, у верхній лівій. — Гінріхс обережно, двома пальцями за край, дістав із шухляди аркуш щільного паперу й поклав на верстак, ближче до лампи. — Лежало поверх усього. Зверху, розумієш. Не сховане. Наче він хотів, щоб знайшли.

Аркуш був списаний чорнилом, дрібним рівним почерком людини, звиклої до тонкої роботи. Стовпчик прізвищ, жодної помарки. Ні адрес, ні дат, ні посад, ні слова пояснення. Бреннер перелічив: двадцять три.

Він пробіг список очима. Прізвища як прізвища. Гамбург був ними повен: такі носили крамарі, судновласники, дантисти, нічні сторожі. Жодне не здалося йому знайомим. Але чим довше він дивився, тим дужче йому здавалося, що він дивиться на список людей, яких об'єднує щось одне, дуже просте й дуже неприємне, і що старий знав, що саме.

— Двадцять три людини, — сказав Гінріхс. — І ні слова про те, що їх пов'язує.

— Отже, з'ясуємо.

— Угу. — Гінріхс помовчав. — Еріку. Ти блідий.

— Туман.

— Туман, — погодився Гінріхс без виразу.

Бреннер підійшов до верстака ближче. Годинник лежав під лампою, і кришка корпусу була відкинута. На внутрішньому боці, там, де майстри зазвичай ставлять свій знак і номер, було видряпано щось інше, дрібним гравіюванням, не роботою заводу, а роботою людини, яка колись заплатила за напис окремо. Бреннер нахилився над оксамитом, не торкаючись його.

«Josef — von Esther, 1921».

Він прочитав це один раз. Потім ще раз. Потім випростався, дуже повільно, як випростуються, коли бояться розхлюпати.

Тридцять годинників ішли в такт. Один стояв. Біля вікна на схилі біліло порожнє коло каплиці, на якому ніхто не зміг би прочитати, котра година.

Рука Бреннера знову лягла на груди, на ліву внутрішню кишеню. Там лежав другий годинник. Маленький, срібний, жіночий. Той, що зупинився багато років тому. І на його кришці, із зворотного боку, була вигравійована та сама рука, та сама дата й ті самі два імені, тільки в іншому порядку.

«Esther — von Josef, 1921».

Вони були парою. Він знав це, бо один годинник дванадцять років носив біля серця. А другий лежав зараз на чорному оксамиті, розібраний чужою рукою, в майстерні вбитого, в будинку, куди він жодного разу не наважився зайти за всі ці роки.

— Щось знайшов? — спитав Гінріхс.

— Ні, — сказав Бреннер.

Це була перша брехня в цій справі. Йому судилося сказати їх іще багато.