Тепле й небезпечне

Наприкінці другого тижня я ловила себе на тому, що слухаю східці.

Не професійно. Просто слухаю. У вівторок і четвер, о четвертій, я піднімала голову від зошита на третьому скрипі, в тональності «сі-бемоль», якою сходи видавали лише Томаса. Я не знала, коли це почалося. Рефлекс, як у собаки Павлова. Дзвінок, слина, а в моєму випадку трохи частіший пульс.

Це називається контрперенос. У підручниках про нього написано дуже розсудливо: терапевт переносить на пацієнта власні почуття, і його завдання помітити це вчасно, обговорити з супервізором і не дозволити емоціям керувати лікуванням.

Супервізором у мене була Пру Маккензі. Я нічого їй не сказала.

* * *

Ми зустрічалися шість разів, і ось що я про нього дізналася.

Томас Ренсом не вмів скаржитися. Про безсоння говорив, як про погоду. Коли я спитала, як у нього справи з близькими, відповів: «Близькі? У мене є човен». І, побачивши моє обличчя, розреготався так заразливо, що я мимоволі всміхнулася теж.

Човен звали «Агнець». П'ятнадцятифутовий ял тридцятих років, який Томас відновлював уже чотири роки, по дошці на місяць, як інші пишуть роман. Він розповідав, як обирає дерево: білий дуб на ребро, кедр на обшивку, сосна на банки. Розповідав, як пахне гаряча смола. Як вода приймає новий човен: спочатку чинить опір, потім здається, потім тримає.

— Ви так говорите про човни, як інші про людей, — сказала я одного разу.

— А про людей я говорити не вмію. — Він дивився у вікно, на мокрі дахи Мейпл-стріт. — Човен не образиться, якщо ти два роки не телефонував.

— Кому ви не телефонували?

Томас замовк. Я зрозуміла, що підвела його до краю і стою разом із ним. Не повинна була. Я мусила тримати за спиною огорожу.

— Прийомній матері, — сказав він нарешті. — Вона хвора. Я надсилаю гроші, але не їжджу. Не знаю чому. Усе здається, що коли приїду, доведеться про щось говорити. А мені й говорити ні про що. Я ж, виявляється, нічого про себе не знаю.

— Ви знаєте, що ви реставратор. Що вам тридцять вісім. Що ви любите кедр.

— Це те, що я роблю. Не те, хто я.

Я кивнула. Мені хотілося сказати: так. Я це знаю. Я двадцять вісім років живу на цій межі й називаю це зрілістю.

Натомість я записала: «Пацієнт демонструє добру інтроспекцію. Імовірний ресурсний потенціал».

Яке смішне, жахливе формулювання. Коли я читаю її тепер, мені хочеться взяти стару себе за плечі й струснути.

Увечері я спробувала поговорити з чоловіком. Не про Томаса, про що-небудь. Грем сидів біля вікна з кресленням чиєїсь веранди, і я спитала:

— Ти пам'ятаєш, як ми вибирали колір для кухні?

Він підняв голову, здивований.

— Ми не вибирали. Ти сказала: «Будь-який, крім жовтого».

Я завмерла. Не пам'ятала, щоб так казала. І не пам'ятала, щоб ми взагалі про це говорили.

— Чому?

— Не знаю. — Він знизав плечима. — Ти сказала це так, ніби йшлося про щось небезпечне. Я вирішив, що в тебе алергія на жовтий.

Він добродушно засміявся й повернувся до креслення. Я лишилася стояти з чашкою в руках. Будь-який, крім жовтого. Двадцять вісім років я уникала кольору, про який нічого не пам'ятала.

* * *

У вівторок, двадцятого жовтня, він прийшов із пакетом із пекарні «Житній день» і поставив його на столик.

— Це вам. Не як хабар. Просто я знаю, що ви не встигаєте обідати.

У пакеті був сендвіч з індичкою й журавлиною, ще теплий, у папері, і яблуко. Я дивилася на нього кілька секунд, як дивляться на гранату.

— Томасе, — сказала я, — ми з вами домовлялися про межі.

— Знаю. Вибачте. — Він збентежився так щиро, що в мене всередині щось здригнулося. — Просто ви минулого разу сказали, що від протягу болить голова, і цілу годину тримали вікно зачиненим, хоч вам було душно. Я подумав: напевно, ви рідко робите для себе щось просте.

Він замовк. Я теж.

Унизу дзеленькнув дзвіночок. Він здригнувся, я помітила.

— Ви весь час здригаєтеся від цього звуку, — сказала я.

— Так. — Томас потер скроню. — Не знаю чому. Мені здається, десь був дзвіночок. Маленький. Дівчинка носила його на зап'ясті. Червоний шнурок. — Він замовк. — Ні, ось тут я втрачаю. Далі тільки дзвін.

Я слухала, як гуде лампа. Червоний шнурок на зап'ясті.

Я не пам'ятала червоного шнурка. І все ж у цю саму мить відчула, як моє зап'ястя, ліве, під рукавом блузки, злегка свербить. Як свербить інколи загоєна садна, якщо необережно торкнутися її словом.

— Томасе, — сказала я, — чия це дівчинка?

— Не знаю, — сказав він. І додав дуже тихо: — Але мені здається, що я її люблю. Не як… не так. Як люблять молодшу сестру. І я не знаю, де вона.

Ми сиділи мовчки. У такій тиші в кабінетах зазвичай руйнуються заборони: чутно, як проростає те, що не можна називати.

— Давайте закінчимо на сьогодні, — сказала я несподівано хрипко. — Побачимося в четвер.

Він підвівся, узяв куртку й зупинився біля дверей.

— Норо.

Він назвав мене на ім'я. Вперше. Я могла б поправити. Повинна була.

— Я не знаю, що це за історія і чия вона, — сказав Томас. — Але я вперше за багато років не боюся вночі. Тільки тому, що в четвер мені є куди йти.

Я кивнула. Говорити я не могла.

Він вийшов. Але цього разу східці мовчали довше, ніж звичайно. Я підійшла до дверей, прислухалася. Він стояв на сходовому майданчику, не спускаючись. Потім дуже тихо, майже пошепки, собі під ніс, не для мене, проспівав другий рядок. Той, якого в моїй голові не було двадцять вісім років:

— Срібний сом, не буди тишину, я теж умію триматися дна…

Я не знала цих слів. Я не пам'ятала їх. І знала.

Вони були моїми. Вони були там, унизу, на самому дні, куди я не заглядала з вісьмох років. Колискова, яку співала мені жінка з руками, що пахли милом, коли за вікном гриміла гроза, а я вдавала, що не боюся.

Я опустилася на підлогу просто біля дверей. Спиною до дерев'яної стулки. Коліна підтягла до грудей.

І заплакала. Уперше за дванадцять років практики, уперше за двадцять вісім років життя, у власному кабінеті, де ніколи не плакала, де дозволяла плакати тільки іншим. Тихо, без звуку, як плачуть діти, що давно засвоїли: їхні сльози комусь заважають.

Унизу дзеленькнув дзвіночок.

Я не пам'ятаю, скільки просиділа так. Пам'ятаю лише, що коли підвелася, за вікном ішов дощ, а на столі стояв пакет із сендвічем. Він охолов. Яблуко лежало поруч, червоне, блискуче, наче вирізане з воску.

Я з'їла все до крихти.

Потім дістала телефон і стала набирати повідомлення Грему: «Затримаюся, не чекай». Зупинилася на половині. Стерла.

Він би не помітив.

Того вечора я вперше подумала, що дистанція, якою я так пишалася, була не професійною чеснотою. Це був спосіб не відчувати. Просто спосіб. А людина, яку я мала лікувати, одним реченням, проспіваним на сходах, пробила його наскрізь.

Я не встигла зробити висновок. На сходах знову залунали кроки. Інші. Легкі, швидкі, «ля».

— Норо? — гукнула Пру через двері. — Ти там? Мені здалося, що хтось плаче.

— Ні, — сказала я. — Просто дощ.