Свідчення

Дана Уелч знайшла нас у мисливському будиночку на світанку.

Я почула машину раніше, ніж Томас: старий «Форд» із хрипким мотором, що повільно повз ґрунтівкою. Ми вхопилися за єдину зброю, що була в домі, камінну кочергу, і причаїлися по обидва боки дверей.

Пролунав стук. Три короткі, пауза, два.

— Норо, це я. Відчини.

Я видихнула й впустила її. Дана ввалилася в кімнату, зачинивши за собою двері плечем, з обличчям людини, яка не спала дві доби. Форма була брудна, на рукаві йшла рвана смуга.

— Ти жива, — сказала вона. — Це головне.

— Звідки ти знала, де ми?

— Знайшла пікап. Лежить у канаві, вікно вибите, на склі сліди від фарби сірого седана. Потім пішла лісом. — Вона сіла, не спитавши дозволу. — Ти втратила телефон, але не втратила голови. Хенк Бакстер мій двоюрідний дядько. Я знаю, де він ховає ключ.

Ми розповіли їй усе. Це зайняло більше години. Про касету. Про лист Едіт. Про банківську виписку. Про коробку під каменем. Про записку, написану дитиною, і дзвіночок. Про гас на сходинках. Про те, що Лілі не впала.

Дана слухала, схиливши голову, як роблять ті, хто звик фіксувати факти. Коли ми закінчили, вона довго мовчала, потираючи перенісся.

— Добре. Давай по пунктах.

Вона дістала блокнот.

— Що в нас є. Перше: запис пошепки, голос Агнес Волш, померлої. Можливо, справжній, можливо, ні. Будь-який адвокат скаже, що потрібна експертиза і що вона неприпустима як свідчення. Друге: запис, на якому голос Гейла вмовляє дітей «забути». Знову голос, знову запис, знову експертиза. Третє: лист Едіт Керью, покійної. Свідчення з других рук. Четверте: банківська виписка про пожертву до Фонду. Це вже щось, але не доказ продажу дитини: законно жертвувати в благодійні фонди. П'яте: записка. Дитячий почерк, підпис «Керью». Експерти скажуть, що це писала восьмирічна дівчинка.

— Це і була восьмирічна дівчинка, — сказала я.

— Знаю. І знаю, що скаже захист: «Свідчення дитини, що пережила пожежу». Шосте: твої спогади. Норо, я тобі вірю. Я особисто тобі вірю. Але суд скаже: «Витіснені спогади, відновлені за допомогою терапії, ненадійні».

— Я сама терапевт, — тихо сказала я. — Я знаю.

— Сьоме. — Дана підняла палець. — Виправлення в протоколі пожежної інспекції. «Десять» на «дев'ять», підпис Гейла. Це сильніше. Але теж опосередковано.

Вона закрила блокнот.

— Усе це разом дає мені підставу для запиту. Але прокурор округу не дасть ордера на обшук у Лоренса Гейла, він член піклувальної ради лікарні й сидить із ним на кожному святі. Потрібен документ. Щось у його руках. Те, що він сам не зможе пояснити.

— Журнали Фонду, — сказав Томас. — Ті, що Агнес намагалася врятувати. Він спалив дім, але папери йому все одно були потрібні. Він же вів облік.

— У людини, яка продає дітей, завжди є облік. — Дана кивнула. — Гроші, імена, сім'ї. Але де?

— Удома, — сказала я.

Вони обоє повернулися до мене.

— У нього в кабінеті. На пагорбі. — Я згадала картонну теку, залишену на моєму столику, ласкаве «залишаю тобі». — Він бере все важливе з собою. Навіть коли йде в гості, тримає в портфелі. Він не довіряє сейфам. Він довіряє власним рукам.

— Добре. — Дана подалася вперед. — Але як ми змусимо його показати?

І тоді в голові в мене визрів план. Не один із тих, що вигадують за столом. Один із тих, що виникають самі, бо іншого виходу немає.

— Я попрошу в нього сеанс, — сказала я.

— Який сеанс?

— Гіпноз. Він застосовував його до мене в дитинстві. Я пам'ятаю тембр. Пам'ятаю рахунок. Він лічить уголос, і на рахунку сім люди відпускають свідомість. — Я ковтнула. — Я скажу йому, що мені нестерпно згадувати. Що я хочу забути. Що прошу його, як батька, повернути мені спокій. Він погодиться. Він не зможе відмовитися: це можливість закрити все остаточно.

— А ти не піддасишся?

— Не знаю. — Я сказала правду. — Двадцять вісім років тому піддалася.

— Ти розумніша, ніж була тоді, — сказав Томас.

— І буду не сама, — додала я. — На мені буде мікрофон.

Дана дивилася на мене, не кліпаючи.

— У Вермонті достатньо згоди однієї сторони для запису, — сказала вона нарешті. — Якщо ти учасник розмови, запис законний. Я не зможу увійти без ордера. Але буду в машині біля воріт, і слухатиму все в реальному часі. Якщо щось піде не так, ти скажеш кодове слово.

— Яке?

— Обери сама.

Я подумала. Потім торкнулася дзвіночка в себе на зап'ясті, куди причепила його замість браслета.

— «Сом».

— Добре. — Дана дістала з сумки маленьку чорну коробочку, розміром із запальничку. — Передавач. Сховаємо в брошку. У мене у відділі їх півдюжини, для роботи з інформаторами.

— А Томас?

— Томас залишиться зі мною. — Вона подивилася на нього. — Ти в цій справі свідок, не учасник. Зрозумів?

— Зрозумів. — Він усміхнувся. — Але якщо його люди, які стріляли, десь поруч…

— Поруч, значить, я з пістолетом. — Дана встала. — Годі. Приведіть себе до ладу, мені потрібна ти в машині о четвертій, свіжа й спокійна.

Вона вийшла. Ми лишилися вдвох, і повисла ніяковість, як буває після ночі, яка вже сталася, а ранок ще ні.

— Норо.

— Так?

— Якщо щось…

— Не кажи.

— Тоді я скажу інше. — Він узяв мене за руку. — Що б не сталося, я тебе дочекаюся. На цьому ґанку, біля річки, де завгодно.

Я стиснула його пальці. Мені хотілося сказати: я теж. Натомість сказала:

— Принеси кави.

Він засміявся. Сміх був хрипкий, несподіваний, живий, і я подумала, що саме за нього готова піти на будь-який гіпноз.

Решту ранку ми витратили на те, чого мене ніхто ніколи не вчив. Томас знайшов у комірчині обрізок товстого мотузка й показав, як в'язати булінь.

— Петля, яка не затягується, — пояснював він. — Що б не тягнуло, не зрушить. Моряки кажуть: заєць виходить із нори, оббігає дерево й повертається назад.

Я повторювала за ним, і в мене не виходило. Мотузок плутався, заєць губився. Томас терпляче брав мої пальці у свої й показував заново. На шостий раз вузол став на місце й тримав.

— Якщо раптом стане страшно, — сказав він, — згадуй руки. Не голову. Руки не вміють забувати.

Я в'язала булінь ще годину, поки пальці не запам'ятали рух самі. Потім він зав'язав легкий незатягнутий вузол на моєму зап'ясті, поруч із дзвіночком, просто щоб був.

* * *

О третій годині дня я зателефонувала Гейлу з телефона Дани.

Він відповів на другому гудку, наче сидів і чекав.

— Норо. Люба. Я шукав тебе два дні. Грем сказав, що ти зникла. Я собі місця не знаходжу.

— Я була… недобре. — Я навмисне заговорила глухо, слабко, на межі сліз. — Лоренсе, я не можу. Більше не можу. Усе повернулося, і я більше не витримую. Мені треба, щоб ти це забрав. Як тоді.

Пауза була короткою, але я встигла почути, як він видихнув.

— Люба. Приїжджай. Сьогодні. Усе буде добре.

— Сьогодні о шостій?

— Так. Сьогодні о шостій. Я тебе чекаю.

Я поклала слухавку. Рука тремтіла так, що Дана обережно забрала в мене телефон.

— Ти зіграла краще, ніж я очікувала.

— Я не грала.

— Знаю. Тому й переконливо.

Ми їхали мовчки, і в світлі призахідного сонця річка здавалася вогняною стрічкою. Я дивилася у вікно й думала лише про одне: що я йду до людини, яку називала батьком, щоб зловити її на брехні. І що найстрашніше не те, що він може мені не піддатися, а те, що він може піддатися надто легко.