Розмова на веранді

Я репетирувала цю промову три дні, що саме по собі мало б насторожити мене раніше, ніж насторожило. Дорослі, розсудливі люди не репетирують перед дзеркалом, як запропонувати фіктивний шлюб другові дитинства. Дорослі, розсудливі люди взагалі не потрапляють у ситуації, що потребують таких промов. Але, схоже, я перестала бути дорослою, розсудливою версією себе приблизно в ту мить, коли пан Пембрук зачитав умову заповіту, і відтоді жила за зовсім новими правилами.

Я знайшла Сема на веранді гостьового будиночка того ж вечора, коли він саме закінчував класти останній ряд нової черепиці. Призахідне сонце фарбувало все довкола теплим медовим кольором, і він сидів на верхньому східці з пляшкою води в руці, увесь покритий дрібним пилом і явно задоволений виконаною роботою — тим особливим спокійним задоволенням людини, яка щойно закінчила щось руками, а не просто пересунула рядок в електронній таблиці.

— Гартвелл, — сказав він, угледівши мене, і в його голосі була та сама легка іронія, що й завжди, але щось у мені вже починало звикати чути в цьому звертанні не кпин, а щось тепліше. — Прийшла перевірити якість роботи?

— Прийшла з діловою пропозицією, — сказала я, раніше ніж устигла передумати, бо якби я дала собі бодай секунду на роздуми, то, мабуть, розвернулася б і втекла назад до будинку.

Сем повільно опустив пляшку з водою й подивився на мене з виразом, який я вже починала впізнавати, — зосереджена увага людини, що ставиться до кожного слова серйозно, навіть коли зовні виглядає цілком незворушно.

— Звучить зловісно, — сказав він. — Продовжуй.

Я сіла поруч із ним на східець, бо стояти над ним, виголошуючи таку промову, здавалося ще дивнішим, ніж сидіти, хоча, якщо чесно, жоден варіант не здавався зручним.

— У мене шість місяців, щоб вийти заміж, інакше я втрачаю бабусин виноградник, — почала я, вирішивши, що краще одразу перейти до суті, ніж ходити околясом. — Ти вже знаєш це, дякуючи Меґі та її дивовижному таланту розповідати всі мої секрети раніше за мене саму. І в мене немає жодного реального кандидата. Жодної людини, за яку я могла б вийти заміж із кохання за такий строк, і, якщо чесно, я навіть не певна, що вірю в те, що подібне відбувається за розкладом.

— До справи, Клер, — сказав він м’яко, але без насмішки, ніби відчував, що мені потрібен невеликий поштовх, аби добратися до суті.

Я глибоко вдихнула.

— Я хочу запитати, чи погодишся ти одружитися зі мною. Формально. За контрактом. Без жодних романтичних очікувань з обох боків — лише щоб я встигла зареєструвати шлюб до спливу строку, а далі — стільки, скільки скаже мій адвокат, рік, може, два, — ми тихо розлучимося, і ти підеш далі своїм життям, а я збережу землю, яку бабуся любила понад усе на світі. Я розумію, наскільки це божевільно звучить. Я розумію, що в тебе немає жодних причин погоджуватися. Але я подумала — оскільки ми обоє зараз певною мірою застрягли між тим, ким були, і тим, ким маємо стати далі, — можливо, це одна з тих рідкісних ситуацій, де божевільна ідея справді має сенс для нас обох.

Запала тиша, досить довга, щоб я встигла пошкодувати про кожне вимовлене слово щонайменше двічі. Сем дивився кудись у бік виноградних рядів, освітлених заходом, і його обличчя було абсолютно нечитабельним — та сама професійна незворушність, яку я в дитинстві вважала нудною, а тепер знаходила майже нестерпно інтригуючою саме тому, що не могла її розшифрувати.

— Які умови? — спитав він нарешті, і питання застало мене зненацька своєю прямотою — не «так» і не «ні», одразу перехід до деталей, ніби він уже подумки зважував варіанти, поки я говорила.

— Умови?

— Ти сказала «ділова пропозиція». У ділових пропозицій є умови. Мені треба знати, у що саме я встрягаю, перш ніж погоджуватися чи відмовлятися.

— Тобто ти розглядаєш це як реальний варіант.

— Я розглядаю це як розмову, що заслуговує на серйозне ставлення, а не на негайне «ні», — сказав він, нарешті повертаючись до мене обличчям. — Меґі права хоча б в одному: я справді зараз застряг. Звільнився з бюро в березні, нікому толком не пояснив чому, живу з батьками в тридцять два, що, повір, відчувається так само принизливо, як звучить. Мені бракує не грошей. Мені бракує відчуття, що я роблю щось, що має значення, замість того щоб просто існувати в перерві між однією версією свого життя та іншою, яку я поки не вигадав.

— Тобто ти згоден?

— Я сказав, що розглядаю, — виправив він із легкою напівусмішкою, яка анітрохи не допомагала мені тримати себе в руках. — За однієї умови, про яку я хочу сказати одразу, щоб потім не було непорозуміння.

— Якої?

— Без грошей, — сказав він твердо, дивлячись мені просто в очі з серйозністю, яку я рідко бачила в нього раніше. — Ти мені не платитимеш. Ні зарплати, ні компенсації, ні щедрого подарунка після розлучення на знак подяки за послугу. Якщо я в цьому беру участь, то не тому, що мені потрібні гроші, а тому, що я справді хочу допомогти — тобі й пам’яті твоєї бабусі, яка була добра до мене, коли мені це було потрібно. У ту мить, коли в цю справу вплутаються гроші, вона перестане бути послугою між друзями й стане чимось, під чим я не готовий підписуватися.

Щось у цих словах вдарило мене дужче, ніж я була готова визнати, — не тому, що пропозиція була щедрою, хоча вона, безперечно, такою була, а тому, що за нею стояла ціла філософія, яку я не очікувала виявити в людині, котру пам’ятала насамперед за коментарі про просекко.

— Гаразд, — сказала я тихо. — Без грошей.

— І ще, — додав він, і його тон знову став трохи легшим, ніби він навмисно розряджав вагу моменту, — якщо ми це робимо, то робимо це по-справжньому переконливо. Жодних незграбних пауз на сімейних вечерях, жодного «ми просто друзі, які випадково одружилися». Твоя родина не дурна, Клер. Особливо Дерек. Якщо хтось бодай на секунду запідозрить підступ, уся ця затія розвалиться швидше за дах, який я щойно полагодив.

— Ти пропонуєш нам удавати закоханих.

— Я пропоную нам бути переконливими, — уточнив він. — Є різниця.

— І в чому ж вона?

Він на секунду замислився, наче й сам не був певен у відповіді.

— Не знаю, — зізнався він нарешті з несподіваною чесністю. — Мабуть, дізнаємося по ходу справи.

Ми посиділи ще якийсь час у тиші, дивлячись, як сонце остаточно ховається за пагорбами, і в цій тиші не було ніяковості — було щось інше, дивніше й тепліше, ніж я була готова назвати вголос. Я простягла руку, ніби ми вже укладали формальну угоду, а не просто розмовляли на сходинках веранди.

— Домовились? — спитала я.

Сем довго дивився на мою простягнуту руку, потім на мене й нарешті потиснув її — міцно, тепло, на мить довше, ніж вимагало звичайне рукостискання.

— Домовились, — сказав він. — Але я мушу попередити тебе заздалегідь, Гартвелл: якщо ми це робимо, я ставитимусь до цього серйозно. Не наполовину. Мені забагато разів у житті казали, що я роблю щось за півсили, і я не збираюся застосовувати цей підхід до чужої спадщини та чужої родини.

Я не знала тоді, що саме в цій фразі — «я ставитимусь до цього серйозно» — ховалося зерно всього, що станеться далі, всього, чого я поки навіть уявити не могла. Я знала лише одне: уперше за два тижні від оголошення заповіту я відчула не те, що ґрунт іде з-під ніг, а те, що нарешті знайшла, за що вхопитися.