Розділ 8. Не те зізнання

Розмова з Мортеном відбулася наступного дня, і Єва не стала відкладати її до вечора — надто багато питань накопичилося, надто багато в його поведінці останніх тижнів починало складатися, за бажання, у підозрілу картину.

Вона знайшла його на носі судна, де він на самоті вивчав потерту папку з ксерокопіями, явно привезену з собою ще до відплиття й досі жодного разу не показану решті команди.

— Мортене, нам потрібно поговорити, — сказала вона, сідаючи поруч без запрошення.

Він підвів на неї погляд, і щось у його обличчі — не страх, але настороженість — підтвердило те, що вона вже починала підозрювати: у нього справді було що приховувати.

— Гадаю, мова про вчорашній обшук, — сказав він, закриваючи папку.

— Мова про те, що ти останнім часом тримаєшся від команди далі за звичайне. І про те, що в тебе, судячи з усього, є матеріали, якими ти не поспішаєш ні з ким ділитися.

Мортен довго мовчав, дивлячись на закриту папку у власних руках, а потім, ніби прийнявши рішення, важко видихнув і простягнув її Єві.

— Відкрий, — сказав він. — Тільки зрозумій мене правильно, перш ніж робити висновки.

Усередині виявилися ксерокопії сторінок з архівних документів — записи іспанської колоніальної адміністрації, каталоги церковного майна, листи, що згадували вантажі, вивезені із захоплених інкських храмів і пізніше переплавлені або перекарбовані на монету, щоб приховати їхнє походження. Деякі сторінки були позначені примітками Мортена на полях, обведені дати, підкреслені назви — все вказувало на місяці, якщо не роки копіткого дослідження, проведеного задовго до того, як він приєднався до експедиції Єви.

— Я консультувався з незалежним істориком, який спеціалізується на колоніальному пограбуванні храмів, — сказав Мортен, поки Єва гортала сторінки. — Таємно, бо боявся, що якщо розповім тобі раніше, ніж матиму докази, ти вважатимеш мене одержимим або, ще гірше, вирішиш, що я намагаюся підірвати експедицію.

— Розкажеш мені що саме?

— Що частина вантажу «Санта-Клари», — сказав він, — за деякими ознаками в судновому журналі, який ми знайшли, і за описом маршруту в архівних документах, про які я тобі не розповідав, може бути не просто інкським золотом, реквізованим короною як законну здобич. Частина його може бути переплавленими церковними реліквіями — предметами культу, вкраденими не лише в інків, а пізніше й у самої католицької церкви колоній, чиє походження іспанська адміністрація навмисно приховувала, перекарбовуючи їх у звичайні зливки й монети, щоб уникнути церковного розслідування.

Єва завмерла, дивлячись на одну з ксерокопій — лист колоніального чиновника, що згадував «вантаж спірного походження, належним чином переплавлений для усунення питань про законне володіння».

— Якщо це так, — повільно проговорила вона, — то ми піднімаємо не просто трофей корони. Ми піднімаємо вкрадені релігійні реліквії, замасковані під звичайне золото.

— Саме тому я нікому не говорив, — сказав Мортен. — Бо якщо це підтвердиться, у нас з'явиться четвертий претендент на вантаж, значно незручніший за три уряди архіпелагу, — сама церква, а разом із нею й питання про те, чи маємо ми взагалі моральне право продавати цю знахідку як звичайне золото, незалежно від того, хто на неї претендує юридично.

Єва довго мовчала, перетравлюючи почуте, а потім поставила питання, яке насправді хвилювало її більше за історичну достовірність знахідки.

— Ти консультувався з істориком через супутниковий зв'язок?

— Через зашифровану електронну пошту, — сказав Мортен. — Раз на кілька днів, коли з'являвся стійкий сигнал. Чому це важливо?

— Бо хтось на цьому судні спілкується зі сторонніми досить регулярно, щоб викликати серйозні підозри, — сказала Єва, — і мені потрібно було переконатися, що це не ти.

Мортен подивився на неї зі здивуванням, яке швидко змінилося розумінням.

— Ти думала, що я передаю координати Хейлу?

— Я думала, що це можливо, — чесно відповіла вона. — Вибач, що не сказала прямо.

— Не вибачайся, — сказав він, утім із явним полегшенням у голосі від того, що підозра, яка обтяжувала його останні дні так само, як і її саму, нарешті була висловлена вголос і знята. — На твоєму місці я б теж підозрював кожного, у кого більше секретів, ніж належить. Просто мій секрет виявився не тим, якого ти боялася.

Вона кивнула, забираючи папку назад і повертаючи її йому.

— Збережи ці документи. Якщо виявиться, що ти маєш рацію щодо походження вантажу, нам доведеться приймати рішення, які зараз здаються немислимими. Але прямо зараз у нас нагальніша проблема: якщо це не ти, то хто?

Мортен похитав головою, прибираючи папку назад у непромокний чохол.

— Я не знаю. Але ким би він не був, учорашній обшук показав, що в нього достатньо довіри до решти, щоб ніхто не запідозрив його раніше за мене — людину, яка на цьому судні й так здавалася найбільш прихованою.

Ці слова, сказані без жодного злого наміру, засіли в голові Єви глибше, ніж їй хотілося б визнавати, тому що десь на краю свідомості вона вже розуміла: якщо підозра справедливо перейшла з найзамкнутішого члена команди, значить, шукати потрібно серед тих, хто, навпаки, здавався найбільш відкритим і надійним — а таких на «Кестрелі» залишалося не так уже й багато.

Вона розповіла про розмову з Мортеном Рафаелю того ж вечора, наодинці, не стільки тому, що потребувала його поради, скільки тому, що потребувала людини, з якою можна було говорити відверто, не побоюючись, що кожне слово буде використано проти неї ж.

— Отже, не Мортен, — сказав Рафаель, вислухавши її. — Ти виглядаєш так, ніби це не принесло полегшення.

— Бо тепер список підозрюваних коротший, — сказала вона, — і мені не подобається, хто в ньому залишився.

Рафаель уважно подивився на неї, і, судячи з того, як повільно він кивнув, він дійшов того ж висновку задовго до неї — можливо, ще тієї ночі, коли повідомив їй про репутацію Хейла і попередив, що в людей на кшталт нього завжди є план номер два.

— Ти думаєш про Саскію, — сказав він не як питання, а як констатацію.

— Я не хочу так думати, — зізналася Єва. — Вона з самого початку чесно попереджала нас про всі ризики, про всі дірки в бюджеті, про все, що могло піти не так. Людина, яка бреше, зазвичай не так старанно розповідає всім навколо, наскільки все погано.

— Або, — тихо заперечив Рафаель, — людина, яка знає, що рано чи пізно правда спливе, воліє виглядати максимально чесною в усьому іншому, щоб ніхто не запідозрив єдину брехню, яка має значення.

Єва не знайшлася, що відповісти на це одразу, і деякий час вони обидва мовчки дивилися на темну воду за бортом, кожен по-своєму зважуючи, чого варта підозра без жодного твердого доказу.

— А що, якщо ми помиляємося? — сказала вона нарешті. — Що, якщо це справді просто банківські справи, дзвінки родичам, що завгодно з десятка безневинних пояснень? Звинуватити людину в зраді й виявитися неправими — це не та помилка, після якої команда знову почне одне одному довіряти.

— Тому ми не звинувачуємо, — сказав Рафаель. — Поки. Ми спостерігаємо, збираємо те, що можна зібрати, не перетворюючи підозру на цькування, і діємо лише тоді, коли в нас буде щось вагоміше, ніж твоє, хоч і небезпідставне, чуття.

— А якщо вагомий доказ з'явиться надто пізно?

Він не відповів одразу, дивлячись туди, де на горизонті ледь вгадувався силует судна Хейла, — постійне, терпляче нагадування про те, що в їхнього супротивника, на відміну від команди «Кестрела», не було жодних сумнівів щодо того, чого він чекає і від кого.