Розділ 17. Шість часток і одна карта

Урегулювання питання про права на знахідку зайняло ще три тижні переговорів, протягом яких «Кестрел» простоював у порту Есперанси-Норте, а команда, нарешті отримавши можливість видихнути після місяців безперервного напруження, вперше за всю експедицію зіткнулася з незвичним відчуттям звичайного, неспішного життя.

Підсумкова угода, вироблена за активної участі всіх трьох урядів архіпелагу — значно поступливіших тепер, об'єднаних спільним бажанням якомога швидше закрити незручний міжнародний інцидент, ніж розділених колишньою територіальною суперечкою, — передбачала спільну юрисдикцію над зоною знахідки й офіційне визнання прав команди Єви як першовідкривачів, з відповідною часткою від легально оформленої частини вантажу, що пройшла тепер належну музейну й комерційну оцінку замість колишнього тіньового збуту через сумнівні канали.

Питання про долю церковних реліквій, про які попереджав Мортен ще у восьмому розділі їхньої історії, вирішилося несподівано мирно: частину вантажу, чиє походження архівні дослідження підтвердили як таке, що колись належало колоніальним храмам, було вирішено передати до спільного музейного фонду трьох держав замість особистого продажу — рішення, яке команда ухвалила одноголосно, вперше за експедицію керуючись не розрахунком вигоди, а тим, що Мортен назвав «мінімальною порядністю щодо мертвих, які не можуть заперечити».

— Це суттєво зменшить підсумкову суму для кожного з нас, — попередила Саскія, представляючи фінальні розрахунки команді за спільним столом, уперше зібраним не в тривозі, а у відносному спокої.

— Ми й так піднялися з дна океану й залишилися живі, — відповіла Лейла. — Я готова змиритися з дещо менш вражаючою цифрою в обмін на те, щоб спати спокійно, знаючи, що ми не продали вкрадене в мертвих храмове начиння першому-ліпшому анонімному покупцеві.

Питання про частку самої Саскії вирішилося складніше за питання про реліквії. Формальний контракт, підписаний перед відплиттям, передбачав її повну дванадцятивідсоткову частку нарівні з рештою учасників експедиції, але після всього, що сталося, — зізнання, ризику, який її зв'язок із Хейлом створив для всієї команди, хай навіть пом'якшеного її подальшим співробітництвом, — одностайного рішення залишити частку без змін не було.

— Я пропоную утримати третину від її частки, — сказав Рафаель, — не в покарання, а як компенсацію за реальний ризик, якому ми всі зазнали через історію з маячками. Решту дві третини вона отримує повністю, включно з правом брати участь у наступних подібних операціях, якщо такі трапляться, — але вже не з чистого аркуша, а з випробувальним терміном довіри, який їй доведеться заслужити заново.

Саскія прийняла це рішення без заперечень, з тією ж тверезою практичністю, з якою приймала всі рішення протягом експедиції, — полегшена тим, що суми, яка залишилася, хай і урізаної, вистачало з лишком на закриття боргу, через який уся ця історія й почалася, і, що було для неї, ймовірно, навіть важливіше за гроші, тим, що команда в принципі залишала їй місце серед них, замість того, щоб викреслити назавжди.

— Дякую, — сказала вона просто, і в цьому короткому слові було більше щирості, ніж у всіх її попередніх, ретельно вивірених фразах.

Увечері того дня, коли всі формальності нарешті були залагоджені, а «Кестрел» готувався до останнього в рамках цієї експедиції переходу — назад до порту приписки, де команді належало розійтися, кожному до власного, зміненого завдяки цьому походу життя, — Єва застала Рафаеля на носі судна, у тому самому місці, де вони стояли разом у першу-найпершу ніч експедиції, вдивляючись у темряву над затонулим галеоном.

— Пам'ятаєш, ти питав мене тоді, що буває з людьми, коли золото нарешті опиняється в них у руках? — запитала вона, стаючи поруч із ним біля борту.

— Пам'ятаю, — сказав він. — Ти тоді відповіла, що легше думати про мертвих, ніж про живих.

— Виявилося, я помилялася, — сказала Єва. — Із живими не так уже й складно, якщо знаєш, заради кого стараєшся.

Він подивився на неї довгим поглядом, у якому вперше за всю експедицію не було ні розрахунку, ні тривоги за долю судна й команди, — тільки те просте, давно відкладене обома визнання, для якого раніше ніколи не знаходилося відповідного моменту серед погонь, обшуків і зрад.

— Що, якщо, — сказав він тихо, — ми не розлучимося в порту, як планували спочатку? У мене, зізнатися, накопичилося достатньо причин шукати привід залишатися поруч із тобою ще якийсь час, окрім професійних.

— У мене теж, — відповіла Єва, і те, що сталося між ними в наступні хвилини, залишилося єдиним, про що не було складено жодного запису в судновому журналі, що так ретельно документував усе інше, що сталося за ці насичені тижні.

Їхню розмову перервав шум кроків на трапі — Мортен, який піднявся на палубу з виразом людини, що побачила щось, яке потребує негайної уваги, попри будь-який особистий момент, який він міг мимоволі перервати.

— Пробачте, що заважаю, — сказав він, явно помітивши, що перервав щось особисте, але не дозволивши собі знітитися настільки, щоб відкласти новину. — Але в мене щойно відбулася розмова зі старим інформатором Рафаеля, тим самим, що звів нас із фальсифікатором у Кастельбланко. Він надіслав дещо цікаве — уривок карти, знайдений кілька днів тому в тих самих архівах, де ми шукали документи про походження вантажу «Санта-Клари».

Він простягнув планшет із відсканованим зображенням — пожовклий від часу фрагмент морської карти, помережаний позначками старовинною іспанською мовою, з частково обірваним краєм, де колись, судячи з решток ліній, було зображено продовження маршруту, що вело далеко на південь від знайомих команді вод, у район, позначений коротким, але промовистим приміткою на полях: «вантаж утричі більший — не доповідати короні».

Єва взяла планшет, вдивляючись у старовинні лінії з тим самим відчуттям, з яким кілька місяців тому вперше вивчала судновий журнал «Санта-Клари» перед початком цієї експедиції, — сумішшю професійної цікавості археолога й того особливого, нічим не пояснюваного передчуття, яке, як вона встигла переконатися на власному досвіді, вкрай рідко виявлялося хибним.

— Утричі більший, — повторила вона вголос, дивлячись на Рафаеля, чиє обличчя вже осяяла та сама суміш тривоги й азарту, яка, судячи з усього, була невід'ємною частиною його натури, попри всі небезпеки, крізь які вони щойно пройшли разом. — І води, які, судячи з цієї карти, ще ніхто не починав ділити.

— Ще один привід не розлучатися в порту, — зауважив Рафаель із тінню посмішки, втім, одразу посерйознішавши. — Хоча, боюся, перш ніж ми вирішимо, чи варто гнатися за черговим статком, нам доведеться відповісти на значно менш романтичне питання: хто цього разу погодиться позичити нам підводний човен, знаючи нашу репутацію.

Єва засміялася — вперше за багато тижнів сміхом, вільним від тривоги й розрахунку, — і, передаючи планшет назад Мортену, спіймала себе на думці, що океан, який забрав у неї університетську кар'єру й ледь не забрав саму команду, щойно запропонував натомість щось, від чого вона, попри все пережите, не готова була відмовитися.