Розділ 12. Подвійна гра

План, що почав складатися того ж вечора, вимагав від Саскії більше, ніж простого мовчання чи пасивного спостереження, — він вимагав, щоб вона знову стала активним учасником переговорів із Хейлом, тільки цього разу діючи не зі страху перед власними кредиторами, а за прямою вказівкою команди, яку до цього намагалася підстрахуватися зрадити.

— Одна умова, — сказала Єва, коли деталі плану були обговорені. — Кожне повідомлення, яке ти надсилаєш Хейлу, ти складаєш при нас. Кожну його відповідь ми читаємо разом із тобою, одразу, без затримок. Більше жодного приватного листування, жодних рішень наодинці.

Саскія погодилася без заперечень — чи то з щирого каяття, чи то з розуміння, що це єдиний спосіб зберегти хоч якесь місце в команді, а не бути висадженою на першому-ліпшому березі без копійки й без захисту від власних кредиторів, — і в наступні дні перетворилася на інструмент дезінформації, що працював під пильним наглядом тих, кого ще недавно намагалася підстрахуватися зрадити.

Ідея, запропонована Мортеном і доопрацьована Рафаелем, була простою за задумом і ризикованою за виконанням: замість того, щоб просто припинити будь-який зв'язок із Хейлом, що негайно насторожило б його й змусило шукати інші джерела інформації, команда вирішила використати Саскію як канал спрямованої брехні. Через неї Хейлу передали б координати фальшивого місця останнього, найбільшого підняття золота — не туди, де насправді планувалася фінальна операція, а в точку за кілька миль убік, достатньо правдоподібну, щоб не викликати негайних підозр, але марну для перехоплення справжнього вантажу.

— Він не повірить одному повідомленню без підтвердження, — попередила Саскія, яка знала манеру Хейла вести переговори краще за будь-кого з присутніх. — Мені потрібно буде вибудувати історію поступово, за кілька днів, з деталями, які виглядатимуть як випадково обронена інформація, а не як навмисний витік.

— Тоді вибудовуй, — сказав Рафаель. — У тебе є час до вирішальної ночі, щоб зробити це переконливо.

Наступні кілька днів перетворилися на ретельно зрежисовану виставу, яка розігрувалася одночасно на двох рівнях: команда продовжувала справжню підготовку до фінального підняття золота, тримаючи реальні деталі плану в максимально вузькому колі, а Саскія, під наглядом то Єви, то Рафаеля, надсилала Хейлу серію ретельно складених повідомлень, кожне з яких на перший погляд виглядало звичайним листуванням інформатора, але в сукупності вибудовувало фальшиву картину майбутньої операції.

«Команда нервує через терміни, — писала вона в одному з повідомлень, узгодженому заздалегідь з Євою слово в слово. — Рафаель наполягає на перенесенні фінального підняття до північної окраїни рифу — там, за його словами, легше замаскувати операцію від патрулів». Північна окраїна рифу не мала жодного стосунку до справжнього місця робіт, але звучала достатньо правдоподібно, щоб не викликати негайних сумнівів у людини, звиклої отримувати інформацію по крихтах, а не готовими блоками.

Відповіді Хейла, що приходили із затримкою в кілька годин, читалися всією групою в штабній рубці з тією ж ретельністю, з якою Мортен колись вивчав старовинні іспанські лоції, — кожне слово зважувалося на предмет прихованого змісту, кожна пауза між повідомленнями інтерпретувалася як можлива ознака зростаючої або, навпаки, спадаючої підозри.

«Гарна робота, — написав він після третього повідомлення серії. — Продовжуйте тримати мене в курсі. Ваші зобов'язання перед нами не змінилися від того, що ситуація ускладнилася».

— Він клюнув, — сказав Оуен, читаючи повідомлення через плече Єви. — Або вдає, що клюнув, що теж можливо.

— Ми не дізнаємося напевно, поки не настане вирішальна ніч, — сказала Єва. — Єдина перевірка правдивості цієї брехні — побачити, куди саме вирушить його корабель, коли ми почнемо справжнє підняття в справжньому місці.

Небезпека плану полягала не лише в тому, що Хейл міг не повірити дезінформації, а й у значно особистішому ризику для самої Саскії: якщо він запідозрить підставу до настання вирішальної ночі, удар у відповідь обрушиться насамперед на неї — єдину людину в команді, чий зв'язок із ним був настільки прямим і тривалим, що відступати їй було вже практично нікуди.

— Ти розумієш, що якщо він зрозуміє, що його водять за ніс, — сказала їй Єва наодинці, увечері напередодні вирішальних днів, — ти станеш першою, кого він захоче покарати за це. Не нас. Тебе особисто.

— Розумію, — відповіла Саскія тихо. — Саме тому я й намагаюся зробити це переконливо. Не тільки заради вашої довіри, яку я, можливо, вже не зможу повернути повністю. Але й заради власної шкіри.

У цьому зізнанні, позбавленому будь-якої спроби прикрасити мотив благородством, було більше щирості, ніж у всіх попередніх виправданнях Саскії разом узятих, і Єва, всупереч усьому, що сталося за останні дні, відчула щось схоже на обережну, ще не до кінця сформовану довіру — не ту безумовну довіру, яка існувала між ними на початку експедиції, а щось більш тверезе, дорослі, побудоване не на вірі в чужу чесність, а на спільному розумінні спільної небезпеки.

— Тоді доведімо це до кінця разом, — сказала вона. — І постараймося, щоб вирішальна ніч настала раніше, ніж у Хейла з'явиться привід засумніватися в чомусь із того, що ти йому розповіла.