Розділ 1. Зала без рейсів.

Сніг пішов об одинадцятій вечора, і до півночі завалив Гітроу так, що останній рейс на Дублін скасували, а слідом за ним і всі інші. Деніел Гартвел приїхав до третього терміналу на початку другої, коли табло над стійками вже згасло наполовину, а прибиральники в жовтих жилетах возили машинами по порожній мармуровій підлозі, ніби відмивали сцену після вистави, на яку ніхто не прийшов.

Його зустріла жінка зі служби безпеки аеропорту, худа, з рацією на плечі й утомленими очима людини, яка за зміну вислухала п’ятдесят скарг на сніг і жодної на себе.

— Прісцилла Оуенс, — відрекомендувалася вона. — Це я вам телефонувала. Ходімо, він у залі очікування біля тридцять другого виходу.

— Що він зробив?

— Нічого. У цьому й дивина. — Вона рушила вперед швидким кроком, і Деніелові з його сутулою спиною та вічним плащем довелося підлаштовуватися. — Паспорт на ім’я Мартіна Рейнолдса. Добрий паспорт, майже добрий. Наш сканер його проковтнув, а перевірка по базі показала, що справжній Рейнолдс помер тисяча дев’ятсот дев’яносто четвертого в Манчестері. Затримали біля виходу, поки він удавав, що чекає на рейс.

— На який рейс?

— Ні на який. Він купив квиток до Рейк’явіка, а рейс скасували опівночі. Інші пасажири давно роз’їхалися по готелях. А він сидить.

Вона зупинилася біля скляних дверей і знизила голос.

— Знаєте, що я помітила? Коли рейсів немає, в аеропорту залишаються лише ті, кому нікуди летіти. Решта знаходять готель, телефонують дружинам, сваряться з авіакомпанією. А цей сидить і чекає, наче його привезли сюди й забули.

— Ви так кажете, ніби вже бачили таких.

— Бачила. Зазвичай це ті, хто втікає. Або ті, кого шукають. — Вона знизала плечима. — Іноді одне й те саме.

Деніел кивнув і ввійшов.

Зала очікування була довга, з рядами пластикових крісел, прикручених до підлоги, і величезним вікном, за яким у світлі прожекторів крутився сніг. Чоловік сидів у третьому ряду, сам, прямо, поклавши руки на коліна. Років п’ятдесят, може, трохи більше. Темне пальто, вовняний шарф, охайний проділ. Обличчя спокійне, майже ліниве, обличчя людини, яка давно перестала дивуватися. Поруч на сидінні стояв маленький шкіряний портфель, а двоє охоронців у синій формі тримались трохи осторонь, не знаючи, що з ним робити.

— Містере Рейнолдс? — запитав Деніел.

— Ви з поліції.

— Інспектор Гартвел. Скотленд-Ярд.

Чоловік подивився на нього уважно, знизу вгору, і вперше в його обличчі щось здригнулося. Не полегшення і не страх. Радше перевірка: чи збігається людина перед ним із тією, яку він сподівався побачити.

— Гартвел, — повторив він. — Той самий, що ходить у плащі.

— Плащ дістався мені від дядька. Він був нижчий на зріст, тому ви й запам’ятали.

— Я не запам’ятав. Я прочитав. — Чоловік нарешті всміхнувся, коротко й сухо. — У вас у Ярді на кожному розі пишуть про вас. Але не про те, про що ви думаєте.

— Тоді розкажете, про що?

— Розкажу. Але не вам.

— А кому?

— Мені треба знати, хто сьогодні чергує. Зі слідчих. Не з охорони, не з прикордонників. З тих, хто веде справи.

— Сьогодні чергую я.

— Ви черговий по місту. Я питаю про відділ.

Деніел помовчав. Прісцилла Оуенс за його спиною тихенько кахикнула, даючи зрозуміти, що чує, але не втручається.

— Чому ви питаєте?

— Бо не хочу пояснювати двічі, — сказав чоловік. — А вдруге пояснювати доведеться, якщо ви викличете не того.

— Не того?

— Того, хто потім про це розповість.

Фраза повисла в теплому повітрі зали. Деніел відчув, як по спині пробіг знайомий холодок, той самий, що приходив щоразу, коли справа виявлялася не тим, чим здавалася.

— Містере Рейнолдс. Або як вас звати насправді. Вас затримано за використання підробленого документа. Ви маєте право на адвоката.

— Мені не потрібен адвокат.

— Він потрібен усім.

— Не мені. — Чоловік дивився на нього цілком спокійно. — Я не називатиму імені. Не даватиму свідчень про паспорт. Я говоритиму лише з однією людиною й лише в одній кімнаті. І хочу, щоб про цю кімнату знало якомога менше людей.

— Це не вам вирішувати.

— Ні, — погодився чоловік. — Але я вас прошу. Один раз. Один раз за все життя. Я більше нікого ні про що не прошу.

Деніел дивився на нього й бачив, що той не вдає. Людина просто втомилася. Так, як утомлюються ті, хто довго біг і раптом зрозумів, що бігти більше нікуди.

— Добре, — сказав він. — Я відвезу вас до Ярду. Але не сьогодні в загальну камеру. Дайте мені годину.

— У вас є ця година?

— У мене є телефон.

Він вийшов у коридор, дістав мобільний і кілька секунд дивився на екран. Список контактів був коротким. Гелен Мерріот, суперінтендантка, його начальниця, жила в Гемпстеді й лягала о десятій. Черговий офіцер Ярду. Диспетчерська. І одне ім’я, якого він не набирав уже дев’ять місяців, хоча телефон пам’ятав його краще за нього самого.

Він не зателефонував. Він зателефонував Мерріот.

— Гелен.

— Деніел. — Голос у неї був хрипкий, але не сонний; вона звикла прокидатися о будь-якій годині. — Що сталося?

— Гітроу. Затримано чоловіка з чужим паспортом. Він просить, щоб до нього прийшли з відділу. Імені не називає.

— Просить кого?

— Будь-кого, хто веде справи.

— Добре. Чого ви хочете?

— Хочу викликати чергового сержанта. Тихо. Без запису в журналі.

— Без запису не можна.

— Знаю. Але він сказав, що не хоче, щоб про це знали.

Гелен помовчала. Він чув, як вона шарудить ковдрою, як клацає вимикач лампи.

— Хто чергує по відділу? — запитала вона.

— Лоурі.

— Ребека. — Коротка пауза. — Добре. Викликайте її. Запис зробимо звичайний, закритий. Я сама підпишу.

— Дякую.

— Деніел. — Голос став м’якшим. — Ви впораєтеся?

— З чим?

— Ви знаєте з чим.

Він не відповів, і вона, мабуть, зрозуміла, бо сказала:

— Зателефонуйте їй. Не відкладайте.

Він поклав слухавку, сперся об стіну й кілька секунд дивився на мокрий слід від чиїхось черевиків на підлозі. Сніг танув, залишаючи на мармурі темні калюжки. Він згадав травневий вечір у Ділі, лаву на вокзалі, нічний потяг і червоні вогні, що зникали в темряві. Відтоді минуло дев’ять місяців. Вони розмовляли щодня й жодного разу не сказали нічого, чого не можна було б повторити на засіданні комісії.

Він набрав номер.

— Лоурі, — відповіла вона на другий гудок. Голос рівний, чистий, без тіні сну.

— Ребеко, це Гартвел.

— Знаю. Висвітилося.

— Ви на чергуванні?

— Я вдома. Чергування у відділі, але дзвінки переводять на мобільний. — Коротка пауза. — Щось сталося?

— Гітроу. Третій термінал, зала очікування біля тридцять другого виходу. Мені треба, щоб ви приїхали.

— Зараз?

— Якщо можете.

— Можу. — Ще пауза, трохи довша. — Це у справі?

— У справі.

— Тоді буду за сорок хвилин.

Вона відключилася. Деніел постояв зі слухавкою біля вуха, поки в ній не стихло. «У справі». Вона завжди уточнювала це тепер, ніби боялася почути іншу відповідь. А може, навпаки, сподівалася.

Він повернувся до зали. Чоловік у третьому ряду сидів так само, не ворушачись, і дивився на сніг.

— Їде, — сказав Деніел.

— Хто?

— Сержантка. Лоурі.

Чоловік повернув голову. В очах у нього майнуло щось схоже на полегшення, і Деніелові раптом стало не по собі: він зрозумів, що ця людина чекала саме на це ім’я.