Ранок без повторів

Середа почалася з дощу.

Елішка лежала із заплющеними очима й слухала, як краплі стукають по черепиці, нерівно, з паузами, як учень, що не вивчив урок. Вона знала цей звук. Пані Мирослава обіцяла його ще в понеділок і тепер, мабуть, зловтішалася над своїм коліном.

Вона розплющила очі й не зрозуміла, що відчуває.

Спершу було дивно. Телефон показував середу, і ця середа нікуди не зникала, не відкочувалася назад, не перетворювалася на вчора. Вона лежала перед нею, як недоторкана дорога, довга, незнайома, без жодної підказки. Елішка спробувала уявити, що буде об одинадцятій, о дванадцятій, о четвертій. І не змогла. Нічого не приходило.

Це було страшніше, ніж вона думала. І набагато краще.

— Я не знаю, що сьогодні трапиться, — сказала вона вголос. І засміялася.

У майстерні на неї чекав запах булочок, гарячих, з маком, без жодної підгорілої. Піч працювала. Пані Мирослава стояла біля столу, мокра, тріумфальна, з піднятим пальцем.

— Що я казала про коліно?

— Ви мали рацію.

— Я завжди маю рацію. Це моє нещастя. — Вона поклала на стіл пакет і уважно подивилася на Елішку. — А ти якась інша. Світла. Не знаю. Ніби з тебе щось зняли.

— Напевно, так і є.

Двері майстерні відчинилися без стуку. Елішка не підводила очей, але почула, як стихає набережна й як замість звичного кашлю лунає щось інше: кроки. Звичайні, людські, неквапні. Не шурхіт коліс.

— Привіт, — сказав Якуб.

Він стояв на порозі без велосипеда, у мокрій куртці, з двома картонними склянками в руках. Волосся його прилипло до чола, а в очах була та сама ніяковість, яку вона тепер упізнала б із тисячі.

— Я залишив велосипед на стоянці, — сказав він. — Вирішив, що хоч раз треба прийти пішки. Для мене це дивно. Я, напевно, не вмію, але намагаюся. — Він простягнув їй склянку. — Кава. З корицею. Ви не пили, але я ризикнув.

— Я люблю з корицею, — сказала Елішка.

— Справді?

— Ні. Але тепер буду.

Він засміявся. І вони пішли обідати. Просто в дощ, без парасолі, під однією курткою на двох, і, поки вони бігли калюжами до маленької кав'ярні на розі, Елішка спіймала себе на тому, що сміється, мокра, розкуйовджена, і зовсім не думає про те, що далі.

У п'ятницю прийшов лист.

Він лежав на стійці, у щільному конверті з печаткою міста, і Войтех, не кажучи ні слова, поклав його перед нею, як кладуть на стіл гарячий чайник. Елішка розкрила його сама, ножем для паперу.

«Шановна пані Дворжакова. Конкурсна комісія розглянула подані роботи й із жалем повідомляє, що право реставрації годинника ратуші та оренди майстерні у вежі присуджено майстрові Яну Гавлу з Градця. Вашу роботу відзначено комісією як найвиразнішу за звучанням ходу. Однак технічні вимоги…»

Далі вона читати не стала. Поклала лист на стіл і сперлася долонями на стійку.

Усередині щось легенько кольнуло. Не так сильно, як вона боялася. Як буває, коли торкаєшся місця, де раніше була скалка: боляче не від самої рани, а від того, що пам'ятаєш.

— Сто одинадцять сходинок, — прошепотіла вона.

— Пробач, — сказав Войтех.

— Нема за що. — Вона підвела голову. — Я знала. Тобто не знала, але… знала.

— Ти добре тримаєшся.

— Я не тримаюся, майстре. Мені просто… — Вона підшукувала слово. — Мені не соромно. Раніше, якби в мене щось не вийшло, я б померла від сорому. А зараз не соромно. Мені боляче, але не соромно.

Він дивився на неї довго й раптом, на її подив, усміхнувся: широко, по-справжньому, так, що брови його злетіли до самого волосся.

— Тоді я можу тобі сказати, — промовив Войтех. — Я продаю майстерню.

— Що?

— Будинок. Усе. Пані Мирослава давно мріє розширити пекарню, а я давно мрію поїхати. Власта лежить у селі в Підлісках, за дві години їзди звідси. Я там не був шість років. — Він розвів руками. — Мені сімдесят, Елішко. Я хочу сидіти біля її каменя й розповідати їй, як мій учень пропустив ідеальний день заради неідеального. Вона б сміялася.

Елішка не знайшла слів. Потім просто обійшла стійку й обійняла його, незграбно, по-учнівськи, і відчула, що він тремтить, як старий, дуже добрий маятник, що нарешті зупиняється.

— А я? — спитала вона в його жилет.

— А ти, — сказав Войтех, — годинникарка. А це можна носити із собою.

Він поїхав у понеділок, поїздом о восьмій сорок. На пероні зібралося майже пів міста: пані Мирослава ридала й тицяла йому в кишені булочки, крамар із парасолями урочисто вручив йому нову парасолю, найчорнішу з усіх, які в нього були, а Хронос, якого переклали в кошик, дивився на всіх із зневагою людини, яку везуть усупереч волі.

Якуб стояв трохи осторонь, із диктофоном. Коли потяг рушив, а Войтех, висунувшись із вікна, помахав капелюхом, Якуб натиснув червону кнопку й упіймав звук: стукіт коліс, гудок, чийсь плач, чийсь сміх.

— Для архіву, — сказав він Елішці. — Щоб не втратити.

— Щоб утримати? — усміхнулася вона.

— Ні, — відповів він. — Щоб пам'ятати. Це не одне й те саме.

Дзвіночок Войтех залишив їй. Зняв власноруч, обгорнув старою ганчіркою й вклав їй у долоню.

— Тільки не перенастроюй, — сказав він. — До-дієз. Нічого іншого.

Тепер він лежав у її сумці, поруч із валізкою інструментів, і дзвенів тихо, на кожному кроці.

Нову майстерню вона знайшла сама, і це було смішно, бо шукати її не довелося. Пані Мирослава чекала на неї біля входу в пекарню й, не вітаючись, показала на порожній столик біля вікна:

— Ось. Сюди. Дерево хороше, світло хороше, я його спеціально звільнила. Годинники можна лагодити прямо серед булочок. Це надихає.

— Пані Мирославо, це ж ваша пекарня.

— Моя. І я вирішую, кому в ній сидіти. А що в мене щоранку пахнутиме булочками й цокатиме годинниками, так це найправильніше поєднання у світі.

Елішка поставила на стіл валізку, розстелила чисту тканину й розклала пінцети. Усе, що в неї лишилося. Стіл, світло, вікно на річку й одна валізка.

Це не була вежа. Не було ста одинадцяти сходинок, і вікно виходило не на воду, а на крамницю з парасолями. Зате над дверима пекарні, де пані Мирослава дозволила повісити дзвіночок Войтеха, хтось у цю мить штовхнув двері, і пролунав до-дієз, чистий, рівний, як перша нота ранку.

Елішка усміхнулася й узяла пінцет.