Три дні мовчання.

Три дні Еш переконувала себе, що нічого не відчула.

Це було легше сказати, ніж зробити. Щоночі, вкладаючись на тюфяк, вона знову й знову проживала ту мить — холодний попіл під долонею і слабкий, ледь відчутний відгук десь за межами простого відчуття каменя. До третьої ночі вона перестала вдавати перед собою, що забула.

Замок за ці три дні не заспокоївся — навпаки. Прибув гонець із південних земель зі звісткою, що врожай цього року буде скупіший за звичайний; хтось із молодших писарів, не витримавши загальної напруги, обмовився при свідках, що згасання полум'я — не просто лихе передвістя, а пряме доведення того, що рід, який беріг клятву вогнищу, справді урвався. Чутка розповзалася коридорами швидше, ніж хтось міг би її спростувати, бо ніхто, включно з самим королем, не міг з упевненістю сказати протилежне.

Еш чула уривки цих розмов, розносячи таці й тягаючи воду, і з кожним днем їй ставало важче тримати язика за зубами. Не тому, що вона вірила, ніби володіє відповіддю на питання, яке тривожило весь двір. А тому що вона — єдина, хто знав напевно, що полум'я не вмерло повністю. Щось у попелі ще дихало, хай слабко, хай на межі сприйняття. І змовчати про це, поки весь замок гадав наосліп, з кожною годиною відчувалося не як обережність, а як зрада — сама не розуміючи, чия саме.

На третій ранок вона знайшла стюарда Гарета не в залі, а в маленькій кімнаті біля кухонних комор, де він звіряв списки припасів при світлі єдиної свічки. Вона затрималася у дверях довше, ніж слід було, збираючись із духом, і він підвів голову раніше, ніж вона встигла заговорити.

— Ти прийшла щось сказати, — зауважив він без особливого подиву, ніби чекав цього візиту всі три дні.

— Я… — Еш відчула, як слова застрягають десь на півдорозі. — Тієї ночі. Коли вогонь згас. Я була в залі. Раніше за інших.

Гарет відклав перо.

— Продовжуй.

— Я торкнулася попелу. — Вона промовила це швидше, ніж збиралася, ніби, зволікаючи, могла передумати. — Він був холодний. Але під ним щось… відповіло. Не вогонь. Не тепло. Просто — відповіло. Наче там хтось є.

Вона чекала, що він розсміється, відчитає її за те, що взагалі торкалася королівського вогнища без дозволу, або, гірше, звинуватить її в тому, що вона сама якимось чином причетна до згасання. Натомість Гарет довго мовчав, дивлячись на неї так, ніби перераховував у думці щось, відоме тільки йому.

— Покажи мені, — сказав він нарешті, підводячись. — Сьогодні вночі. І нікому не кажи, куди йдеш.

Ніч настала повільніше, ніж їй колись здавалося можливим. Еш виконувала свої звичайні обов'язки на кухні, ловлячи на собі рідкісні погляди Марти, яка, здається, відчувала, що з дівчинкою коїться щось неладне, але не питала — ще одне негласне правило кухні: не став запитань, відповідь на які може коштувати тобі спокою.

Коли замок нарешті затих, Гарет чекав на неї біля входу до великої зали з однією-єдиною олійною лампою, світло якої здавалося майже зухвало слабким посеред цього величезного, зануреного в темряву простору.

— Тут, — сказала Еш, опускаючись на коліна перед тією самою решіткою, що й три ночі тому. Гарет лишився стояти трохи позаду, не промовляючи ні слова, але Еш відчувала, з яким напруженням він спостерігає за кожним її рухом.

Вона просунула руку між прутами і торкнулася попелу.

Цього разу відчуття прийшло швидше, ніж першої ночі, — і сильніше. Не тепло у звичному сенсі, а щось на кшталт впізнавання, ніби під її долонею щось давно приспане прочинило одне око. Вона почула, як за спиною Гарет різко втягнув повітря, і, обернувшись, зрозуміла чому: у самій глибині вогнища, там, де ще секунду тому лежав лише мертвий сірий попіл, на одну мить спалахнула й одразу згасла крихітна іскра — не більша за вуглинку згасаючої свічки, але справжня, жива, безсумнівна.

— Пресвяті предки, — тихо промовив Гарет, і вперше за весь час їхнього знайомства Еш почула в його голосі не стриманість багаторічного придворного служаки, а щось схоже на справжній, неприхований страх.

Еш відсмикнула руку, як і першого разу, тільки тепер тремтіння в пальцях не минало значно довше.

— Це погано? — спитала вона, хоча вже знала відповідь по його обличчю.

— Це, — повільно промовив Гарет, не зводячи очей із решітки, що знову згасла, — те, про що я зобов'язаний негайно доповісти раді. І я більше не можу вирішити це сам.

Він подивився на неї — не з підозрою цього разу, а з чимось схожим на завчасний жаль, ніби вже бачив, до чого все це призведе, і знав, що для дівчинки, яка стоїть перед ним на колінах біля остиглого вогнища, легкої дороги звідси не буде.

— Збирайся, — сказав він. — Завтра рада дізнається твоє ім'я. Точніше, — він невесело посміхнувся власній обмовці, — дізнається, що в тебе його немає, і захоче з'ясувати чому.