Поза кабінетом

Суботнього ранку над Еллері стояв туман, густий і нерухомий, як молоко в блюдці. Млин, старий і безокий, стирчав із нього чорною тінню. Я приїхала на двадцять хвилин раніше, і все одно він уже був там.

Томас сидів на поручнях мосту, спиною до мене, у тій самій вельветовій куртці. Почувши кроки, обернувся й усміхнувся. Він здавався щасливою і розгубленою людиною, якій дали відпустку, а вона не знає, куди її подіти.

— Я приніс каву. Без молока, але з цукром. Я подивився, як ви п'єте в Оклі.

— Ви за мною стежили?

— Я людина спостережлива, — сказав він серйозно, а потім не витримав і засміявся. — Вибачте. Знаю, як це звучить. Просто ви в книгарні під кабінетом купували каву, а я там чекав початку сеансу.

Я взяла стаканчик. Кава була гаряча і саме така, як треба. Я це помітила й розсердилася на себе.

Ми пішли вздовж річки.

Стежка тут стара, рибальська, витоптана поколіннями людей, яким не потрібні карти. Ліворуч шуміла вода, праворуч мовчав мокрий вільшаник. Туман потроху піднімався, і з нього виступали речі по одній: гнилий стовп, іржава діжка, купа опалого листя, золота, ніби її навмисне розсипали для когось.

Перші хвилин десять ми не розмовляли. Я помітила, що він іде з боку води, прикриваючи мене. Мимоволі, як ідуть люди, що звикли піклуватися. Двадцять вісім років ніхто не йшов з боку води.

— Ви питали, як я вас знайшов, — сказав Томас.

Я не питала. Але кивнула.

— Я шукав не вас. Я шукав дім. Роками. Прийомні сім'ї, табори, лікарні, скрізь та сама діра. Ніде не можу знайти, де був до одинадцяти років. Намагався за записами, за архівами. Нічого. Наче дитинство вирізали ножицями. У червні натрапив на замітку про стару пожежу на Еллері. Став розвідувати. Потім отримав ім'я людини, яка могла б допомогти. Лікарка з Гейвен-Міллза. Нора Бенністер.

— Хто дав ім'я?

Він відвів очі. Зовсім трохи. Якби я не дивилася впритул, не помітила б.

— Один знайомий. Я не знаю його справжнього прізвища, він просто… підказав. Сказав, що ви спеціалізуєтеся на таких випадках.

Я не спеціалізуюся на таких випадках. Я лікую панічні атаки й невдалі шлюби. Але я промовчала. Записала подумки: «Ухиляється. Щось недоговорює».

І пішла далі поруч із ним, бо мені хотілося вірити, а не записувати.

* * *

Берег розширювався. У цьому місці річка виходила з лісу на широкий плес, і вздовж води тягнулася смужка дрібної гальки. Томас зупинився. Я теж.

Ось воно. Я не впізнала місце, а відчула. Тілом, як упізнають ходу людини в натовпі. Той самий поворот річки. Та сама сірувата галька. Той самий запах води, який тепер був не мулом, а чимось складнішим: холодним залізом, вологим камінням, осінню.

— Тут, — сказав Томас. — Дім стояв вище, на схилі. Он там, бачите, рівний майданчик? Сад. Гойдалки були лівіше. А містки звідси.

Він пішов уперед, і я побачила, що біля самої води стирчать із гальки два чорні обгорілі стовпи. Усе, що лишилося від містків.

Я присіла й поклала на них долоню. Дерево було шорстке і несподівано тепле.

— Норо, — сказав він тихо.

— Мені здається, я стояла тут, — сказала я. — У червоній куртці. Ні, не в червоній. Це була її. На мені була чужа, чоловіча. З підкоченими рукавами.

— Це моя, — сказав він. — Я віддав її вам того вечора, коли почався дощ.

Я підняла на нього очі. Він стояв над містками з мокрим обличчям, але чи плакав він, чи це туман, зрозуміти було неможливо.

— Томасе, що сталося тієї ночі?

— Не знаю. — Він присів навпочіпки поруч зі мною. — Пам'ятаю грозу. Пам'ятаю, що дім горів, а ви кашляли в диму, і я вас ніс. А потім нічого. Наче завіса. Я прокинувся в лікарні, і мені сказали, що я більше не повернуся в цей дім.

— А Лілі?

— Лілі… — Він насупився. — Не пам'ятаю, щоб її виносили. Але й протилежного не пам'ятаю.

Ми дивилися на воду.

Я знала, що треба встати, обтрусити коліна, сказати щось професійне й піти. Закрити цю сторінку. Але Томас був так близько, що я відчувала тепло його плеча, запах смоли й соснової стружки. І я раптом зрозуміла просту й страшну річ: я хочу, щоб він мав рацію. Що б він не розповідав, мені хочеться, щоб це була правда. Бо тоді я не одна. Двадцять вісім років я була єдиним свідком власного життя.

— Ви боїтеся? — спитав він.

— Так.

— Я теж.

Він підняв руку й обережно прибрав мені з обличчя пасмо, що прилипло до мокрої щоки. Я не відсторонилася. Пальці в нього були холодні й сухі, пахли деревом. Обличчя опинилося так близько, що я могла б полічити його вії.

Я упіймала себе на думці, ясній і спокійній, як голос диктора: зараз я поцілую пацієнта.

Телефон у кишені задзвонив.

Звук ударив по туману, як камінь по склу. Томас відсахнувся. Я випросталася так різко, що запаморочилося в голові. На екрані світилося: «Грем».

— Так, — сказала я.

— Ти де? — Голос у чоловіка був рівний, надто рівний. — Я заїжджав додому, тебе нема. Машини нема.

— Гуляю. Біля річки.

— З ким?

Запитання було таке просте, що я не одразу зрозуміла, як воно мене вдарило.

— Сама, — сказала я.

І знову збрехала. Третя брехня за місяць. Я раптом усвідомила, що брешу тепер легко і не червонію, як досвідчений гравець, який давно навчився тримати обличчя за картами.

Я вимкнула телефон, не прощаючись, і повернулася до Томаса.

— Мені час, — сказала я. — Це була помилка. Я винна, не ви.

— Норо…

— У четвер на сеанс. Як зазвичай.

Я рушила стежкою геть, не озираючись. Спиною відчувала його погляд, як відчувають сонячне тепло. Він нічого не гукнув. Він був із тих людей, які не гукають услід.

* * *

Грем чекав мене на кухні.

Він сидів за столом, зчепивши руки. Перед ним лежали папери: ті самі, з архіву, копії, які я сховала під зимовими светрами.

— Я шукав твій шарф, — сказав він. — Знайшов це.

Він не підвищив голосу. Це було гірше за крик.

— Ти ходила в окружний архів. Про дім на Еллері. Про пожежу. Про якусь Агнес Волш. — Він провів долонею по обличчю. — Норо, що відбувається?

— Я тобі не розповідала, бо… — Я затнулася. — Це моє. Це про моє дитинство. Я хотіла спершу сама зрозуміти.

— Про твоє дитинство, — повторив Грем. — Якого ти не пам'ятаєш.

— Звідки ти знаєш, що я не пам'ятаю?

— Бо ти ніколи про нього не говориш. — Він дивився на мене втомлено й без докору. — Я сім років одружений із жінкою, у якої до восьми років немає минулого, і жодного разу не спитав. Думав, тобі боляче. Тепер думаю, що просто боявся відповіді.

Мене вразила чесність цієї фрази. Я стояла й дивилася на чоловіка, наче вперше.

— Лоренс телефонував, — додав він. — Зранку.

— Гейл?

— Він турбується. Сказав, що ти останні тижні напружена, не спиш, і що тобі, можливо, варто взяти відпустку. Він же знає тебе краще за всіх.

Я відчула, як усередині щось повільно, без звуку, холоне.

— Коли він тобі телефонував?

— Зранку. О дев'ятій.

О дев'ятій ранку я йшла стежкою вздовж Еллері поруч із Томасом. Я нікому нічого не розповідала. Ні про Томаса, ні про архів. Звідки Гейл знав, що мені потрібна відпустка?

— Норо? — Грем простягнув руку. — Ти зблідла.

— Усе гаразд, — сказала я. — Я просто втомилася.

Він узяв мою долоню й стиснув, але тепла в цьому жесті не було. Лише звичка.

Тієї ночі я лежала, дивлячись у стелю, і слухала, як чоловік рівно дихає поруч. І думала не про Томаса. Не про містки. Не про пасмо волосся, яке він прибрав із моєї щоки.

Я думала про голос. Про темний плащ і ліхтар. Про людину, яка ласкаво поклала руки на плечі маленькій дівчинці в червоному дощовику.

Йому зараз шістдесят вісім. Він носить кардигани кольору мокрого асфальту й тримає в зубах люльку, яку ніколи не розкурює.

Я повернулася на бік і вперше за багато років, не розлучаючись зі страхом, почала лічити до тисячі у зворотному порядку. Не щоб заснути. Щоб не закричати.