Подвійна гра

Я поїхала до нього не одразу. Спершу довела прийом до кінця, потім годину просиділа в машині на парковці, потім об'їхала все місто по колу, як людина, що шукає привід не приїжджати.

Приводу не знайшлося.

В елінгу горіло світло. Я не стала стукати: двері були прочинені, і я увійшла, зупинилася на порозі, як на краю води. Томас стояв біля «Агнця» зі шліфувальним бруском і водив ним по борту довгими рівними рухами. Не обертався. Чув, мабуть, кроки, але вдавав, що ні.

— П'ятнадцять тисяч доларів, — сказала я.

Він перестав шліфувати. Не одразу, не різко. Просто рука завмерла, і брусок залишився лежати на дереві.

— Дана Уелч перевірила для мене ваші рахунки, — продовжувала я. — Чотирнадцятого червня Лоренс Гейл переказав вам гроші. За «консультаційні послуги». І ви прийшли до мене через три місяці.

Він поклав брусок на верстак. Повернувся. Обличчя в нього було спокійне, і ця спокійність гірша за сльози: так виглядають люди, які багато разів репетирували це подумки й усе одно не готові.

— Так, — сказав Томас.

— Що «так»?

— Усе правда. — Він витер руки об фартух. — Хочете сісти?

— Ні.

— Тоді я скажу стоячи.

Він зітхнув, і в цьому зітханні, мені здалося, пролунало полегшення. Як у людини, яку нарешті спіймали.

— У червні до мене прийшов чоловік. Назвався Лоренсом. Сказав, що він лікар і що знав мене в дитинстві. Приніс фотографію: я, років десяти, на ґанку жовтого дому. Перша фотографія себе маленького, яку я бачив. Ви не уявляєте, що це таке. Двадцять вісім років я був людиною без дитинства. І ось він простягає мені картку й каже: «Ось твій дім. Ось ти».

— І ви повірили.

— Я хотів повірити. — Голос у нього не здригнувся. — Він був добрий. Він приніс чай, тістечка. Розпитував про Рут, про її лікування. Сказав, що чув про мої сни: йому розповіла медсестра в хоспісі. Я розповідав Рут, поки вона ще впізнавала мене. Сказав, що це не марення. Що це справжні спогади, але що вони небезпечні, бо в дитинстві зі мною сталося щось, що треба згадувати обережно, під наглядом.

— Під моїм.

— Під вашим. — Він кивнув. — Він сказав, що в нього є колишня вихованка, чудовий терапевт. Що в неї теж були «труднощі з пам'яттю», але вона з ними впоралася, і що вона зможе мені допомогти. Що вона сама нічого не пам'ятає, і тому вести її треба дуже обережно. «Розхитуй її потроху, — казав він. — Мені треба знати, що вона згадує. Інакше я не зможу вас захистити».

— Захистити, — повторила я. Слово застрягло.

Він дістав із кишені робочих штанів потертий гаманець, а з гаманця квадратик глянцевого паперу, і простягнув мені. Фотографія вицвіла, кут був загнутий. Хлопчик років десяти, скуйовджений, похмурий, стояв на ґанку жовтого дому, примруживши очі від сонця. На звороті чорнилом, знайомим округлим почерком: «Т., 10 р., ґанок». Я впізнала цю руку. Саме так Гейл підписував рецепти й вітальні листівки.

— Я зберігав її три місяці, — сказав Томас. — І не міг вирішити, викинути чи повісити на стіну.

Я дивилася на поручні за його спиною, на вицвілі дошки, на крихітну долоньку, що вчепилася в стовпчик із самого краю кадру. Тонка дитяча рука з червоною ниткою на зап'ясті. Лілі, яку фотограф не помітив, або помітив надто пізно.

Мене вдарило: на єдиній уцілілій фотографії дому є шматочок дівчинки, якої, якщо вірити Гейлу, там ніколи не було.

— Він запропонував гроші. П'ятнадцять тисяч. «За час, який ти витратиш». Норо, я… — Він стиснув кулаки. — Рут помирає. Хоспіс коштує чотири тисячі на місяць, Фонд платить тисячу вісімсот, решту я. У мене три роки немає жодного нормального замовлення. Я продав інструмент. Я не виправдовуюся. Я просто кажу, як було.

Я стояла, не рухаючись. Усередині утворилася дивна порожнеча, ніби з мене вийняли кілька сходинок, і я висіла над сходами.

— Перші сеанси я переказував йому все, — продовжував він. — Щоночі дзвонив. Він питав: «Що вона сказала? Як відреагувала? Чи згадувала ім'я?» Я відповідав. Говорив про колискову. Про коліно. Він наказав мені не поспішати, але й не мовчати.

— Про підкову ви йому теж розповіли.

— Так. Першим ділом.

— І про наші зустрічі біля річки.

Він заплющив очі.

— Ви ж самі розумієте. У четвер, коли ви погодилися, я зателефонував йому ввечері й сказав: «Ми зустрічаємося в суботу». Він сказав: «Добре. Дуже добре, хлопче. Ти молодець». Я поклав слухавку й уперше за всі ці тижні відчув, що мене нудить.

— Бо ви зрозуміли.

— Бо я почав згадувати сам. — Він розплющив очі. — Розумієте? Мені платили за те, щоб я прикидався людиною зі спогадами. А спогади виявилися справжні. Колискова не його. Підкова не його. Містки, дзвіночок, Лілі. Це моє. Мені нічого не вклали. Просто він сподівався, що я виявлюся опудалом, а я виявився свідком.

Я згадала: «Я бачила, докторе Гейл. Лілі не впала». Згадала голос із касети, той ласкавий, нудотний голос, що кликав мене розумницею.

— Ви телефонували йому після суботи? — спитала я.

— Того ж вечора. Сказав, що виходжу з гри. Що не буду більше доповідати. Він відповів: «Тоді, будь ласка, будь обережний, Томмі». Просто. І поклав слухавку. — Томас ковтнув. — У середу я переказав гроші назад. Не тому, що хочу очистити сумління. Просто щоб не бути йому винним.

Я слухала й розуміла, що кожне слово правдиве. Це було найстрашніше. Правда не полегшувала, вона відкривала нову прірву.

— Навіщо ви мені це кажете? — спитала я. — Я не знала. Ви могли промовчати.

— Бо в п'ятницю ви приходили сюди. Слухали стрічку Агнес. Ви плакали в мене на ящику, і я… — Він не договорив. — Я не міг більше. Якби ви дізналися самі, було б гірше.

— Мені було добре, — сказала я. Голос мій звучав чужим, металевим. — Того вечора, на річці. Мені було добре. І я не знала, що мені це продають за п'ятнадцять тисяч.

— Вам ніхто нічого не продавав.

— Ви.

— Ні. — Томас ступив ближче, зупинився на відстані простягнутої руки. — Гроші я взяв, але той день на річці не за гроші. Я клянуся вам чим завгодно.

— Чим? — спитала я. — Чим вам вірити? Усе, що я знала про себе, я отримала від людини, яка отримувала гроші за те, щоб стежити за мною.

Він не захищався. Не підвищував голосу. Просто стояв і дивився на мене, і в його обличчі не було нічого, окрім болю й втоми.

— Тоді йдіть, — сказав він. — Я не буду вас зупиняти.

Я пішла.

Я йшла до машини під мрякою й думала: не плач. Не при ньому. Не зараз. Не в цьому проклятому дворі, де пахне смолою і чесними речами.

Дійшла до машини. Сіла. Поклала руки на кермо. Тоді вже можна було.

* * *

Удома горіло світло у всіх вікнах. Грем не спав.

Коли я ввійшла, він стояв у передпокої з телефоном у руці. Обличчя в нього було таке, якого я не бачила ніколи: перекинуте, постаріле, без звичної чемної маски.

— Норо, — сказав він. — Нам треба поговорити.

Я хотіла відповісти: «Не зараз». Але зрозуміла, що саме зараз, цього вечора, я більше не можу відкладати нічого.

— Добре, — сказала я. — Говори.