Перший сеанс

Дванадцять років я привчаю себе до одного правила: не слухати пацієнта серцем раніше, ніж головою. Серце поспішає. Голова принаймні перевіряє документи.

Того вівторка, шостого жовтня, голова підвела мене вже на третій хвилині.

Мій кабінет у Гейвен-Міллзі міститься над книгарнею «Сторінки» на Мейпл-стріт. Сходи вузькі, і східці за роки навчилися скрипіти кожен у своїй тональності. Я впізнаю, хто піднімається, за музикою. Пру Маккензі, моя колега й єдина подруга по професії, завжди бере «ля». Кур'єр шаркає «фа». Того дня східці сказали щось нове: важку, обережну ноту людини, яка боїться розбудити дім.

Він постукав двічі, хоча двері були відчинені.

— Місіс Бенністер? Томас Ренсом, я записаний на четверту.

Високий, трохи згорблений, у вельветовій куртці, від якої пахло лаком і сосновою стружкою. Руки робочі, з темною в'їденою каймою в лініях долонь. Років тридцять вісім. З тих облич, що здаються знайомими всім одразу, а тому нікому зокрема. Він вибрав крісло, а не диван. Більшість обирає диван, щоб сховатися. Томас поклав долоні на коліна так, наче його викликали до директора.

— Розкажіть, що привело вас до мене, — сказала я своїм сеансовим голосом, тим самим, яким читають прогноз погоди над морем.

— Чесно? Я не впевнений, що це моя проблема. — Він усміхнувся. — Звучить як початок поганого жарту.

— Тут немає поганих жартів. Тут є лише те, що ви вирішите сказати.

Він помовчав. Унизу грюкнули двері книгарні, дзеленькнув дзвіночок. Томас здригнувся, ледь помітно, але я помітила. У зошиті з'явився рядок: «Реакція на звук дзвіночка».

— Я реставрую човни, — почав він. — Старі, дерев'яні. Майстерня біля річки, в колишньому елінгу. Робота добра: повертаєш речі туди, де їм належить бути. Але вже кілька місяців мені сниться той самий сон. І страшний він не сюжетом. Він надто докладний.

— Докладний?

— Я прокидаюся й знаю, якого кольору був паркан. Скільки сходинок на ґанку. Що третя знизу хитається. — Він потер чоло. — Дім жовтий. Не канарковий, а вигорілий, як стара олія. Стоїть біля річки. Перед домом гойдалки на товстих мотузках, і одне сидіння зламане: тріснуло посередині, його так і не полагодили.

Кінчики моїх пальців похололи. Я зазначила це відсторонено, як помічають чужу застуду.

Ні. Мало на світі жовтих будинків. Мало гойдалок.

— Продовжуйте.

— На гойдалках сидить дівчинка. Спершу я бачу її збоку, ззаду, а потім ніби зсередини. І ось тут починається найдивніше. Я пам'ятаю, що це — бути нею. Пахне скошеною травою і річковим мулом. Вночі на кухні співає мама, щоб ми не боялися грози.

— «Мама» — це ваша мама?

— Не знаю. — Він підняв на мене очі, сіро-зелені, втомлені, чесні аж до ніяковості. — У цьому й річ. У мене в голові дві дитини. Одна — я. Друга — хтось, чиїми очима я дивлюся. Я намагався переконати себе, що все вигадав. Але вигадка не буває такою послідовною.

— Ви можете згадати пісню?

Це було не терапевтичне запитання. Я поставила його для себе й одразу пожалкувала.

Томас заплющив очі. Тихо, не потрапляючи в ноти, він проспівав:

— Срібний сом, срібний сом, ти спиш під містками, ти бачиш нас сном…

Кімната звузилася до розміру точки.

Цю колискову мені співала жінка з руками, що пахли милом. Я не пам'ятала ні її обличчя, ні імені, зате пам'ятала, як слова перекочувалися в неї в роті, наче річкова галька. Я нікому її не співала. Ні чоловікові, ні подругам, ні прийомним батькам. Її немає в жодній книжці. Якось, у погану ніч, о другій годині, я перерила інтернет до дна. Її немає ніде.

— Місіс Бенністер?

— Вибачте. — Я кліпнула. — Ви зупинилися на зламаному сидінні.

— Так. Воно обірвалося, коли на ньому сиділа дівчинка. Вона впала на каміння біля води й розбила коліно. — Він торкнувся свого лівого коліна, несвідомо, як торкаються старого шраму. — Рана була глибока. Слід лишився назавжди. Підковою.

Моя рука лежала на лівому коліні, під тонкою тканиною штанів. Я не пам'ятаю, коли її туди поклала. Під долонею був гладенький випуклий півмісяць, який я знала все життя, зігнутий кінцями догори, як підкова.

Я забрала руку.

Правило друге моєї професії: якщо пацієнт розповідає те, що у вас усередині, це збіг. Завжди. Інакше лишаються три варіанти: ви божеволієте, він небезпечний або пацієнт тут ви. Я перебрала їх і жодного не змогла обрати.

— Томасе, коли ви вперше побачили цей сон?

— У липні. Ні, раніше. — Він насупився. — Просто в липні я вперше злякався.

— Ви бували раніше в Гейвен-Міллзі?

— Народився в Огайо. Потім багато переїжджав. Я ріс у прийомних сім'ях. Документи пропали під час якоїсь пожежі, так мені сказали. — Він знизав плечима. — Тому я й прийшов. Подумав: а раптом це не сон. Раптом це те, що я колись загубив.

Слова «прийомні сім'ї» й «пожежа» впали в тишу, як два глухі удари. Я нічого не записала. Рука з ручкою не рухалася.

Мені було вісім, коли мене всиновили Керью. До них у мене був дім, про який я пам'ятала лише запах річки, і ніч, про яку не пам'ятала нічого. Едіт Керью казала: «Ти втратила батьків, люба, решта неважлива». Реймонд, її чоловік, казав те саме, тільки коротше. Я виросла охайною дівчинкою, що не ставить запитань, і стала жінкою, яка ставить запитання за гроші.

— Ви не заперечуєте, якщо ми зустрінемося ще? — спитав Томас уже біля дверей. — Якщо вам незручно, я зрозумію. Не знаю, навіщо розповів про коліно. Зазвичай я так не…

— Звісно, — сказала я. — Четвер, о тій самій годині.

Він пішов, і східці провели його тією самою обережною нотою. Я слухала, поки не грюкнули двері книгарні й не дзеленькнув дзвіночок.

Потім я сиділа, поки за вікном не стемніло й ліхтар на Мейпл-стріт не ввімкнувся сам, неохоче, як хворий. У робочому зошиті я написала:

«Пацієнт Т. Р., 38 років. Скарги: нав'язливі сни з яскравою сенсорною деталізацією. Дисоціативна картина? Можлива криптомнезія. Гіпотезу про контамінацію моїм власним матеріалом — виключити».

А нижче, іншим почерком, уже не лікарським:

«Звідки він знає про підкову?»

Удома пахло смаженою цибулею й червоним вином. Грем стояв над кухонним островом, притиснувши креслення сільничкою й перечницею. Мій чоловік реставрує старі будинки: те, що інші хочуть знести, він знаходить спосіб утримати. Він підняв голову й усміхнувся тією чемною усмішкою, яка останній рік заміняла йому поцілунок.

— Як день? Хтось цікавий був?

Я розкрила рота, щоб розповісти про жовтий дім, про гойдалки, про колискову. Про те, що в мене є дитинство, яке я нікому й ніколи не розповідала, і що до сьогоднішнього вечора воно належало тільки мені.

— Звичайний, — сказала я. — Один новий пацієнт. Нічого особливого.

Грем кивнув і повернувся до креслення.

Уночі я лежала з розплющеними очима й слухала, як у старому домі осідають балки. Потім, дуже тихо, щоб не розбудити чоловіка, проспівала в подушку:

— Срібний сом, срібний сом…

І почула, як десь у глибині моєї власної голови, наче з дна річки, мені відповів чужий, молодий, майже дитячий голос. Він дотягнув рядок до кінця.