Пастка для управителя

Дошка в моїй комірчині-кабінеті пережила капітальну реконструкцію в неділю ввечері: я познімав усі картки, присвячені виключно Найджелу, — плащі, телефони, розтягнення, загадкові звуки, — склав їх в окрему теку з написом «особисте, до справи не стосується» і наново розвісив усе, що лишилося, навколо єдиного центрального імені: Бартоломью Грімшоу.

— Дошка розслідувань, випуск другий, — оголосила Поппі, оглядаючи плід моїх трудів із тим виглядом фахової оцінки, яким зазвичай удостоювала мої починання останніх тижнів. — Визнаю, виглядає значно солідніше за «стіну рецептів».

На дошці тепер красувалися: копія кошторису із зібрання мешканців (£300 з квартири на «термінову лагодьбу даху»), клаптик квитанції зі сміттєвого бака (реальна вартість підрядника — £4200, заявлена мешканцям — £9000), роздруківка скупої інформації про «Нортгейт Голдінгс» і, в самісінькому центрі, просте запитання, виведене великими літерами: «ЯК ДОВЕСТИ?»

— У нас є клаптик квитанції та підозри, — сказала Поппі, озвучуючи проблему, що не давала мені спокою всі вихідні. — Для поліції цього мало. Потрібне зізнання. Потрібен сам Грімшоу, який уголос каже те, що ми й так знаємо.

Саме в цю мить, коли ми остаточно зайшли в глухий кут, у двері постукала місіс Гіґґінс — з тим самим безформним в’язанням під пахвою, яке, до слова, на той час набуло форми, що віддалено нагадувала шарф, хоча стверджувати це впевнено я б не ризикнув.

— Дейве, любий, я забула віддати вам листа, — почала вона, але, побачивши дошку крізь прочинені двері комірчини, завмерла з виразом щирого захвату. — Боже мій. Це що, справжнє розслідування?

Довелося пояснювати все заново — цього разу, втім, значно швидше, бо місіс Гіґґінс, як виявилося, давно підозрювала недобре щодо завищених кошторисів, просто не наважувалася сказати це вголос, боячись видатися «ще однією старою пліткаркою, яка всім невдоволена».

— Знаєте, — сказала вона, коли ми закінчили, — містер Грімшоу щотижня зустрічається з якимись людьми в підсобці «Веселого Молочника». Я бачу його машину там по вівторках, паркується біля чорного входу, щоб ніхто не помітив.

Ми з Поппі перезирнулися з однаковим виразом усвідомлення того, що місіс Гіґґінс щойно підтвердила рівно ту саму інформацію, яку двома тижнями раніше Найджел, сам того не підозрюючи, отримав від Марлона.

— Місіс Гіґґінс, — промовив я повільно, відчуваючи, як у голові починає складатися план, водночас безглуздий і, здається, єдино можливий, — а що, як ми влаштуємо так, щоб містер Грімшоу сам, власними словами, зізнався в чомусь компрометуючому — а ми б це записали?

Вона засяяла з ентузіазмом людини, якій уперше за двадцять три роки консьєржної служби запропонували не просто спостерігати за будинком, а по-справжньому на щось вплинути.

— Я готова, — сказала вона твердо. — Що треба робити?

План, який ми склали за наступні дві години, був, відверто кажучи, відверто аматорським за всіма можливими мірками, але мав одну важливу перевагу: він використовував єдину справжню слабкість Грімшоу — його гординю та його звичку прикривати всі фінансові махінації посиланнями на «офіційні перевірки», які, судячи з наших спостережень, він ніколи до пуття не перевіряв на справжність.

Місіс Гіґґінс мала зателефонувати йому від імені вигаданої «районної інспекції з нагляду за управлінням нерухомістю», повідомити про позапланову перевірку кошторисів по будинку, призначену на четвер, і попередити, що «інспектор» — яким, звісно, судилося стати мені, у костюмі, позиченому в Найджела під слушним приводом «співбесіди», — прибуде на «попередню розмову» до контори Грімшоу, щоб обговорити деталі до офіційного візиту.

— Це до абсурду ризиковано, — зауважила Поппі, натираючи старий диктофон, який відкопала в шухляді бабусиного столу спеціально для такої нагоди. — Якщо він передзвонить перевірити номер…

— Не передзвонить, — запевнила місіс Гіґґінс із упевненістю людини, що двадцять три роки вивчала людську психологію крізь призму скарг на крани, які течуть. — Люди на кшталт Грімшоу ніколи не перевіряють авторитет. Вони або плазують перед ним, або ним прикриваються. Він навіть не засумнівається.

Вона мала рацію. Дзвінок у понеділок минув бездоганно — місіс Гіґґінс, на моє щире захоплення, зобразила голос суворої бюрократки так переконливо, що я й сам на мить повірив в існування районної інспекції з нагляду за управлінням нерухомістю, — і Грімшоу, судячи з її переказу, негайно погодився на «попередню розмову» в четвер, очевидно сподіваючись справити добре враження ще до офіційної перевірки.

Четвер настав швидше, ніж мені хотілося б, зважаючи на обсяг тривоги, що на той час накопичився в моєму організмі. Костюм Найджела, до слова, сидів на мені неідеально — він був на пару сантиметрів вужчий у плечах, ніж треба, — але вибору не було: Поппі категорично відмовилася пояснювати, де за одну ніч дістати «представницький костюм інспектора», а йти до самого Найджела з проханням позичити одяг для операції проти людини, яку він сам, судячи з усього, давно розслідував із зовсім інших причин, видалося мені водночас логічним і до дивного ніякового кроком.

— Ти певен, що впораєшся? — запитала Поппі, поправляючи мені краватку біля входу в контору Грімшоу й ховаючи диктофон у внутрішній кишені піджака з тією ретельністю, з якою зазвичай ховають речі, від яких залежить усе.

— Ні, — чесно зізнався я. — Але, здається, це єдиний шанс отримати хоч щось вагоме.

Грімшоу прийняв мене у своєму кабінеті з тією самою оксамитовою чемністю, яку я пам’ятав із зібрання мешканців, — міцне потиснення руки, пропозиція чаю, від якої я відмовився зі страху, що тремтячі руки видадуть мене раніше за будь-які необережні слова, — і перші десять хвилин розмови минули на диво гладко: я, старанно наслідуючи манеру бюрократів із фільмів, ставив загальні запитання про процедуру складання кошторисів, а він відповідав із тією самою гладкою впевненістю, з якою відповідав на все.

Переломний момент настав, коли я, дотримуючись заздалегідь продуманого Поппі сценарію, ніби між іншим згадав назву «Нортгейт Голдінгс», зауваживши, що «інспекції цікаво, як структуровано управління активами через дочірні організації».

Обличчя Грімшоу змінилося миттєво — та сама оксамитова маска дала першу справжню тріщину за всю розмову.

— Хто вам дав цю назву? — запитав він різко, і вся його попередня привітність випарувалася безслідно.

— Це частина стандартної процедури, — сказав я, відчуваючи, як серце калатає десь у горлі.

— Стандартної процедури, — повторив він із раптовою, моторошною холодністю в голосі. — А знаєте, що цікаво? Я телефонував до районної ради сьогодні зранку, суто для годиться. Там ніколи не чули ні про яку позапланову інспекцію з нагляду за управлінням нерухомістю.

Підлога, здається, на мить хитнулася мені під ногами.

— То хто ви, до дідька, такий? — запитав Грімшоу, підводячись із-за столу з неквапністю людини, що звикла: загроза в її голосі діє ефективніше за будь-які фізичні дії, — і натиснув кнопку внутрішнього зв’язку. — Баррі. Зайди, будь ласка. У нас гість, який заблукав.

У приймальні, за дверима, я почув, як Поппі — хай береже її небо за самовладання — миттю відреагувала на змінену інтонацію розмови, вибухнувши перебільшено голосною телефонною розмовою з власним «керівництвом», у якій крізь награну бюрократичну скоромовку я розрізнив кодову фразу, про яку ми заздалегідь домовилися на випадок, якщо план піде не так: «Так, я на місці, все за планом, але, здається, погода псується швидше, ніж очікувалося».

Погода, звісно, була метафорою. Проте реальність псувалася досить швидко й без метафор: Баррі нависнув наді мною з тією загрозливою нерухомістю, яку зазвичай приберігають вишибали для людей, чиї пояснення їх не влаштовують, а Грімшоу, обійшовши стіл, став між мною та єдиними дверима, що вели на волю.

— Ми можемо зробити це по-хорошому, — сказав він тихо, — або по-поганому. Ви розкажете, на кого працюєте, хто ще знає про «Нортгейт», і, можливо, ми обійдемося без зайвих складнощів для вас особисто.

Я, зізнаюся чесно, в ту мить гадки не мав, що відповідати. Усі заготовлені Поппі легенди про «районну інспекцію» розсипалися на порох перед прямим запитанням людини, чиє терпіння, схоже, добігало кінця, і я, ймовірно, видав би щось катастрофічно непереконливе, якби саме в цю мить двері кабінету не розчахнулися.