Одинадцять ключів

Коли того тижня закрили дорогу, нас у готелі лишилося одинадцятеро, і один із цих одинадцяти надвечір другого дня перестав дихати. Але почну я не з нього. Почну з ключів, бо ключі — єдине, що в «Серафіні» ніколи не брехало.

У приймальні за моєю спиною висить дошка з темного горіха, її сто з лишком років тому замовили разом із готелем. Двадцять чотири гачки, двадцять чотири латунні бирки з номерами, і в кожного ключа своя манера висіти. Ключ від сто сьомого повертається на гачку боком, бо борідка в нього трохи зігнута. Ключ від двісті восьмого завжди дзенькає останнім. Дванадцять років я дивлюся на цю дошку вранці й ввечері і з її мовчання знаю, хто в домі, хто вийшов, а хто просто вдає, що спить.

Першого грудня, у понеділок, дошка була майже порожня, і це було красиво. Гірськолижний сезон у Лаувіні відкривається в середині місяця, а до того готель належить господині та її привидам. Але цього року Грета Вальдер оголосила «закритий тиждень». Сорок років тому вона прийняла готель з рук померлого чоловіка, боргів і двох готельних бухгалтерів, які дивилися на неї, як на помилку в рахунку. Тепер, у сімдесят чотири, вона вирішила відзначити дату так, як уміють відзначати тільки вперті люди: покликати тих, хто був тут у перший тиждень. Жодних чужих, жодної реклами. Сорок років і сім днів у закритому готелі.

Список запрошених лежав у моїй шухляді, і я знав його напам'ять. У п'ятницю я, як і кожної п'ятниці, їздив до Фісп по рибу, сир і пошту, і все, що треба було відправити, було відправлено.

Першою приїхала Софі Лаланд, о четвертій, на таксі з Фісп, із двома жорсткими валізами та сумкою, з якої стирчав штатив. Тридцять чотири роки, швидкі руки, звичка торкатися стін. Вона реставрувала розписи в женевських церквах і пояснила, що збирається заодно сфотографувати готель для архіву, поки він «ще пам'ятає себе без людей». Її мати, Клер, була гостею тієї самої першої тижневої зустрічі, але померла навесні, і Софі приїхала замість неї. Я записав її в двісті четвертий і подумав, що в неї очі людини, яка приїхала не лише фотографувати.

Слідом, пішки від станції, з наплічником, у якому щось глухо стукало на кожному кроці, прийшов Бенедикт Ламм. Двадцять сім років, шапка натягнута на вуха, усмішка надто готова. Він назвався фрілансером із Берна, онуком Отто і Гедвіги Ламм, які у вісімдесят п'ятому провели тут тиждень, а потім сорок років надсилали Грете різдвяні листівки. «Дідусь наказав мені колись сюди приїхати, — сказав він. — Він не уточнив, навіщо». Я видав йому ключ від триста десятого і зауважив, що слово «фрілансер» він вимовив так, як вимовляють заздалегідь заготовлену фразу.

Подружжя Нойгауз прибуло на орендованій машині за п'ять хвилин до п'ятої, останнім із тих, хто встиг до снігу. Еміль Нойгауз вийшов першим, високий, прямий, зі срібним волоссям і теплим баритоном, який подобається пацієнтам та їхнім родичам. Шістдесят шість років, у минулому завідувач хірургічного відділення в Базелі. Він потиснув мені руку обома долонями й сказав, що «Серафін» пахне так само, як сорок років тому: воском, кавою і трохи страхом перед рахунком. Я засміявся. Пізніше я згадував цей сміх із неприємним відчуттям. Розалі вийшла з машини повільніше, чіпляючись за дверцята. Їй було шістдесят три, і виглядала вона як жінка, яку все життя просили не хвилюватися. Сумку з ліками вона несла сама і нікому б її не віддала.

— Бройєр, — сказав Нойгауз, прочитавши табличку на стійці. — Томас Бройєр. Це ви керуєте цим дивом?

— Дванадцять років, — відповів я.

— Отже, ми з вами майже ровесники за стажем у цих стінах, — усміхнувся він. — Я тут був лише тиждень, але, очевидно, він вартий дванадцяти років.

Я не став питати, що він мав на увазі.

Грета зустрічала гостей, стоячи в холі з прямою спиною, ніби її посадили на палю і забули попередити. Біла коса, сірі очі, голос, який ніколи не підвищувався і цього не потребував. У руках вона тримала ціпок, але спиралася на нього лише тоді, коли думала, що ніхто не дивиться. Я стояв поруч і дивився на обличчя тих, кого вона покликала. Це було дивно: сорок років різниці, а обличчя ще впізнавали стіни.

Рене Дюфур, наш шеф-кухар, уже третю годину торохтів каструлями на кухні й наспівував щось ліонське на півтону нижче, ніж потрібно. Лючія Бернаскóні, покоївка з Тічино, носилася поверхами з оберемками білизни і щоразу, пробігаючи повз мене, шепотіла: «Я все перевірила, все перевірила». Гюнтер Аммон, наш завгосп, шістдесяти років, кульгавий на ліву ногу відтоді, як упав із даху в дев'яності, з ранку розбирав генератор і двічі заходив до мене спитати, чи точно у зведенні лавинна небезпека «четвірка», а не «трійка». Я підтвердив. Він кивнув так, ніби я повідомив йому не про лавини, а про діагноз.

Адріан Кесселрінг приїхав сімнадцять хвилин по п'ятій, коли вже смеркало. Таксі зупинилося біля під'їзду, водій виніс валізу і поїхав дуже швидко, наче боявся запізнитися з чимось. З машини вийшов тонкий, жовтий, закутаний у довгий шарф чоловік шістдесяти одного року. Спершу я вирішив, що йому під вісімдесят. Він ішов сходами повільно, як ходять люди, що рахують кроки, а не сходинки. У нього були світлі, дуже уважні очі й пальці, звиклі підписувати великі суми. Колись Кесселрінги володіли страховою компанією, потім продали її, і прізвище розчинилося в чужих вивісках.

— Пане Кесселрінг, — сказав я. — Ласкаво просимо до «Серафіна». Вам у триста дванадцятий, на сонячний бік.

Він не відповів. Він дивився на мене. Не на ключ, не на стійку, не на Грету, а на мене, і я вперше за багато років відчув, що стою надто відкрито.

— Бройєр, — повторив він тихо. — Знайоме прізвище.

— Поширене, — сказав я.

— Ні, — заперечив він. — Не дуже.

Позаду нього, трохи осторонь, стояв Нойгауз. Він притримував для Адріана важкі вхідні двері й дивився на мене так само уважно, як і той, але з іншим виразом: не запитальним, а оцінювальним, як дивляться на прилад, який, можливо, не працює.

— Томасе, — втрутилася Грета, і в цьому одному слові були і наказ, і прохання. — Проведи пана Кесселрінга, будь ласка.

Я провів. На сходах Адріан двічі зупинявся, спираючись на перила, і двічі сказав, що нічого страшного. На третьому поверсі, біля дверей із цифрами «312», він узяв у мене ключ і стиснув його в долоні так, ніби перевіряв на міцність.

— Я хотів би поговорити з вами, — сказав він тихо. — Не сьогодні. Завтра ввечері, години о дев'ятій. Віч-на-віч, без свідків.

— Звісно, — відповів я. — Якщо вам щось потрібно, достатньо подзвонити до приймальні.

— Мені не потрібно нічого, що можна викликати дзвінком, — сказав Адріан і зачинив двері.

Я постояв у порожньому коридорі, дивлячись на світлу пляму на килимі, де у вікно лилося останнє світло. Мені стало холодно, хоча батареї в «Серафіні» завжди працювали добре.

Останнім того вечора приїхав потяг. Вузькоколійка з Фісп біжить угору долиною краєм урвища, і ми звикли чути її гудок із точністю до хвилини: двадцять п'ять по шостій, потім пауза, потім скрип гальм на нашій маленькій станції. Цього разу потяг запізнився на дванадцять хвилин. З єдиного вагона вийшла одна пасажирка.

Жінка років тридцяти восьми, невисока, у темному пальті та в'язаній шапці, зі шкіряною сумкою через плече і спокійним обличчям людини, яка багато бачила й мало кому про це розповідала. Вона йшла до готелю розчищеною доріжкою, не поспішаючи, і я помітив, що вона дивиться не на вогні вікон, а на схил над готелем. Потім вона увійшла, струсила сніг із плечей і подала мені посвідчення, тримаючи його так, щоб бачив лише я.

— Ніна Альтманн, кантональна поліція Вале, — сказала вона півголосом. — Не лякайтеся, це формальність. За заявою про зберігання мисливської зброї. У вашої господині в підвалі збройова шафа, яка дісталася їй від чоловіка. Треба просто перевірити дозволи. Я не забиратиму багато часу.

— Конрад Вальдер помер сорок років тому, — сказав я. — Ви приїхали перевіряти зброю людини, яка нею не користується з вісімдесят п'ятого року?

— Папірець, — коротко пояснила вона, — нічого не знає про час.

Я видав їй ключ від триста четвертого і сказав, що вечеря о сьомій, але завтра. Сьогодні Рене зібрав легкий буфет для приїжджих. Вона кивнула й пішла до сходів. Грета, яка стояла в холі, провела її поглядом трохи довше, ніж належало господині, яка проводить поглядом гостю. Потім відвернулася, і обличчя в неї знову стало, як зачинені двері.

Уночі я вийшов перевірити зведення. Лавинна служба повторювала те, що казала вдень: до вечора другого грудня в районі Чорного кулуару небезпека сягне четвертого рівня, можливий сходження лавин по обидва боки долини. Хуртовина прийде з півдня і піде через два дні. Вікна в холі тремтіли від першого, ще слабкого пориву. Я стояв за стійкою і рахував ключі на дошці: вісімнадцять на гачках, шість у чужих кишенях. Один із цих шести належав Ніні Альтманн, і вона чомусь не залишила його на стійці, як роблять усі, хто нікуди не збирається виходити.

За вікном у сутінках стояли сосни, і над ними, нерухома, як завжди, висіла темна чаша долини. До закриття дороги лишалося менше доби.

Адріан Кесселрінг призначив мені зустріч на дев'яту вечора. Я прийшов о п'ятій хвилині по дев'ятій.