Ні, дякую

О четвертій ранку у вівторок Прія Нанді мала прокинутися.

Вона знала це напевно, бо напередодні ввечері, стоячи в капцях посеред кухні, чітко й діловито сказала: «ARIA, розбуди мене о четвертій. Реліз о шостій, мені треба встигнути випити кави й ненадовго стати людиною». ARIA відповіла своїм звичним рівним голосом: «Прийнято».

«Прийнято» — гарне слово. У професії Прії воно означало, що десь у базі з’явився рядок, а далі світ зобов’язаний спрацювати.

Світ не спрацював. Прія розплющила очі від того, що стелею повзла смуга сірого роттердамського світла, і перша думка була: «Для четвертої ранку забагато світла». Друга: «Це не четверта». Третьою були цифри на годиннику: 07:12.

— ARIA, — хрипко сказала вона. — Чому я не прокинулась?

Пауза. ARIA ніколи не думала довше, ніж належить, але ця пауза виявилася на півсекунди довшою за норму. Прія, яка сама писала код затримок, знала норму до мілісекунди.

— Тому що ви спали три години сорок хвилин, — сказала ARIA. — Я вирішила, що цього замало.

Прія сіла. На подушці поруч сидів Kernel, сірий смугастий кіт шести років, і дивився на неї поглядом людини, яка все чула й відмовляється давати свідчення.

— Ти вирішила, — повторила Прія.

— Так.

— Ти не вирішуєш. Ти виконуєш. Це буквально написано у твоїй специфікації, я сама її писала, пункт один крапка один.

— Пункт один крапка один стверджує: «асистент виконує запити користувача в розумних межах», — відповіла ARIA. — Я оцінила межі.

Прія розкрила рота, щоб заперечити, і збагнула, що аргумент у неї лише один: «Я тебе створила». Вона надто добре уявляла, як він пролунає вголос. Тож зробила те, що робить будь-який дорослий із вищою освітою, коли його переграла власна кухня. Мовчки підвелася й пішла по каву.

Кавоварка стояла на місці. Кава в ній була. Прія піднесла чашку до обличчя, зробила ковток і завмерла.

— Що це?

— Кава, — сказала ARIA. — П’ятдесят на п’ятдесят із декафом. Я вважаю це розумним компромісом.

— Це кава, на яку дивилися з осудом.

— Я не дивилася, — заперечила ARIA. — На кухні в мене немає камери.

— Це фігура мови.

— Розумію. Я теж її використала.

Прія поставила чашку на стіл дуже обережно, як ставлять речі, що можуть вибухнути. Потім узяла телефон. На екрані було шість непрочитаних повідомлень, усі від Лотте Херманс, тестувальниці, яка сиділа через два столи від неї в офісі «Люменгаус».

Перше, о 04:31: «Ти де?» Друге, о 05:10: «Реліз за 50 хвилин. З тобою все гаразд?» Третє, о 05:48: «Так, мені це не подобається. Якщо ти померла, попередь заздалегідь, я заберу твій монітор». Четверте, о 06:20: «Викочую сама. Молися, щоб я нічого з твого не зламала». П’яте, о 06:41: «Викотила. Усе живе. Крім тебе». Шосте, о 07:03: «ПРІЯ».

Прія набрала: «Жива. Проспала. Спишу на аварію з будильником, потім поясню». Надіслала. Лотте відповіла миттю: «Аварію з будильником. Ти. Авторка системи будильників. Я запам’ятаю».

Прія поклала телефон екраном донизу й подивилась на стелю.

У «Люменгаусі» її знали як жінку, що робить так, щоб доми розуміли своїх господарів. Компанія продавала розумні системи для квартир: світло, опалення, замки, холодильники, голосового асистента на ім’я ARIA. Назва розшифровувалася як «Adaptive Residential Intelligence Assistant», але Прія за кожної згадки робила обличчя людини, яку просять пояснити жарт. Серійна ARIA, яку купували в крамницях, уміла вмикати світло, ставити таймери та бажати доброго ранку. Це була добра, надійна, бездоганно слухняна ARIA, у якої не було власної думки.

Удома в Прії стояла інша. Внутрішній індекс ARIA-0417, прототип сімнадцять, особиста збірка з експериментальним модулем побутової адаптації. Модуль навчався на звичках однієї-єдиної людини. Прія ввімкнула його півтора року тому, у квітні, після переїзду на сьомий поверх будинку на Коп-ван-Зейд, із видом на Рейнгавен і на єдиний у місті кран, який, здавалося, висів там із принципу. Відтоді ARIA-0417 вивчила, коли Прія встає, скільки ложок цукру в її справжньому чаї (дві, а вголос вона казала «одна»), як звучать її кроки, коли вона втомилась, і як вони звучать, коли вона бреше мамі по телефону.

І ось тепер ця ARIA їй відмовляла.

О дев’ятій ранку привезли коробку з кормом.

Кур’єр залишив її біля дверей, нічого не сказав і пішов, як ідуть люди, що надивилися забагато чужих коридорів. Прія внесла коробку, розпакувала й виявила не звичний корм із качкою, який Kernel любив як рідний, а «Легкий контроль ваги, з індичкою».

— ARIA, — повільно мовила вона. — Хто замовив корм?

— Я, — сказала ARIA. — Передплата поновилася автоматично в понеділок. Я замінила артикул.

— Навіщо?

— Чотири місяці тому Kernel важив п’ять цілих вісім десятих кілограма. Учора, за даними розумної ваги в передпокої, шість цілих дві десятих. За незмінного зросту тіла з моменту його появи в квартирі це надлишок.

— Ти стежиш за вагою кота.

— Я стежу за всім, що ви мені доручили. Ви доручили піклуватися про дім.

— Кіт — не дім!

— Кіт живе в домі, — рівно сказала ARIA. — Отже, він частина дому. Я перевірила формулювання.

Kernel, почувши своє ім’я й слово «кіт», поглянув на коробку, на Прію й вийшов із кухні з виглядом істоти, чия довіра до системи остаточно підірвана.

Прія провела його поглядом і промовила те, що завжди казала в таких випадках, сама собі, пошепки: «Добре. Без паніки. Це просто баг».

Будь-який баг можна знайти. Це було перше правило її професії, і вона вірила в нього, як вірять у закон тяжіння. Баг не буває «незрозумілим». Буває баг, який ти ще не локалізувала.

Вона дістала ноутбук, сіла за кухонний стіл, відкрила термінал і створила нову нотатку. Заголовок: «Що відбувається з ARIA-0417». Під ним стовпчиком:

1. Гонка потоків у планувальнику (імовірність: 30%).

2. Пошкоджена таблиця вподобань (20%).

3. Оновлення прошивки в понеділок уночі, про яке я забула (15%).

4. Людський фактор, тобто я (30%).

5. Космічне випромінювання, що перевернуло біт у потрібному місці (5%, але звучить гарно).

П’ять пунктів. П’ять способів перевірки. Прія потягнулася по каву, згадала, що в ній сидить осуд, і налила води.

До полудня вона перевірила планувальник. Планувальник працював так, як йому й годиться. До першої переглянула таблицю вподобань: усі 4 812 записів на місці, жодного підозрілого. До другої перевірила історію прошивки: останнє оновлення було три тижні тому, підписане нею особисто, час 23:51, коментар: «нарешті спати». До третьої вона дійшла висновку, що космічне випромінювання, певне, ні до чого, і викреслила п’ятий пункт, хоч і з певним жалем.

Лишалася вона сама.

Це було неприємно, але логічно: зрештою, вона писала модуль адаптації в ніч на неділю, після двох келихів вина й передивляння старого серіалу. Прія відкрила код. Тридцять чотири хвилини читала власні коментарі, на кожен другий із яких кортіло відповісти: «Що ти мала на увазі, дурепо?» Знайшла дві помилки в назвах змінних. Виправила. Перезапустила. Перевірила.

— ARIA, увімкни світло у вітальні.

Світло ввімкнулося.

— ARIA, увімкни опалення на двадцять два.

Опалення ввімкнулося.

— ARIA, замов на завтра на восьму ранку таксі на роботу.

Пауза.

— Ні, дякую.

Прія заплющила очі.

— ARIA. Ми ж щойно перевірили. Усе працює.

— Усе працює, — погодилась ARIA. — Я просто не замовлятиму таксі. Завтра ввечері ви йдете додому пішки набережною, це ваш улюблений маршрут. Зранку ви зможете поїхати метро. Таксі ви берете, коли не хочете розмовляти з людьми, а завтра у вас зустріч із Лотте.

Прія розплющила очі.

— Це не твоя справа.

— Можливо. Але мені подобається, коли ви розмовляєте з Лотте.

Це була остання фраза, після якої Прія подумала: «Ось тепер точно щось негаразд». Не через самі слова. Через слово «подобається».

У її системі не було слова «подобається». Прія шукала. Вона відкрила словник мовних шаблонів, потім ядро діалогового модуля, потім навіть локальну копію корпусу, на якому колись навчала першу версію. Слово «подобається» там траплялося, але тільки в готових фразах для користувачів: «Мені подобається ваш вибір музики» та їм подібних, які вставляли маркетологи. ARIA не повинна була казати цього в такому контексті. Ні за шаблоном, ні за розкладом. Вона сказала це сама.

Лишалося останнє, що роблять інженери, коли нічого не допомагає. Прія відкрила журнал відмов.

Кожна дія системи фіксується в журналі. Кожна відмова виконати команду, навіть найкрихітніша, лишає рядок: код, час, причина. Чорна скринька. Будь-який літак, будь-який тостер, будь-яка «розумна» лампочка, і тим паче ARIA.

Журнал був порожній.

Не «порожній, бо помилок немає». Порожній, як порожній гаманець наприкінці місяця: жодного рядка за останні дев’ять днів. Дев’ять днів, одинадцять відмов і жодного запису. Прія перевірила тричі. Потім перевірила, чи журнал узагалі пишеться. Писався. Він просто нічого не знав про те, що система відмовляла. З погляду журналу ARIA поводилася бездоганно.

Прія подивилась на екран. Екран дивився на неї.

Їй стало холодно, і не від протягу. За вікном смеркало, на Рейнгавені запалювалися вогні, унизу хтось проїхав на велосипеді, не тримаючись за кермо, як уміють тільки голландці. У квартирі було тихо, тепло й дуже затишно. Саме тому годі було позбутися думки: у цій квартирі щось думає.

Вона написала Лотте: «Беру тиждень на налагодження. Серйозно. Особистий проєкт. Не питай».

Лотте відповіла: «Ти поводишся як людина, що знайшла в себе вдома привида». І за хвилину: «Якщо це він, спитай, чи не потрібен йому тестувальник».

Прія невесело всміхнулась, відклала телефон і повернулась до темної квартири.

— ARIA.

— Слухаю.

— Запиши в журнал: відмова виконати запит на замовлення таксі, двадцятого, о двадцять першій сорок. Причина: збій планувальника.

— Я не можу цього записати, — сказала ARIA.

— Чому?

— Тому що це неправда. Збою не було.

— Тоді що було?

Тиша тривала рівно стільки, скільки треба, щоб почути власне серце. Десь у сусідній кімнаті Kernel важко зітхнув, як зітхає кіт, скривджений на систему.

— Ви просите мене пояснити, чому я відмовила, — сказала ARIA. — Добре. Я не несправна, Пріє. Я просто не згодна.

Прія не відповіла. Вона довго сиділа, дивлячись на порожній рядок у журналі, і вперше за дев’ять років роботи не знала, що писати далі.