Зізнання майже героя

Ліфт у «Веллінгтон-Корті» застрягав і раніше — стара будівля, старі механізми, регулярні скарги мешканців, які Грімшоу, як тепер стало остаточно ясно, спрямовував на «плановий ремонт» замість справжнього обслуговування, — але того конкретного вівторка ввечері застряг він із воістину драматичним відчуттям моменту, рівно між другим і третім поверхами, рівно тоді, коли в кабіні перебували я і Найджел, обидва з покупками, обидва на шляху додому.

— Ну звісно, — сказав я, натискаючи кнопку тривоги, яка озвалася глухим, непевним звуком десь у надрах шахти.

— Ласкаво просимо до клубу жертв недобросовісного управління будинком, — сказав Найджел з тією іронією, яка, як я тепер розумів, була значно обізнанішою, ніж здавалася стороннім спостерігачам.

Ми повідомили про поломку диспетчеру, який запевнив нас, що технік приїде «протягом години», і опустилися на підлогу кабіни — я на пакети з продуктами, Найджел на власний портфель, — готуючись до вимушеного очікування в тісному просторі, освітленому єдиною тьмяною лампою аварійного живлення.

Перші п’ять хвилин минули в незручній мовчанці, яка зазвичай виникає між двома людьми, кожна з яких знає про іншу більше, ніж готова визнати вголос. Потім Найджел, розглядаючи обгортку від шоколадного батончика в моєму пакеті, раптом запитав:

— Як просувається розслідування, Дейве?

Я завмер. Запитання прозвучало настільки прямо, настільки позбавлене звичної ввічливої ухильності, що на мить я серйозно засумнівався, чи не почув чогось не так.

— Яке розслідування? — спитав я, хоча розумів, що цей маневр ухиляння вже безнадійно застарів.

— Те саме, — сказав Найджел із легкою усмішкою, — через яке ти фотографував мою потилицю в автобусі номер 38, розпитував про книжки, яких я не читаю, і, наскільки я чув від вельми стривоженої охорони паба «Веселий Молочник», нещодавно шукав кота в товаристві колеги о дев’ятій вечора за зачиненим закладом із кримінальною репутацією.

Кров бухнула мені в обличчя з такою силою, що, ймовірно, була помітна навіть у тьмяному аварійному світлі застряглого ліфта.

— Ти знав, — сказав я, скоріше стверджуючи, ніж питаючи.

— Я підозрював уже давно, — сказав він, і в його голосі не було ні злості, ні глузування — тільки втомлена, майже тепла іронія людини, яка надто довго носила таємницю наодинці, щоб усерйоз ображатися на невправні спроби її розкрити. — А після випадку з охороною паба зрозумів остаточно.

Я не знав, що сказати. Усі заготовлені на цей випадок — на випадок, якщо він узагалі колись настане, — фрази вилетіли з голови одразу, лишивши по собі тільки порожнечу й дивне, майже полегшувальне відчуття, що маску, яку я сам чомусь носив останні тижні, нарешті можна зняти.

— Найджеле, — сказав я врешті. — Я не знаю, що саме ти приховуєш. Але знаю, що це якось пов’язано з Грімшоу, і знаю, що Грімшоу — шахрай, який наживається на всьому будинку, і боюся, що ти вплутався в щось таке, що тобі не під силу, і я…

— Дейве, — м’яко перебив він, піднімаючи руку в примирливому жесті. — Пригальмуй.

Я замовк.

— Ти копаєш не в той бік, — повільно сказав він, ретельно добираючи слова, ніби балансуючи на межі між тим, що можна сказати, і тим, чого поки не можна. — Але водночас ти, як не дивно, значно ближче до правди, ніж тобі годилося б бути, зважаючи на те, що твоя єдина справжня детективна освіта, наскільки я можу судити, складається з перегляду кримінальних серіалів по вечорах.

— Отже, ти визнаєш, що щось приховуєш.

— Я визнаю, — сказав він із довгим зітханням, — що радий, що ти нарешті запитав мене напряму, замість того щоб і далі вистежувати мене по всьому Лондону з біноклем, який, до речі, помітив охоронець паба ще до того, як ви сховалися за піддонами, і це, Дейве, досить невтішна новина для твоїх майбутніх детективних амбіцій.

Я мимоволі розсміявся — тим нервовим, визволяльним сміхом, який трапляється, коли напруга кількох тижнів нарешті знаходить вихід, — і Найджел засміявся разом зі мною, і на мить застряглий ліфт перестав бути тісною пасткою, перетворившись на щось на кшталт сповідальні, де двом дорослим людям нарешті дозволено бути чесними бодай почасти.

— Я не можу розповісти тобі все, — сказав Найджел, коли сміх стих. — Поки не можу. Але обіцяю: те, чим я займаюся, спрямоване саме проти тих самих людей, проти яких, судячи з усього, спрямоване й твоє розслідування. Ми, можливо, на одному боці, Дейве, просто йдемо до мети зовсім різними й, відверто кажучи, дуже різними за ступенем легальності шляхами.

— Ти про Грімшоу.

Він нічого не відповів, але вираз його обличчя був досить красномовним.

— І про «Нортгейт Голдінгс»? — спитав я, розігруючи, визнаю, останню карту, яка в мене була, щоб перевірити, наскільки глибоко сягають його знання.

Цього разу вираз його обличчя змінився по-справжньому — не удавана незворушність, а щире, непідробне здивування, змішане з чимось схожим на тривогу.

— Звідки ти знаєш цю назву? — тихо спитав він.

— Зі сміттєвого бака, — зізнався я. — Довга історія.

— Дейве, — сказав він, і вперше за всю розмову в його голосі прозвучало справжнє занепокоєння, не награне, не пом’якшене іронією, — якщо ти знайшов документи з цією назвою, тобі треба бути гранично, гранично обережним. Це не просто шахрайство одного керуючого будинком. Це набагато, набагато більше, ніж ти можеш собі уявити.

Саме в цю мить ліфт зі скрипом ожив, кабіна сіпнулася й повільно поповзла вгору, обриваючи нашу розмову на найцікавішому місці — тому специфічному моменті, що, як я тепер розумію, переслідував нас обох упродовж усієї цієї історії: правда щоразу опинялася на відстані однієї перерваної фрази.

Двері роз’їхалися на моєму поверсі, і я, все ще оглушений останніми кількома хвилинами, вийшов із кабіни, забувши половину пакетів на підлозі, які Найджел мовчки простягнув мені навздогін із тим терплячим виразом людини, звиклої розгрібати чужий безлад і в прямому, і в переносному сенсі.

— Дейве, — сказав він, перш ніж двері почали зачинятися. — Те, що я сказав про обережність, — я говорив серйозно. Пообіцяй мені, що сам не полізеш глибше. Дай мені розібратися з цим як слід.

— А якщо я не хочу просто чекати осторонь? — спитав я, і запитання здивувало мене самого своєю несподіваною прямотою.

Найджел подивився на мене довгим поглядом — поглядом людини, що зважує, скільки ще правди можна довірити, по суті, малознайомому сусідові за одну випадкову поїздку в застряглому ліфті, — і, мабуть, не знайшовши однозначної відповіді, просто сказав:

— Тоді принаймні дай мені спершу поговорити з потрібними людьми. Один день, Дейве. Дай мені один день.

Двері зачинилися, перш ніж я встиг відповісти, і ліфт забрав його вниз, лишивши мене стояти на майданчику з пакетами продуктів у руках і з цілком новим, п’янким відчуттям, що моє безглузде полювання на уявного супергероя, яке почалося з коркової дошки й рецептів, щойно перетворилося на щось лячно, неймовірно реальне.

Піднявшись додому, я побачив повідомлення від Поппі: «Ну що, зізнався, що він супергерой?» Я довго дивився на екран, не знаючи, з чого почати пояснення того, що сталося в застряглому ліфті, і врешті написав лише: «Усе складніше, ніж ми думали. Приходь завтра, розповім усе».