Дванадцять кроків до правди

Вони встигли за сорок три секунди до завершення протоколу — Дерил, що вдерся в інженерний відсік першим, власноруч висмикнув основний кабель живлення адміністративного термінала, обірвавши віддалену команду на півдорозі ціною повного відключення станції від зовнішньої корпоративної мережі зв’язку, ймовірно, незворотного, але Амара вважала живу станцію з обірваним зв’язком кращою за мертву станцію з бездоганно працюючим каналом звітності.

— Ми відрізані від Землі, — сказала Ірис за годину, коли перший шок трохи вляг, а вона закінчила діагностику того, що лишилося від систем зв’язку станції. — Повністю. Вікторе, чи є шанс відновити канал без ризику повторної віддаленої команди?

Віктор, що сидів у кутку диспетчерської з виглядом людини, яка досі не оговталася від усвідомлення власної ролі в тому, що відбувається, похитав головою.

— Не без ризику, що куратор спробує знову, щойно побачить ознаки життя в каналі, — сказав він. — Я б не радив відновлювати зв’язок, доки ми не вирішимо, що робити далі. Щойно вони дізнаються, що протокол очищення провалився, у них лишиться дуже мало варіантів, крім як відправити сюди людей особисто, — а це щонайменше кілька місяців дороги навіть на найшвидшому доступному кораблі.

— Отже, час у нас є, — сказала Амара, — але більше немає захисту з боку Землі, справжнього чи уявного. Ми цілковито покладені самі на себе.

Дивним чином ця думка, що тиждень тому змусила б її похолонути від жаху, тепер принесла щось схоже на полегшення — принаймні тепер ворога було окреслено ясно, а не ховався він у двозначних корпоративних формулюваннях, що приходили з чотирнадцятигодинною затримкою.

— Тоді нам треба вирішити, що робити з відповіддю, яку ми отримали, — сказала вона, обертаючись до головного екрана, де коротке, виразне «Ще?» усе ще лежало записаним, терпляче чекаючи на їхнє рішення. — Ми можемо й далі обмінюватися сигналами наосліп, сподіваючись зрозуміти більше з кожним циклом. Або можемо спробувати отримати пряме фізичне підтвердження джерела — не через телескоп, а зблизька, там, звідки, за розрахунками тріангуляції, сигнал справді надходить.

Ноа, який увесь останній час мовчки вивчав дані орбітальної механіки системи, підвів голову.

— У мене є теорія, чому ми ніколи не могли побачити планету K9-b напряму, — сказав він. — Я перерахував траєкторію джерела з урахуванням нових, точніших даних тріангуляції, отриманих від останнього циклу сигналу. Джерело розташоване не на окремій орбіті, прихованій десь за крижаним гігантом, як ми припускали спочатку. Воно перебуває всередині кільцевої системи уламків, що оточує сам крижаний гігант, — щільного поясу крижаного пилу та дрібних фрагментів, що простягається на кілька тисяч кілометрів. Планета K9-b — якщо це справді планета у звичному розумінні, а не щось інше, — фізично схована всередині цього кільця, постійно закрита хмарами уламків від прямого спостереження будь-яким інструментом, що працює у видимому чи інфрачервоному спектрі.

— Тридцять років спостережень, і ніхто не додумався зазирнути всередину власного кільця уламків? — недовірливо спитав Дерил.

— Кільце зазвичай вважають надто щільним і небезпечним для прямого зондування, — відповів Ноа. — Стандартні протоколи спостереження навмисно уникають цієї ділянки, бо ризик пошкодження апаратури високошвидкісними частинками льоду історично вважався неприйнятним за відсутності конкретної наукової мети, що виправдовувала б ризик.

— А тепер така мета в нас є, — тихо сказала Амара.

Вона подивилася на карту орбітальної обстановки станції, де розширена сенсорна мережа, встановлена Дерилом після першого випадку з постаттю в коридорі, показувала дещо, чого Амара не помічала раніше, бо досі не шукала саме цього: вузький, рідко використовуваний технічний вихід у самому кінці антенної ферми, що вів на службову платформу, спочатку спроєктовану для ремонту зовнішніх датчиків станції на випадок їх пошкодження уламками кільця, — платформу, що фізично розташована ближче до межі кільцевої системи, ніж будь-яка інша точка станції.

— Є службова платформа в кінці антенної ферми, — сказала вона. — Якщо ми маємо рацію щодо положення джерела всередині кільця, звідти має відкриватися пряма, безперешкодна лінія спостереження на найближчий до нас сегмент кільцевої системи — набагато ближче, ніж дозволяє будь-який інструмент усередині станції.

— Ти пропонуєш вихід у відкритий космос, — сказав Дерил, і в його голосі прозвучало не стільки заперечення, скільки констатація факту, який він уже передбачав і до якого вже почав внутрішньо готуватися.

— Я пропоную поглянути правді в очі, буквально, — сказала Амара. — Ми відправили відлуння в темряву. Воно відповіло запитанням. Я хочу знати, з ким ми розмовляємо, перш ніж вирішувати, продовжувати розмову чи ні.

Підготовка забрала три години — перевірка скафандрів, інструктаж із протоколу пересування вздовж зовнішньої ферми станції, розрахунок оптимального часового вікна, коли орбітальне положення станції відносно найближчого сегмента кільця забезпечувало б мінімальну щільність уламків уздовж маршруту руху, але навіть це мінімальне вікно, як чесно попередив Дерил перед виходом, не виключало ризику зіткнення з окремими фрагментами льоду, що рухаються з відносною швидкістю, достатньою, щоб пробити скафандр у разі невдалого влучання.

Амара, Ірис і Ноа вийшли через шлюз техвідсіку втрьох — Дерил лишився всередині координувати операцію та стежити за станом систем станції, усе ще відновлюючись після струсу, а Міла наполягла на черговуванні в медичному відсіку на випадок екстреної потреби, залишивши Віктора під своїм безпосереднім наглядом, бо ніхто на станції більше не був готовий цілком довірити йому самостійність.

Вихід у відкритий космос відрізнявся від звичних, відпрацьованих виходів до антенної ферми тим, що вперше за всю місію Амара фізично відчувала небезпеку кожного метра шляху — не абстрактну, теоретичну небезпеку, про яку читаєш у протоколах безпеки, а цілком конкретну, крижану темряву, що простяглася в усі боки, поцятковану рідкісними, ледь помітними у світлі налобних ліхтарів спалахами відбитого світла від далеких фрагментів кільця, що обертаються на своїх власних, непідвладних людині орбітах.

Вони рухалися вздовж страхувального троса, протягнутого від основного шлюзу до антенної ферми, а далі — вздовж рідко використовуваного продовження троса, що вело до службової платформи, — дванадцять метрів, розділених на дванадцять окремих, ретельно виважених перехоплень, кожне з яких Амара лічила подумки вголос, бо лічба допомагала тримати паніку на відстані, допомагала не думати про те, що станеться, якщо бодай один уламок льоду, що рухається зі швидкістю кулі, перетне її шлях у недоречну мить.

Один. Два. Три.

Станція позаду них повільно меншала, перетворюючись на скупчення тьмяних вогнів на тлі абсолютної чорноти, а попереду, туди, куди вів трос, темрява починала набувати ледь вловимої, але безпомилкової текстури — не однорідна порожнеча, а щось, що складалося з найдрібніших, майже невидимих частинок, які танцювали в світлі ліхтарів, наче сніг у світлі фар, тільки цей сніг рухався не під дією вітру, а за законами орбітальної механіки, обертаючись навколо далекого, схованого в самому серці цього кружляння джерела.

Сім. Вісім. Дев’ять.

— Ми наближаємося до межі щільності кільця швидше, ніж передбачали розрахунки, — пролунав у навушниках напружений голос Ноа. — Видимість падає.

— Продовжуємо, — відповіла Амара, хоча відчувала, як її власний пульс частішає настільки, що вона чула його у вухах поверх звуку власного дихання в шоломі.

Десять. Одинадцять.

Дванадцять.

Вони досягли службової платформи — невеликої, обгородженої поруччям конструкції, що стирчала з основної ферми станції, наче вузький балкон, нависаючий над безоднею, — і Амара, учепившись у поруччя затягнутою в рукавицю рукою, вперше за весь час місії підвела погляд не на прилади, а просто перед себе, в темряву, туди, де, якщо Ноа мав рацію, ховалася планета, про існування якої людство сперечалося три десятиліття.

Те, що вона побачила, змусило її забути, як дихати.