Двадцять восьмий.

Перший сніг упав на Марлоу-Кросс у ніч на одинадцяте грудня, і до ранку вулиця Марлоу стала такою білою й тихою, що навіть дзвіночок над дверима антикварної крамниці, здавалося, дзенькав пошепки.

Едвін Хейл прийшов о шостій вечора, як приходив тепер тричі на тиждень: у понеділок, середу й п'ятницю. Обтрусив сніг із капелюха на порозі, повісив пальто на гачок біля дверей — не на той, за прилавком, де колись висів сьомий ключ і де тепер висів лише порожній цвях, якого ніхто не наважувався висмикнути, — і пройшов углиб, до вітрини з годинниками.

Їх було двадцять три. Він перелічив їх ще в листопаді, першого ж вечора, коли Гвендолін вручила йому журнал і сказала: «Шукайте, містере Хейл. Я не засну спокійно, поки в цій крамниці стоїть річ, яку дядько боявся навіть роздивитися». Двадцять три годинники: настінні, каминні, кишенькові під склом, морський хронометр у скриньці з червоного дерева, старий Ян у кутку. Двадцять три серця, що билися кожне у своєму темпі. І одне з них, якщо вірити останньому листу Оскара Ренвіка, було чужим.

Шість тижнів Едвін розбирав їх по одному. Він не був годинникарем — він був слюсарем, і різниця між цими ремеслами, як він швидко зрозумів, була приблизно така сама, як між ковалем і скрипалем. Але механізм лишався механізмом. Зубчасте колесо — зубчастим колесом. І чесність металу, як колись написав Оскар у заповіті, нікуди не дівалася, хоч би якого розміру був гвинтик.

Двадцять два годинники виявилися тим, чим здавалися. Він звіряв кожен із записами в гросбухах Оскара — дата придбання, у кого, за скільки, номер на цінниковій картці почерком Морін. Кожен мав минуле. Кожен мав ім'я.

Двадцять третій не мав нічого.

Він стояв на верхній полиці вітрини, у самому кінці, трохи в тіні, — французький каминний годинник у корпусі з позолоченої бронзи, на якому сидів крилатий старий Хронос із косою на плечі й піщаним годинником у руці. Емалевий циферблат, тонкі ажурні стрілки, внизу, на постаменті, — гірлянда з бронзового лаврового листя. Гарна річ. Дуже гарна. Надто гарна, подумав Едвін, коли вперше взяв його в руки, — і сам здивувався, звідки взялася ця думка.

Номера на ньому не було. Цінникової картки — теж. У гросбухах Оскара, які Гвендолін перегорнула двічі від першої сторінки до останньої, не знайшлося жодного запису про французький годинник із Хроносом. Ні в рік відкриття крамниці, ні пізніше. Наче він не прийшов сюди, а виріс на полиці сам, як гриб після дощу.

Сьогодні Едвін нарешті наважився його розібрати.

Він поставив годинник на прилавок під лампу, розклав на чистому полотні інструменти — нові, куплені в Гартфорді, бо старі досі лежали в поліційному сейфі як речові докази, — надів окуляри й почав. Задня кришка. Маятник. Два гвинти, що тримали механізм у корпусі. Механізм вийшов легко, м'яко, наче сам хотів, щоб його оглянули.

Едвін тримав його на долоні й довго мовчав.

Він бачив за сорок років тисячі механізмів. Замкових, годинникових, сейфових. Він умів відрізнити роботу майстра від роботи підмайстра так само легко, як відрізняв почерк Оскара від почерку Морін. Цей механізм був не просто майстерним. Він був бездоганним. Кожен зубець — однаковий, як близнюки. Кожна вісь — відполірована до дзеркального блиску навіть там, де її ніхто ніколи не мав побачити. Жодної подряпини від викрутки. Жодного сліду попереднього ремонту. Механізм, якому нібито сто вісімдесят років, виглядав так, ніби його зробили вчора — а потім дуже старанно, дуже вміло зістарили.

Він повернув механізм тильною пластиною до лампи.

І побачив.

Унизу, біля самого краю, там, де латунну пластину закривала від ока стійка корпусу, був вигравіюваний крихітний знак. Такий маленький, що без лупи його можна було прийняти за подряпину. Едвін узяв батькову лупу в латунній оправі, нахилився — і відчув, як по спині повільно спускається холод, знайомий йому з того жовтневого ранку, коли він уперше побачив цифру тисяча чотириста сімнадцять.

Ключ. Крихітний вигравіюваний ключ із довгою борідкою. А на борідці — сім зубців.

— Сім, — сказав він уголос, і власний голос здався йому чужим.

За його спиною скрипнули сходи. Гвендолін спускалася з другого поверху — тепер вона жила там, у дядькових двох кімнатах, бо після жовтня не змогла б заснути в пансіоні місіс Гоббс, знаючи, що крамниця вночі стоїть порожня. На ній був старий Оскарів кардиган, накинутий поверх сукні, і в руці — стос аркушів із друкарської машинки.

— Містере Хейл, я закінчила опис для аукціону. Сто сорок два лоти. Містер Вентворт телеграфував, що приїде у вівторок із каталогом, а… — вона замовкла, побачивши його обличчя. — Що сталося?

Едвін мовчки простягнув їй лупу.

Вона дивилася довго. Потім випросталася, і він побачив, що вона зблідла.

— Це він, — сказала вона тихо. — Двадцять восьмий.

— Це він.

— Сім зубців. Як сьомий ключ.

— Як підпис, — сказав Едвін. — Майстри завжди підписують свою роботу, міс Ренвік. Навіть ті, хто підробляє чужі. Особливо ті. Інакше як їм знати, що світ не забув про них?

Гвендолін поклала лупу на полотно, наче вона раптом стала гарячою.

— Що ми з ним зробимо?

— Покажемо тому, хто знається на таких речах краще за мене. — Едвін обережно поклав механізм на полотно. — Ваш дядько писав про Гарріса. Що Гарріс бачив ту саму руку в Парижі й Амстердамі. Ви казали, Гарріс приїде на аукціон?

— Він сам запропонував. Сказав, що хоче особисто засвідчити кожен лот, щоб ніхто з покупців більше не отримав підробки з крамниці Ренвіка. — Вона помовчала. — Мені здалося, він хоче щось виправити. Як дядько.

— Тоді ми покажемо йому цей годинник. Нікому більше. — Едвін подивився їй в очі. — Нікому, міс Ренвік. Навіть Дойлу. Навіть Гримшоу. Поки не знатимемо, що це означає.

Вона кивнула. Потім, наче згадавши щось, сунула руку в кишеню кардигана.

— Ще одне. Сьогодні вранці прийшли два листи. Для вас — на адресу крамниці, бо поштар знає, що ви тут бувате частіше, ніж удома.

Перший конверт був синій, авіапоштовий, з канадськими марками й гострим, нетерплячим почерком, який Едвін упізнав би з тисячі. Він розірвав його тремтячими пальцями — уперше за багато тижнів вони тремтіли не від холоду.

«Тату. Я отримала твій лист. Довгий. Ти ніколи в житті не писав мені довгих листів, навіть коли я була в школі, а ти — у Лондоні на курсах. Я прочитала його тричі. Потім ще раз, уголос, Томові й дітям. Том сказав: "Їдь". Я їду. Пароплав прибуває в Саутгемптон чотирнадцятого, а п'ятнадцятого я буду в тебе. Не зустрічай, я сама доберуся до Марлоу-Кросса. Я не знаю, що ми одне одному скажемо. Але я хочу, щоб ми сказали це в одній кімнаті, а не через океан. Енні».

Едвін прочитав лист двічі й довго тримав його в руці, не помічаючи, що Гвендолін дивиться на нього з тим особливим теплим співчуттям, яке буває лише в людей, що самі нещодавно втратили когось близького.

— Добрі новини? — спитала вона нарешті.

— Не знаю, — чесно відповів він. — Моя дочка приїде на Різдво. Ми не бачилися шість років. Востаннє вона поїхала звідси, грюкнувши дверима так, що з полиці впала Мерина фотографія. Скло тріснуло. Я так його й не замінив.

Гвендолін нічого не сказала. Тільки торкнулася його рукава — легко, на мить, — і простягнула другий конверт.

Він був сірий, казенний, із чорним штампом у кутку. Едвін прочитав штамп, і тепло, що встигло піднятися в грудях від Енниного листа, вмить вистигло.

«В'язниця Її Величності, Бристоль».

Усередині був один аркуш, списаний рівним, дбайливим, майже каліграфічним почерком людини, яка звикла підписувати картки до чужих речей так, щоб покупець повірив кожному слову.

«Хейле.

Я чув, що ви тепер ходите до крамниці Ренвіка тричі на тиждень і розбираєте годинники. Новини доходять навіть сюди — тюремний капелан родом із Гартфорда й любить поговорити. Отже, ви шукаєте. Отже, Оскар залишив вам більше, ніж ви розповіли на слідстві.

Я хочу запропонувати вам угоду. Не вам — закону, але закон слухає вас, а не мене. Суд призначено на січень. Мене повісять, Хейле, або сховають у камеру до кінця життя, що, повірте, не краще. А я знаю те, чого не знає ніхто в Англії.

Я знаю, хто він.

Приїжджайте. Разом з інспектором, якщо хочете. Я скажу ім'я тому, хто зможе зберегти мені життя. Але поспішайте. Він знає, що я знаю. А в'язничні стіни, як ви, мабуть, уже здогадалися, не набагато товщі за двері, які ви ставите.

Т.Л.»

Едвін поклав лист на прилавок, поруч із розібраним механізмом. Два аркуші паперу й шматок латуні з крихітним ключем лежали під лампою, і Гвендолін, яка читала через його плече, раптом відчула, що в крамниці стало холодніше, ніж надворі.

— Він бреше, — сказала вона. — Він завжди бреше.

— Можливо. — Едвін зняв окуляри й повільно склав їх. — А можливо, вперше в житті боїться. Людина, яка боїться, бреше інакше, міс Ренвік. Вона бреше про дрібниці. Але про головне — каже правду, бо правда — це все, що в неї лишилося на продаж.

Він подивився на французький годинник. Без механізму позолочений корпус виглядав порожнім, як дім, із якого вийшли господарі. Крилатий Хронос сидів на ньому, схиливши голову, і його бронзова коса тьмяно поблискувала, наче він чекав.

— Я поїду, — сказав Едвін. — Завтра ж подзвоню Гримшоу.

— А годинник?

Старий слюсар узяв механізм, обережно вклав його назад у корпус, закрутив обидва гвинти, повісив маятник і закрив задню кришку. Потім поставив годинник на його місце, на верхню полицю, у тінь. І, не знаючи сам навіщо, торкнувся пальцем хвилинної стрілки.

Годинник ішов. Тихо, рівно, бездоганно. Але коли Едвін глянув на старого Яна в кутку, а потім на свою кишенькову луковицю — Оскарів подарунок, що відтепер завжди лежала в його нагрудній кишені, — він побачив, що французький годинник відстає. Рівно на сім хвилин.

Він не став його підводити.

Він сам не знав чому. Але сорок років ремесла навчили його одного: якщо механізм бреше так точно, як цей, значить, хтось дуже хотів, щоб він брехав саме так.

За вікнами крамниці падав сніг — густо, тихо, наче хтось угорі обережно засипав Марлоу-Кросс білим пір'ям, щоб ніхто не почув, як він наближається.