Глава 2.1: Проблема стабілізації платформи, або Три кити для рівноваги

Отже, День Другий добігав кінця. Я стояв, схрестивши руки на грудях, і милувався своєю роботою. Суша – є. Океани – на місці. Все було ідеально. Я створив Землю у формі плаского диска. Чому диска? Бо це красиво. Естетично. Класичні, чисті лінії. Сфера – це якось занадто… очевидно. Диск же мав елегантність і простоту.

Я вже уявляв, як на цьому ідеально пласкому світі ростимуть дерева, бігатимуть тварини…

– Гм… У вас тут невеликий баг у фізичному рушії.

Я обернувся. Звісно, це був Люцифер. Він з'явився безшумно і тримав у руках щось схоже на звіт про помилки. Він завжди знаходив недоліки.

– Це не баг, Люцифере, – втомлено сказав я. – Це авторський задум.

– Назвіть це як хочете, – незворушно відповів він. – Але ваша платформа… вона хитається. У неї немає належної стабілізації. Коефіцієнт стійкості близький до нуля.

– Що означає «хитається»? – обурився я. – Вона лежить ідеально рівно!

– Наразі так, бо ніщо на неї не впливає. Але уявіть, що буде, коли ви додасте динамічні об'єкти. Наприклад, тих великих тварин, про яких ви згадували. Якщо один з них занадто сильно підстрибне на одному краю, вся вода переллється на інший. Це як погано збалансований стіл у дешевій забігайлівці.

Щоб продемонструвати свою правоту, він обережно, кінчиком пальця, легенько штовхнув край мого ідеального диска.

Земля нахилилася.

Не сильно, але достатньо, щоб весь Світовий океан з гучним хлюпанням перелився на один бік, оголивши морське дно з іншого. Континенти почали повільно сповзати. Я в паніці кинувся вирівнювати диск, розхлюпуючи воду і ледь не затопивши майбутню Азію.

– Я зрозумів! – вигукнув я, важко дихаючи. – Досить!

Люцифер стояв зі схрещеними руками і виразом обличчя, який казав: «А я ж попереджав».

– Добре, інженере, – процідив я. – Яка пропозиція?

– Вам потрібна опора. Система зовнішньої стабілізації. Щось, що триматиме платформу в рівновазі.

– Наприклад? – Я почав перебирати варіанти. – Може, велетенська черепаха? Це виглядало б символічно.

– Низька несуча здатність, – відрізав Люцифер. – І повільний час відгуку на коливання. До того ж, що буде їсти черепаха?

– Тоді слони! Чотири слони! Це потужно!

– Погана терморегуляція у вакуумі. І куди, перепрошую, вони будуть ходити в туалет? Це непрактично. Вам потрібно щось велике, надійне і самодостатнє в умовах первісного океану.

Він на мить задумався, дивлячись на безмежні води під диском Землі.

– Вам потрібно три кити.

– Три… що? Кити? Ти пропонуєш поставити мій світ на рибу?

– По-перше, кити – це ссавці, – поправив він мене. – По-друге, вони велетенські, сильні, і їм комфортно в океані. По-третє, три точки опори створюють ідеально стійку площину. Це базова геометрія. Просто створіть трьох особливо великих, розмістіть їх трикутником, і ваша проблема вирішена.

Я дивився на нього, потім на свій світ, який все ще трохи погойдувався. Мені страшенно не хотілося визнавати його правоту. Це означало, що мій «ідеальний» дизайн мав фундаментальну ваду. Але океани продовжували хлюпати, і я розумів, що він правий.

Я важко зітхнув.

– Гаразд. Будуть тобі кити.

З почуттям легкої поразки я занурив руки в океан і виліпив трьох колосальних китів. Вони були більші за будь-які гори, а їхні спини були широкими й міцними, як плато. Я обережно підняв свій плаский світ і встановив його на їхні спини.

Диск завмер. Ідеально рівно.

– Ну що, задоволений? – пробурчав я.

– Цілком, – кивнув Люцифер, роблячи позначку у своєму звіті. – Баг зі стабілізацією виправлено. Можна переходити до наступного етапу. Рекомендую подумати над проблемою сонячної радіації, але про це пізніше.

Він зник, залишивши мене наодинці з моїм світом, що стояв на трьох гігантських китах. Це виглядало трохи абсурдно. Але, треба визнати, надійно.

Я подивився на своє творіння і зробив собі ментальну нотатку: «У версії 2.0 точно перейти на сферичну, самобалансуючу модель. Менш громіздко і не треба годувати». Але наразі і так зійде. Роботи було ще повно.

Я обережно ступив на неї. Вона не хиталася. Вона не тонула. Вона була твердою.

– Ну що, Гавриїле? Як тобі? – втомлено, але задоволено запитав я.

Гавриїл стояв на березі новоствореного океану, і в його очах відбивалося світло.

– Владико, це… це фундаментально. Це змінює все. Тепер можна планувати інфраструктуру!

Я впав на ще теплу, паруючу землю і подивився на небо, яке я створив учора. Роботи було ще повно, але наймокріша частина, здається, була позаду.

– І був вечір, і був ранок, – промовив я, заплющуючи очі. – День другий. І, чесно кажучи, трохи вогкий.