Тепло замість влади.

Вона прийшла до тями в незнайомій кімнаті, залитій м'яким передвечірнім світлом, з рукою, туго перев'язаною від зап'ястя до ліктя, і з Феррою, цілителькою їхнього походу, що сиділа поряд на низькому табуреті з виразом обличчя людини, готової промовити неприємну новину, щойно пацієнтка виявиться достатньо при тямі, щоб її вислухати.

— Опік глибший, ніж мав би бути від звичайного полум'я, — сказала Ферра без передмов, побачивши, що Еш розплющила очі. — Але загоїться. Набагато більше мене тривожить не рука, а те, що спричинило подібний відгук насамперед.

— Попіл був іншим, — тихо сказала Еш, згадуючи відчуття під долонею за мить до спалаху. — Не таким, як раніше.

— Гарет уже думає про те саме, — відповіла Ферра. — Він забрав рештки попелу на дослідження, щойно тебе понесли. Скажу чесно: не здивуюся, якщо виявиться, що у вогнище щось підмішали незадовго до випробування — щось здатне порушити зв'язок так, щоб він спалахнув різко й небезпечно, замість того щоб розгорітися рівно, як раніше.

Еш заплющила очі, відчуваючи, як біль у руці змішується з чимось гострішим — гнівом, повільним, але невідворотно наростаючим у міру того, як вона складала докупи все, що встигла дізнатися за останні тижні.

— Верн знав, — сказала вона. — Він не просто хотів перевірити мене перед двором. Він хотів, щоб я провалилася — публічно, безповоротно, так, щоб більше ніхто не засумнівався, що зв'язок несправжній.

— Або хотів, щоб ти постраждала настільки серйозно, щоб питання про твоє право на будь-що вирішилося саме собою, без зайвих свідків і зайвих суперечок, — похмуро додала Ферра.

У двері тихо постукали, і, отримавши дозвіл, до кімнати увійшов майстер Аллін з книгою Таліс під пахвою — тією самою, яку Еш привезла з лігва дракона й відтоді не випускала з поля зору і яка перейшла до архіваріуса лише на час її безпам'ятства.

— Як ти почуваєшся? — спитав він, сідаючи на край її ліжка з тією самою обережною увагою, з якою розбирав стару тканину кілька тижнів тому.

— Ошуканою, — чесно відповіла Еш. — Власною дурістю насамперед. Я знала, що він щось замишляє, і все одно дозволила загнати себе в пастку, бо відмова виглядала б гірше за провал.

— Не дурістю, — м'яко заперечив майстер Аллін. — Ти опинилася перед вибором, у якому обидва шляхи вели до його вигоди. Це не дурість, дитино. Це те, що трапляється з будь-ким, хто дозволяє противнику диктувати умови гри.

Еш подивилася на книгу в його руках, згадуючи слова Таліс, написані багато поколінь тому, — про вибір між владою і турботою, — і слова Орвейна: полум'я відгукується на обидва вибори однаково охоче, а різниця лише в тому, що лишається після.

— Я намагалася довести йому, що я справжня, — повільно промовила вона, ніби вперше ясно усвідомлюючи власну помилку. — Я грала за його правилами, бо боялася, що якщо відмовлюся, усі вирішать, що мені нічого показати. Але Таліс же не тому відмовилася від трону. Вона не намагалася нікому нічого доводити. Вона просто вирішила, ким хоче бути, — і діяла відповідно, незалежно від того, що про це подумають інші.

Майстер Аллін мовчав, дозволяючи їй закінчити думку самій, і Еш, дивлячись на перев'язану руку, відчула, як щось у ній самій зміщується — повільно, але незворотно, як зміщується полум'я у вогнищі, знаходячи нове, стійкіше положення після пориву вітру.

— Верн хоче, щоб я доводила своє право бути почутою, — сказала вона. — Щоразу, на його умовах, за його правилами. Але полум'я ніколи не відгукувалося мені заради того, щоб щось довести двору. Воно відгукувалося, бо я про нього піклувалася — з самої першої ночі, коли я навіть не знала, що це може щось означати.

— До чого ти ведеш? — тихо спитала Ферра.

— Наступного разу, — відповіла Еш, вперше за всю розмову відчуваючи не гнів і не страх, а щось схоже на ясність, — я не дозволю йому влаштувати ще одне випробування на його умовах. Якщо полум'я має горіти перед усім двором, воно спалахне тоді, коли я сама цього захочу, і з причини, яку оберу я, — а не тому, що хтось на кшталт Верна вирішив, що моє мовчання рівносильне поразці.

Майстер Аллін подивився на неї довгим поглядом, у якому Еш вперше прочитала не обережну опіку науковця, звиклого мати справу з наляканими дітьми, а щось схоже на справжню повагу, звернену до рівної.

— Тоді, гадаю, — сказав він, — нам варто подумати, як зібрати достатньо доказів про попіл із вогнища й про те, хто його зіпсував, перш ніж ти вирішиш, коли й на чиїх умовах розпалити його знову.