Вів’єн знає

У п'ятницю о восьмій ранку мені телефонують на всі три телефони одночасно. Я не встигаю дійти до кавоварки: рожевий, чорний і червоний деренчать у сумці, як три сердиті джмелі. На всіх екранах горить одне ім'я, але цього разу без знаків оклику.

«Вів'єн».

Це гірше, ніж із ними.

— Майє, люба, — промовляє в слухавці голос, м'який, як шовк на холодній шкірі. — Зайди до мене в гримерку. Зараз. Сама.

Ітан мав сьогодні на світанку поїхати по рибу на гуртовий ринок у Нью-Джерсі. В останньому повідомленні він написав: «Зв'язок там поганий, повернуся ввечері. Не геройствуй». Я згадую це на сходах театру, коли ноги самі несуть мене нагору, як на ешафот. У мене є вісім прольотів, щоб зробити вдих і вирішити, що можна не боятися. Я не вирішую.

Гримерка Вів'єн найбільша в будівлі. Дзеркала в позолочених рамах, квіти у відерцях, на кушетці шаль кольору старого вина. Вона сидить біля столика, одягнена бездоганно, ніби зібралася не на репетицію, а на допит у суді. Перед нею лежить телефон, екраном догори.

— Сідай, люба.

Я сідаю на самий краєчок стільця.

— Чаю? — Вона киває на порцеляновий чайник. — Я розпорядилася подати вишневий. Ти любиш вишневий, я знаю.

— Дякую, не треба.

— Як хочеш. — Вона всміхається. — Хочу показати тобі дещо.

Вона натискає на екран.

Спершу чути вітер. Потім голоси. Один чоловічий, густий, що захлинається від паніки: «Я винен. Я знаю, що ти просила цього не робити». Другий, жіночий, дзвінкий, обурений: «ІТАНЕ! Ти при своєму розумі?!» Потім, за півхвилини, мій голос, але з не моїми словами: «Я три роки це терплю!» А потім знову басом: «Мама хворіє?»

Запис іде дві хвилини. Я слухаю кожне слово, і з кожним воно стає страшнішим. Не тому, що звучить безглуздо, а тому, що звучить правдою. Вів'єн зупиняє запис, опускає палець і відкидається в кріслі.

— Кумедно, правда? — каже вона. — Ти говориш його голосом. Він говорить твоїм. Я двадцять років у театрі й такого не чула.

У мене холонуть пальці.

— Вів'єн, це…

— Не виправдовуйся, люба. Не треба. — Вона відчиняє шухляду столика й дістає кілька фотографій. — Ось ти, у середу, у «Лантерні», у кухарському фартуху, ріжеш цибулю. Це знімок із вікна заднього двору, знімала моя помічниця. Ось він, у середу ж, у нашій репетиційній, із твоїм планшетом. Один і той самий час. Два різні місця. Я вважаю, що це дуже цікаво.

Вона розкладає знімки по столу, як карти в пасьянсі.

— Я навела довідки, — продовжує вона. — У мене є давній друг, Рейнольд Гарт. Він пише про ресторани і давно придивляється до «Лантерна». Рейнольд розповів мені про один десерт, якого немає в меню і який роблять лише для своїх. Я попросила тебе його принести. Ти принесла за сорок хвилин. Без рецепта, без інгредієнтів, у нашій театральній комірчині. — Вона хитає головою. — Майє, ти за три роки не зварила мені жодного яйця. А тут раптом паннакота з чебрецем і «подача» через плече. Це не талант, люба. Це підміна.

Я мовчу. Єдине, що мені вдається, — не дихати надто голосно.

— Я довго думала, як це пояснити, — продовжує Вів'єн, і в її голосі раптом прорізається щось майже задумливе. — Магія? Одержимість? Хвороба? Потім зрозуміла, що неважливо. Важливе інше: у мене в руках те, чого немає ні в кого в цьому театрі. Таємниця. І я готова поговорити про ціну.

— Про ціну.

— Звісно. Усе має ціну. — Вона складає пальці шпилем. — Ось що мені потрібно. По-перше, Говард збирається призначити тебе асоційованою продюсеркою. Завтра зранку ти скажеш йому, що не готова до такої відповідальності, і порекомендуєш на цю посаду мою кандидатку. Її звати Амелія, ти її знаєш. По-друге, ти залишишся моєю особистою асистенткою. Тільки моєю. На найближчі п'ять років. І по-третє…

Вона робить паузу, смакуючи її.

— Рецепти, — промовляє вона. — Соус «Лантерн». Паннакота. Усе, що є в зошиті твого кухаря. Я збираюся запустити власний кулінарний бренд: книгу, ресторан, лінію спецій. «Вів'єн Ленглі: смак сцени». Мені потрібні рецепти, яких ніхто не чув. Ти їх дістанеш, бо наступної середи опинишся в його тілі, і йому не буде кому тебе зупинити.

Мій голос повертається звідкись здалеку, тонкий і чужий.

— А якщо ні?

— Тоді, — м'яко каже Вів'єн, — Говард отримує цей запис. Я поясню йому, що його асистентка страждає на серйозний психічний розлад, говорить від імені чоловіка і влаштовує сцени в моїй присутності. Для театру це скандал. Для тебе кінець кар'єри. Для кухаря… — Вона злегка знизує плечима. — Рейнольд напише про «Лантерн». Він добре пише. Особливо коли я прошу.

Я дивлюся на фотографії. На своє обличчя, схилене над чужими цибулинами. На Ітана в моєму тілі, з моєю сумкою в руках. Відчуваю, як усередині здіймається звична холодна грудка: сказати «так». Сказати «звісно, Вів'єн». Сказати «я подумаю». Це слово завжди вилітало в мене само, раніше, ніж я встигала його зупинити.

Я думаю про стікер на дзеркалі. «Сказати Говардові НІ!», закреслене й написане знову. Думаю про дах, про сміх, про те, як мені було легко, коли Ітан накричав на неї замість мене. Думаю про теплий диск у кишені його ножового згортка і про запах хвої, який я не пам'ятаю.

Я не хочу бути тихою.

— Ні, Вів'єн, — кажу я.

Вона піднімає брову.

— Перепрошую?

— Ні. — Мій голос тремтить, але не ламається. — Я не відмовлюся від посади. Не стану вашою асистенткою. І рецептів не буде. Це чуже, воно не моє і не ваше. Якщо хочете показати запис Говардові, показуйте. Якщо хочете зіпсувати життя людині, яка вам нічого не зробила, це буде на вашому сумлінні.

Мені здається, що стіни гримерки хитнулися. Я не бачу Вів'єн, бо перед очима пливе золото рам. Чую лише власний пульс.

Вів'єн мовчить кілька секунд. Потім усміхається. Не ображено і не зло, а як усміхаються люди, коли гра, нарешті, стає цікавою.

— Браво, — каже вона тихо. — Вперше за три роки ти сказала мені це слово. І як же пізно.

Вона бере чашку, відпиває ковток вишневого чаю.

— Я не тиснутиму. Даю тобі час подумати. До наступної середи, коли ти, ймовірно, знову змінишся. Якщо до того часу нічого не зміниться, запис опиниться в Говарда. І в Рейнольда. Ти ж знаєш, що я не люблю повторювати двічі.

— Я не передумаю.

— Передумаєш, люба. Вся справа в тому, чим ти ризикнеш. Себе ти віддаси легко. А ось його? — Вона нахиляє голову. — Подумай.

Я виходжу з гримерки, не пам'ятаючи, як відчиняла двері. У коридорі пахне пилом і гримом. На стінах висять старі афіші, і на кожній обличчя Вів'єн Ленглі молодшає на рік. Я проходжу повз костюмерну, повз оркестр, що тихо грає десь, і лише на сходовому майданчику дозволяю собі зупинитися й притулитися лобом до холодної стіни.

Телефон тремтить. Говард: «Майє, люба! Увечері на трупі оголошу про твоє підвищення! Ти заслужила. Не запізнюйся».

Я дивлюся на повідомлення й сміюся. Тихо, сухо, без звуку. Потім сміх уривається, і мені хочеться кричати.

Ітан мовчить. На ринку в Нью-Джерсі немає зв'язку. На екрані в повідомленні блимає лише «доставлено».

Я вперше в житті сказала «ні». І тепер знаю, скільки воно коштує.