Зрада.

Еш не спитала його напряму тієї ночі — якась частина її, та сама, що вісімнадцять років вчилася на кухнях Альденхолла не ставити питань, відповіді на які могли обернутися проти того, хто спитав, порадила зачекати до ранку, до безпечнішого моменту, коли навколо не буде темряви й тріскотливого багаття, здатних перетворити будь-яку розмову на щось важче, ніж вона має бути.

Ранок настав, але безпечний момент разом із ним не прийшов. Навпаки — весь загін зі світанку рухався в напруженому мовчанні, і Роан, який зазвичай їхав поруч з нею, цього ранку тримався трохи позаду, ніби сам шукав привід не зустрічатися з нею поглядом.

Вона дочекалася полудня, коли загін зупинився на короткий привал біля струмка, і, скориставшись тим, що решта зайнята кіньми, підійшла до нього сама.

— Що було в записці? — спитала вона без передмов, вирішивши, що після всього пережитого за останні два тижні в неї лишилося не так багато терпіння на обхідні шляхи.

Роан завмер, не обертаючись.

— Ти бачила.

— Бачила, що ви її спалили, ніби вона пекла вам руки ще до того, як потрапила в багаття, — відповіла Еш. — Не бачила, що там було написано. Але, гадаю, ви мені скажете.

Він довго мовчав, і вона вже подумала, що він так і не відповість, — але тоді Роан обернувся, і обличчя його, зазвичай таке зібране, виглядало зараз старшим, ніж вона коли-небудь його бачила.

— Моя родина тримає невеликий маєток на південному кордоні, — почав він, ретельно добираючи слова, як людина, яка репетирувала це зізнання всю ніч і все одно не була готова його промовити. — Небагатий, невпливовий. Достатньо вразливий, щоб стати зручним важелем для того, хто шукає спосіб керувати людиною, у якої немає інших слабкостей, які можна було б використати.

Еш відчула, як усередині у неї все холоне, хоча день видався теплим.

— Лорд Верн.

— Записка була від нього, — підтвердив Роан, і в його голосі не було ні виправдання, ні спроби пом'якшити сказане. — Він нагадує мені, що моя мати й молодша сестра живуть на землях, які формально належать короні, але керуються радою лордів, — і що рада, якщо забажає, знайде достатньо причин переглянути умови їхнього володіння цими землями, якщо я виявлюся недостатньо… корисний у питаннях, які його цікавлять.

— Що він просить натомість? — тихо спитала Еш, хоча частина її вже боялася відповіді.

— Інформацію, — відповів Роан. — Що ти дізналася в дракона. Куди саме ведуть твої подальші наміри. Достатньо, щоб він міг випередити короля в тому, як використати твоє повернення на свою користь.

— І ви йому відповідали?

Він подивився на неї прямо, вперше з початку цієї розмови, і в його погляді Еш побачила не хитрість зрадника, якого вона, у глибині душі, боялася зустріти, а виснажену чесність людини, затиснутої між двома неможливими виборами.

— Я не сказав йому нічого з того, що дійсно має значення, — сказав він. — Але я не сказав йому й того, що не маю з ним жодних справ узагалі, бо пряма відмова означала б для моєї родини набагато швидші й набагато незворотніші наслідки, ніж обережне мовчання.

— Отже, ви грали на два фронти.

— Я намагався захистити людей, яких люблю, не зраджуючи при цьому людину, яку присягнувся захищати, — відповів він різкіше, ніж, певно, збирався, і тут же, ніби схаменувшись, додав тихіше: — Мені не вистачило сміливості сказати тобі про це раніше. За це я прошу пробачення. Але я ніколи не віддавав йому нічого, що могло б нашкодити тобі напряму, — і не віддам, чого б це мені не коштувало.

Еш дивилася на нього довго, зважуючи в думці не лише його слова, а й усе, що встигла про нього дізнатися за ці дні шляху: його мовчазну турботу, його готовність увійти в лігво дракона без вагань, його обличчя біля багаття, освітлене полум'ям записки, яку він не зміг принести їй раніше зі страху, а не зі злого умислу.

— Ви мали сказати мені одразу, — промовила вона нарешті, і в цих словах не було прощення, але не було й остаточного осуду — лише втомлена, доросла чесність людини, яка сама надто довго мовчала про власні таємниці, щоб судити когось за те саме надто суворо.

— Знаю, — тихо відповів Роан.

— Але я розумію, чому ви цього не зробили, — додала вона, і, промовляючи це, зрозуміла, що каже правду. — Хоч би що Верн планував, використати вашу родину проти вас — це те саме, що він намагається зробити зі мною через загрозу моїй крові, тільки прямішим способом. Ми обоє стали чиїмись важелями, навіть не помітивши, як це сталося.

Вона простягнула руку — не для рукостискання, а просто щоб торкнутися його передпліччя, жест, що означав більше, ніж будь-які слова прощення, які вона могла б промовити.

— Ми розберемося з цим разом, коли повернемося, — сказала вона. — Але більше жодних спалених записок у темряві. Якщо він знову напише вам, я хочу знати того самого дня.