Антиквар з Ольтрарно

Візитка лежала в неї в кишені з вівторка, і К'яра тричі за день вирішувала її викинути. Картка була проста, щільна, без позолоти: «Антикварна крамниця Бенедетті. Віа Санто Спіріто. Старі речі й годинники». На звороті олівцем, швидко, косим почерком: «Якщо захочете поговорити про підозрювану. Після шостої».

У середу о пів на сьому вона стояла перед низькими дверима на Віа Санто Спіріто й картала себе за те, що прийшла. Над дверима погойдувалася табличка з двома шестернями. У вітрині цокало щось зайве: годинників було забагато, і жодні не показували того самого часу. К'яра подумала, що господар, ймовірно, робить це навмисне, щоб клієнти забували, куди поспішають.

Усередині пахло мастикою, лляною олією й теплим пилом. Крамниця була довга, вузька й дуже охайна, якою буває лише крамниця людини, що сама розставляє кожну річ. Крісла з потертою оббивкою, бронзові лампи, шафки, під стелею маятники, нерухомі й рухливі. Усе стояло на місці й усе промовляло: тут знають ціну тому, чого не можна продати.

— Я сподівався, що ви прийдете, — сказав Лука Бенедетті з-за прилавка. — А потім вирішив, що не прийдете, і засмутився заздалегідь, щоб потім не було прикро.

Він стояв без куртки, у сорочці з підкоченими рукавами, і К'яра одразу помітила його руки. Довгі пальці, плями на правій кисті, темні облямівки під нігтями. Це були не руки торговця. Так виглядають руки людини, що сама чистить полотна й сама лагодить механізми.

— Я зайшла на п'ять хвилин, — сказала вона.

— Це найчесніша фраза, яку я чув за тиждень. — Він поставив на плитку крихітну мідну джезву. — П'ять хвилин і кава. Не обіцяю, що добра. Обіцяю, що гаряча.

Поки він порався, вона ходила вздовж стін і за звичкою рахувала. Дванадцять годинників настінних, шість підлогових, чотири барометри, один глобус, зіпсований водою. Над дальнім столом на побіленій стіні вона побачила світлий прямокутник. Побілка навколо пожовкла від часу, а всередині лишилася свіжою, ніби тут довго висіла картина й нещодавно її зняли. У куті стирчав старий залізний гак. К'яра прикинула розмір за звичкою, не думаючи: сімдесят вісім на шістдесят три, може, трохи менше.

Вона відвела очі так різко, що ледь не зачепила ліктем стійку з годинниками.

— Тут щось висіло, — сказала вона.

— Тут багато чого висіло. — Лука не обернувся. — Крамниця стара, речі йдуть. Я їх не тримаю.

— Що саме?

— Одну річ, яку мені хотілося залишити, а потім довелося продати. — Він розлив каву по двох горнятках без блюдець. — Таке буває в нашій справі. Ви любите людину чи картину рівно доти, доки вам за них не запропонують достатньо грошей.

— Ви цинічно говорите.

— Я говорю як людина, що сорок разів обпікалася. — Він простягнув їй горнятко й глянув прямо, і вона відчула, як усередині щось ледь здригнулося, як стрілка на неточному приладі. — Сідайте. Якщо ви стоїте, я відчуваю, що ви збираєтеся піти.

Вона сіла. Він сів навпроти, не надто близько, і якийсь час вони пили каву мовчки, під цокання сорока годинників.

— Ви знайшли в провенансі два підписи, — сказав він нарешті.

К'яра поставила горнятко.

Вона нічого не казала йому на перегляді. Вона взагалі нікому, крім Джулії й Раймондо, не казала. Відповідь треба було вибрати швидко, і вона вибрала нейтральну:

— Звідки ви знаєте?

— Я щороку читаю провенанси лотів, у яких є Фьєзоле. Професійна хвороба. — Він сказав це без запинки, надто легко, і вона відзначила про себе: надто легко. — Коли три роки тому ви підписали звіт щодо тієї болонської «Цецилії», я читав його тричі. Ви пишете так, ніби боїтеся, що вас піймають на слові. Мені це сподобалося.

К'яра відвернулася. Про «Цецилію» вона не любила згадувати. Той звіт більше не здавався їй зразком чесності.

— Це помилка, — продовжував Лука. — Документ дві тисячі дев'ятнадцятого. Архівна плутанина під час переїзду бази, звичайна справа. У мене в крамниці таке теж буває: опис одного власника падає в теку іншого, а потім десять років усі вдають, що так і треба.

— Раймондо сказав те саме.

— Раймондо Коппіні людина, яка говорить дуже правильні речі. — У голосі Луки щось майнуло, надто швидко, щоб вона встигла визначити що. — Я прошу вас про одне. Не здіймайте галасу. Поки що. До п'ятниці.

— Чому до п'ятниці?

— Тому що після п'ятниці це вже буде не помилка, а скандал, і коштувати він буде всім нам дорожче, ніж картина. — Він нахилився вперед. — Ви ж любите свою роботу, синьйоро Монті. Я бачив, як ви дивилися. Не просіть мене пояснювати. Я скажу вам, коли зможу. А поки просто не чіпайте архів і не телефонуйте нікому, хто ходить із портфелем.

Вона дивилася на нього й думала про те, що вміє читати людей. Це було правдою, і вона в це вірила. Але зараз вона читала людину, що каже рівно те, що треба, аби вона не питала. Він жодного разу не спитав, що саме вона знайшла в документах, ніби це йому вже відомо. Він не спитав, кому вона встигла розповісти. І він не спитав, чому вона прийшла.

Водночас вона з досадою відзначила, що їй приємно на нього дивитися. Ця обставина заважала думати, як заважає яскрава лампа в очі.

— Ви мені довіряєте? — спитав він.

— Ні, — чесно сказала К'яра.

Він розсміявся, і сміх у нього виявився несподівано молодим.

— Це найкраща з можливих відповідей. Значить, ми порозуміємося. Ті, хто довіряє одразу, потім першими ображаються.

Вона підвелася. Він теж підвівся, але не пішов проводжати, і вона оцінила цю мовчазну повагу до відстані. Біля дверей зупинилася, не обертаючись.

— Я нічого не скажу до майбутнього четверга, — сказала вона. — Напередодні торгів. Але якщо за цей час я знайду щось, що мені не сподобається, я скажу одразу.

— Домовилися. Я б на вашому місці сказав так само.

На вулиці вже стемніло. Над Арно висіло сире, тепле повітря, пахло каштанами й мокрим камінням, і К'яра йшла по Віа Санто Спіріто й думала одразу про три речі, які не мали бути пов'язані. Про двічі підписаний акт. Про світлий прямокутник на стіні. І про те, що весь час, поки вона сиділа в нього в крамниці, він жодного разу не відвів очей.

Лише біля мосту вона зловила себе на тому, що всміхається. Вона зупинилась, витерла губи долонею, як стирають сліди, і пішла швидше.

Удома вона довго стояла перед шафою й вибирала, що вбрати завтра, хоча завтра вбирала те саме, що завжди. Потім лягла, але не заснула. Їй було надто ясно, що слова «я нічого не скажу» вона вимовила не тому, що повірила йому. Вона вимовила їх тому, що їй хотілося, аби в неї була причина прийти туди знову.

Цю думку вона перечитала двічі й не знайшла в ній нічого справжнього. Лише зручне.