Це історія одного дня з двадцятирічної самотності. Дня, схожого на тисячі інших, у житті людини, що свідомо пішла від світу, аби не загубити себе в ньому. Його день — це не боротьба за виживання, а спокійний і осмислений ритуал. Це діалог із лісом, де тепло треба заслужити працею сокири, світло — терпінням біля сонячних ліхтариків, а воду — принести у важких відрах від крижаного джерела. Це розповідь про чоловіка, який не є героєм у великому світі, але є абсолютним господарем у своєму власному — маленькому, теплому, створеному його руками.
“Не буття створює людину людиною, а людина створює буття. Можна жити в розкішній віллі і бути порожнім всередині, а можна жити в землянці і залишитися людиною”
“Двадцять років самотності... і ось тепер, на моїй долоні, було життя. Маленьке, тепле, довірливе життя. І я зрозумів, що всі ці роки були немарними”
“Поки руки працюють... Поки вони можуть тримати сокиру і нести воду — я буду жити. Не чекати смерті, а щодня заробляти своє право на ще один ранок”
5,0 (1)
Увійдіть, щоб залишити відгук.
-
Не міг відірватися. Стосунки між героями прописані дуже добре.
-
Не міг відірватися. Стосунки між героями прописані дуже добре.
Дивитися на Розділ 1. Крижаний подих землі -
Свіжо й цікаво. Дякую!
Дивитися на Розділ 2. Винахідник