Глава 1: Проблема чистого аркуша (і суцільної темряви)

День Перший.

Уявіть собі абсолютне Ніщо. Не те «ніщо», коли ви відкриваєте холодильник у неділю ввечері. А справжнє, фундаментальне, всеосяжне НІ-ЩО. Порожнеча. Темрява. І тиша, від якої закладає вуха, навіть якщо вух у вас ще немає.

Я ширяв у цій темряві вже доволі довго. Вічність, якщо бути точним. І мені стало нудно. Нудьга – головний рушій прогресу, запам'ятайте це.

Поруч матеріалізувався Гавриїл, мій головний проєкт-менеджер. Він завжди з'являється безшумно і з нотатником.

– Доброго ранку, Всемогутній! – бадьоро відрапортував він. – Хоча, технічно, ранок ми ще не винайшли. Які плани на сьогодні?

– Плани… – зітхнув я. – Гавриїле, подивися навколо. Це ж як дивитися на вимкнений монітор. Жодного натхнення.

– Може, почнемо з чогось маленького? Наприклад, з брошури? Чи логотипа?

Я подивився на нього так, як може подивитися лише той, хто існує поза часом і простором. Гавриїл зніяковів і зробив позначку в нотатнику: «Запропонувати ідею з логотипом пізніше».

Проблема була в тому, що починати з нуля – завжди найскладніше. Це як порожній документ Word, де самотньо блимає курсор, засуджуючи твою творчу неспроможність.

– Потрібна… іскра, – пробурмотів я собі під ніс. – Потрібен якийсь… імпульс. Щось, що змусить усе це… закрути…

І тут мене осяяло.

– Гавриїле, ану відійди-но трохи.

– Наскільки далеко, Владико?

– На кілька парсеків для початку. Мені треба зосередитись.

Я заплющив очі (знову ж таки, концептуально) і зібрав усю свою волю, все своє бажання створити бодай щось. Я уявив собі найяскравішу, найчистішу, найсліпучішу ідею. І промовив те, що потім увійде до всіх священних текстів, хоча в оригіналі це прозвучало радше як відчайдушне прохання, аніж наказ.

– ХАЙ БУДЕ СВІТЛО!

І воно, хай йому грець, БУЛО.

Знаєте, здається, я трохи перестарався. Це було не просто світло. Це було сліпуче, термоядерне, всепроникне БІЛЕ СВІТЛО. Вибух такої сили, що кілька новонароджених квазарів на околицях проєкту злякано кліпнули.

– Ого! – долинуло здалеку захоплене відлуння Гавриїла. – Це… яскраво!

– Занадто яскраво, – пробурмотів я, прикриваючи очі рукою (яку довелося екстрено матеріалізувати). – Нічого ж не видно. Де тут регулятор потужності?

Регулятора потужності, звісно, не було. Довелося імпровізувати.

– Так, добре. Світло – це чудово. Але воно не може бути скрізь і завжди. Це втомлює. Потрібно щось… для контрасту.

Я змахнув рукою і відокремив приблизно половину цього сліпучого сяйва в один бік. А порожнечу, що залишилася, назвав Темрявою. Світло, відповідно, стало Днем.

– Геніально! – знову почулося від Гавриїла. – Тепер у нас є день і ніч! Це ж відкриває такі можливості для тайм-менеджменту!

– Саме так, – задоволено кивнув я. – І тепер можна буде нормально поспати.

Я подивився на результат. З одного боку – затишна, обволікаюча темрява з рідкісними іскорками далеких експериментів. З іншого – яскраве, обнадійливе світло. Непогано для початку. Дуже непогано.

Я зробив позначку у своєму ментальному нотатнику:

Проєкт «Земля». День 1.

Завдання: Перемогти прокрастинацію.

Рішення: Створити світло.

Побічні ефекти: Занадто яскраво.

Патч 1.1: Впроваджено систему «День/Ніч» для розмежування світла й темряви. Працює стабільно.

Статус: Виконано.

– І був вечір, і був ранок, – урочисто промовив я. – День перший. Все, Гавриїле, на сьогодні досить. Я втомився. Піду відпочину.

– Але, Владико, ви ж тільки-но почали…

– Не сперечайся з Творцем, – відрізав я. – Творчий процес вимагає перерв. І взагалі, треба подумати, що робити з цією водою, яка тут повсюди утворилася після Великого Вибуху. Здається, я знову щось розлив.