Вогонь, що блідне.

Альденхолл з'явився на обрії в сутінках п'ятого дня, і Еш відчула його раніше, ніж побачила.

Не замок. Вогонь. Він озвався в ній, щойно дорога вивела загін на останній пагорб перед долиною, — так слабко, що спершу вона подумала, ніби їй здалося. А тоді вдруге, сильніше. Ніби хтось у темній кімнаті, почувши кроки в коридорі, нарешті наважився покликати.

Вона пришпорила коня, не чекаючи на інших. Роан наздогнав її біля самої брами, але не сказав жодного слова, лише притримав її поводи, коли кінь, заслизнувши на мокрій бруківці, мало не скинув її.

Замок не спав. У вікнах горіли свічки, на подвір'ї стояли люди, і ніхто не розходився, хоча надворі вже було темно й холодно. Еш бачила їхні обличчя, коли проїжджала повз: кухарки в хустках, конюхи, вартові, писарі з канцелярії ради. Ніхто не вітався. Вони просто дивилися на неї так, як дивляться на лікаря, що приїхав до хворого вночі.

Вона зіскочила з коня біля входу до великої зали і побігла.

Зала була майже порожня. Біля вогнища, на тій самій лаві, на якій, як писала Марта, він колись задрімав, сидів Гарет. Він підвівся, коли почув її кроки, і Еш, навіть у півтемряві, побачила, як він змінився за ці два місяці. Схуд, згорбився, під очима лягли сині тіні, а рівний, бездоганний комір камзола був застебнутий не на той ґудзик. Гарет, який ніколи в житті не помилявся з ґудзиками.

Але дивилася вона не на нього. На вогонь.

Полум'я за кованою решіткою було білим. Не золотим, не темно-помаранчевим, як має бути, а блідим, майже прозорим, як світло, що пробивається крізь туман. Воно не стрибало і не тріщало. Воно просто тремтіло над вугіллям, тонке, слабке, як свічка в кінці довгої ночі, коли віск уже майже весь вигорів.

Еш упала на коліна перед решіткою, навіть не скинувши плаща, і простягла руку.

Відгук прийшов одразу. Не теплою хвилею, як колись, не впізнаванням старого друга, а чимось схожим на схлип. Вогонь кинувся до її долоні, як дитина кидається до матері, що повернулася з далекої дороги, і вчепився в неї так, що Еш відчула, як тепло витікає з пальців у жар. Не так, як тоді в Морені, коли камінь пив і не наповнювався. Цього разу вогонь пив і наповнювався. Біле полум'я жовтіло на очах. Потім золотіло. Потім розгоралося вище, ширше, впевненіше, наче хтось підкинув у нього оберемок сухих дров.

Вона не знала, скільки так простояла на колінах. Може, хвилину, може, годину. Коли нарешті відвела руку, полум'я за решіткою горіло рівно, темно-золоте внизу і світле вгорі. Як має бути.

— Пресвяті предки, — тихо сказав Гарет за її спиною.

Еш обернулася. Стюард стояв, тримаючись однією рукою за спинку лави, а другою тер очі. Вона ніколи раніше не бачила, щоб Гарет плакав. Можливо, він і не плакав. Можливо, це був просто дим.

— Два тижні, — сказав він хрипко. — Два тижні я сидів тут і дивився, як він біліє. Я нічого не міг зробити. Я перевіряв усіх, хто підходив до решітки. Нікого не було. Ніхто його не чіпав. Він просто… згасав. Сам.

— Знаю, — сказала Еш. — Він не через пил. Він через мене. Через те, що я поїхала.

Гарет довго дивився на неї. Потім повільно сів на лаву, наче ноги перестали його тримати.

— Тоді тобі не можна більше їхати, — сказав він.

Еш нічого не відповіла. Вона думала про те саме всю дорогу від Верхніх Лук.

Марта прийшла через кілька хвилин, з глечиком гарячого молока, як прибігала колись до малої Еш, коли та прокидалася вночі від страшних снів. Кухарка не сказала нічого. Просто поставила глечик на підлогу, сіла біля Еш просто на камінь, не зважаючи на свої старі коліна, і обійняла її. Від неї пахло борошном, димом і цибулею, і Еш, притулившись до її плеча, нарешті дозволила собі те, чого не дозволяла всі ці тижні. Заплакала.

— Схудла, — бурмотіла Марта, гладячи її по голові. — Знову схудла. Я ж казала. Я ж передавала сало. Гонець не взяв.

— Гонцям не належить сало, — сказав Гарет із лави, і голос у нього був майже звичайним.

— А вам, пане стюарде, не належить спати на лаві в залі, — відказала Марта, не обертаючись. — А ви спали.

— Я не спав. Я заплющував очі, щоб краще чути.

— Два тижні поспіль?

— Вогонь був хворий.

— А ви були дурний, — сказала Марта. — Ось що я вам скажу.

Еш засміялася крізь сльози. І, мабуть, уперше за весь цей час подумала, що вдома. Справді вдома.

Король Осмунд прийняв їх наступного ранку, у малому кабінеті, де колись уперше розповів Еш про пробудження дракона. Він постарів. Може, не так помітно, як Гарет, але Еш помітила нову сивину на скронях і те, як він потирав перенісся, наче в нього весь час боліла голова.

Капітан Ґодрік почав доповідь першим, без вступу, рівним військовим голосом, і першим ділом сказав, що наказ короля про негайне повернення був порушений. Одна ніч. В Арденгайті. З його згоди.

— Я взяв це на себе, ваша величносте, — сказав він. — Якщо треба когось покарати, карайте мене.

Король довго мовчав. Потім глянув на Еш.

— Сорок мішків? — спитав він.

— Тридцять сім, — сказала Еш. — Три згоріли.

— І лорд Бертрам Арден у моїй вежі, — сказав король. — А лорд Кассій Верн утік знову. — Він зітхнув. — Капітане, ідіть відпочивати. Якщо я колись захочу когось покарати за те, що він привіз мені тридцять сім мішків отрути замість того, щоб лишити їх ворогам, я спершу пораджуся з лікарем щодо власної голови.

Ґодрік вклонився і вийшов. Еш бачила, як розслабилися його плечі.

Потім вона розповідала. Довго, по порядку, як учив Гарет: про Вельмар, про мертву ватру в Морені й про шари пилу в чаші, про Ілверу під Солоними пагорбами, про Сальтер і клуні, про Тейна, книгу рахунків і погреби Арденгайта, про каплицю з чашею для подорожніх. Про список вогнів, де дев'ять назв були закреслені, а навпроти Альденхолла стояв знак питання. Про жінку біля млина.

Король слухав, не перебиваючи. Майстер Аллін, що сидів поруч, щось записував, і перо в його руці раз у раз зупинялося. Тейн Арден, якого король покликав разом із ними, стояв біля вікна з рукою на перев'язі і мовчав. Роан стояв за плечем Еш, як завжди.

Коли вона дійшла до застібки з трьома язиками полум'я, Аллін поклав перо.

— Ти певна? — спитав він тихо.

— Я бачила її так само близько, як вас, майстре, — сказала Еш. — Срібло, старе, потерте. Три язики, сплетені в кільце. Як на моїй пелюшці. — Вона дістала з кишені маленьку срібну каблучку, яку лишили на камені біля струмка, і поклала на стіл. — І це.

Аллін узяв каблучку обережно, як брав старі манускрипти. Повернув до світла. Довго мовчав.

— Справжня, — сказав він нарешті. — Дуже стара. Такі каблучки носили Хранителі, коли ще жили при дворі. Я бачив малюнок у хроніках часів Таліс.

— Отже, вона з нашого роду, — сказала Еш, і слово «нашого» далося їй важче, ніж будь-яке інше за весь ранок.

— Або вкрала каблучку в когось із нашого роду, — сказав король. — Не поспішай із висновками, Еш. Люди, що гасять вогні, можуть носити що завгодно.

— Вона знала Марту, ваша величносте. І Гарета. І знала, що Гарет навчив мене грамоти.

Король не відповів. Аллін теж. Але Еш помітила, як хроніст глянув на двері, наче хотів переконатися, що там нікого немає. Гарета на цій нараді не було. Він сказав, що мусить перевірити кладові.

Після того король говорив довго і неохоче, як говорять люди, що вже ухвалили рішення, але хочуть, щоб його почули правильно.

— Ти бачила, що сталося з вогнем, поки тебе не було, — сказав він. — Весь замок бачив. Половина ради вже вирішила, що це кара за те, що я тебе відпустив. Друга половина вирішила, що це доказ, що ти потрібна тут більше, ніж будь-де. Лорд Гайворон учора просив мене дати слово, що Хранителька більше не покине Альденхолла, поки вогонь не стане таким, як був до того, як згас. — Він помовчав. — Я не дав. Поки що.

— Поки що, — повторила Еш.

— Я не можу ризикувати вогнем, — сказав король. — Тисячу років він захищав нас від зими. Ти бачила, що зима робить із Вельмаром.

— Бачила, — сказала Еш. — Тому я й не можу сидіти біля нього, поки інші гаснуть. Майстер Аллін написав: хай ті, хто пам'ятатиме, оновлять обіцянку. Тепер я пам'ятаю. Якщо я буду лише сидіти біля решітки й тримати руку над жаром, наш вогонь житиме, поки живу я. А потім згасне. І все одно настане зима.

Король Осмунд довго дивився на неї. Потім перевів погляд на Алліна.

— Майстре?

Старий хроніст повільно розгорнув на столі книгу, яку приніс із собою. Ту саму, найстарішу, з нижнього архіву, з якої переписував слова клятви. Сторінки були жовтими, крихкими, вкритими дрібним письмом, якого Еш досі не вміла читати швидко.

— Я дочитав ту сторінку, — сказав Аллін. — Після листа Еш із Морена. Там є продовження, якого я не переписав одразу, бо не встиг. — Він провів пальцем по рядку. — Тут сказано, що оновити обіцянку може не будь-хто. Тільки той, хто пам'ятає, і тільки там, де її дали вперше. Перед тими, хто її стереже. — Він підвів очі. — Перед стражами, ваша величносте. Усіма, хто ще живий.

— А де її дали вперше? — спитала Еш.

— Тут не сказано, — відповів Аллін. — Сказано тільки: біля першого вогню. — Він закрив книгу. — Але є хтось, хто, можливо, пам'ятає.

Еш знала відповідь раніше, ніж він її промовив. Вона пам'ятала голос біля млина. Їдь до Орвейна. Спитай, що він пам'ятає про першу клятву.

Того вечора вона довго сиділа в своїй кімнаті біля зали ради, тримаючи на долоні горіхового дракончика. Того, що лишила їй жінка в сірому. Вона не показувала його нікому, крім Роана. Навіть королю не показала, навіть Алліну. Він здавався їй надто особистим, щоб класти його на стіл поруч із книгами рахунків і списками вогнів.

Він був твій. Ти не пам'ятаєш, бо тоді ще не вміла пам'ятати.

Еш провела пальцем по вигнутій шиї, по складених крилах. Дерево було гладеньким, наче його роками тримали в руці. Саме ту тканину, в яку він був загорнутий, вона так і не розгорнула до кінця. Боялася побачити, наскільки вона схожа на ту, що лежала на дні Мартиної скрині.

Завтра, вирішила вона. Завтра покаже Марті.

Вогонь у великій залі горів рівно. Еш відчувала його крізь стіни, як відчувають серцебиття людини, що спить поруч. І десь глибоко, на самій межі відчуття, — його нове, незнайоме тремтіння, якого раніше не було. Наче вогонь, переляканий двома тижнями самотності, тепер боявся навіть на мить відпустити її з поля зору.

Вона заснула, тримаючи дракончика в кулаці. І вночі їй снилося, що вогонь Альденхолла б'ється в її грудях замість серця, і що коли вона прокинеться, то не зможе піти від нього навіть на крок.