Допис на обкладинці

Щоденник Аренсона знову лежав переді мною на кухонному столі — тому самому, де два місяці тому вперше розгорнулася карта хребта Візника, — але тепер я не шукала підказок, захованих в основному тексті. Мене цікавив один-єдиний рядок, написаний вицвілим чорнилом на внутрішньому боці обкладинки, рядок, який я за останній тиждень перечитала, мабуть, разів двадцять.

«Є друга, розпочата задовго до зйомки хребта Візника, під час моєї найпершої експедиції на Східне плато, — карта, яку я так і не наважився завершити з причин, багато в чому схожих на ті, що ви тепер розумієте щодо цього місця. Якщо доля приведе вас туди, шукайте ту саму мітку біля витоку Срібної річки».

Схожих, але не тотожних причин — цю деталь я усвідомила не одразу. У долині за хребтом Візника Аренсон захищав людей від людей: місце заселене, живе, вразливе перед чужою жадібністю. Але Східне плато, звідки бере початок Срібна річка, за архівними довідниками, було майже пустельною територією — мізерна альпійська тундра, одне селище біля підніжжя плато та літні пастуші стійбища, і жодного постійного житла біля самого витоку. Якщо там не було що захищати від людей, що саме змусило молодого Аренсона, тоді ще на самому початку кар'єри, замовкнути так само ґрунтовно, як він замовк через десятиліття на хребті Візника?

Я розклала поруч два документи: офіційний звіт про найпершу експедицію Аренсона, знайдений у тому самому архіві Брандта, — сухий, формальний, нічим не примітний текст, що описував стандартну топографічну зйомку витоку великої річки, — і допис із його пізнього щоденника, повний натяку, але позбавлений конкретики.

Звіт закінчувався буденно: зйомку завершено, координати зафіксовано, експедиція повертається на базу. Ані слова про проблеми, ані натяку на складнощі. Ідеально гладенький, професійний документ — саме такий, яким міг би бути й звіт про хребет Візника, якби Аренсон вирішив збрехати в ньому так само переконливо, як, судячи з усього, збрехав тут.

Телефон задзвонив, коли я робила позначки на берегах звіту, — дзвонив Брандт, чий голос за два місяці нашого знайомства став звучати помітно менш формально, ніж під час першої зустрічі.

— Пані Велд, — сказав він без передмов, — ви просили повідомити, якщо хтось іще запитає доступ до матеріалів Аренсона. Сьогодні вранці надійшов запит — від того самого фонду, що й минулого разу.

— «Нордвейл», — сказала я без подиву. — Меддокс?

— Формально запит подано на ім'я фонду, але в примітках його вказано як відповідального дослідника. Цікавилися саме ранніми матеріалами — тими, що стосуються першої експедиції на Східне плато.

Я відчула знайоме поєднання роздратування й майже неохочої поваги: Меддокс, судячи з усього, читав ті самі рядки щоденника, що й я, ставив собі ті самі питання й доходив тих самих висновків із тією самою швидкістю.

— Дякую за попередження, Брандте, — сказала я. — І раз уже ви подзвонили — чи є у вас щось про Східне плато, чого немає в стандартному архіві? Особисті нотатки, листи, будь-що, що стосується саме найпершої експедиції?

Пауза на тому кінці дроту була коротшою, ніж минулого разу, але досить помітною, щоб я насторожилася.

— Є один документ, — сказав він нарешті. — Геологічна експертиза двадцятирічної давнини: фонд «Нордвейл» здав її нам на зберігання з грифом, коли хтось уже намагався зацікавитися цим районом. Засекретити її попросив сам фонд — формально з міркувань комерційної таємниці, але, чесно кажучи, я ніколи не розумів навіщо: район пустельний, ресурсів там, за всіма відкритими даними, небагато.

— Можна глянути?

— Формально ні, без спеціального дозволу ради фонду. Неформально… — Він знову замовк, і я майже почула, як він зважує, наскільки порушить власні посадові інструкції. — Приїздіть завтра вранці. Я щось вигадаю.

Тієї ж ночі я почала складати список для нової експедиції — куди обережніший, ніж два місяці тому, бо тепер я точно знала: шлях крізь гори рідко буває прямим, а таємниці Аренсона ніколи не виявлялися такими простими, якими здавалися на перший погляд.

Хольк погодився без вагань, коли я подзвонила йому наступного дня, — в його голосі прозвучало щось схоже на нетерпіння, наче він чекав цього дзвінка ледь не від самого нашого повернення з долини за хребтом Візника. Юна й Дерін приєдналися так само охоче: обоє, схоже, встигли засумувати за азартом польової роботи за пару тижнів спокійного, розміреного життя в місті після попередньої експедиції.

— Нам потрібен геолог, — сказав Хольк, коли ми зібралися на тому самому складі, що був точкою відправлення минулого походу. — Справжній фахівець, не аматор. Східне плато геологічно відрізняється від хребта Візника настільки, що мого досвіду читання рельєфу може не вистачити, щоб як слід витлумачити те, що ми там знайдемо.

Він мав рацію куди раніше, ніж я готова була визнати. Фахівця ми знайшли через університетську кафедру геології — молодого дослідника на ім'я Тео Ландер, чия дисертація про нестабільні геотермальні системи регіону справила на комісію сильне враження, але так і не отримала достатнього фінансування для повноцінної польової перевірки.

— Східне плато, — повторив він, коли я вперше виклала йому суть пропозиції в тісному університетському кабінеті, заваленому зразками порід і роздруківками сейсмічних даних. — Я писав про цей район у дисертації, спираючись виключно на супутникові дані й старі геологічні карти. Можливість побачити його на власні очі…

Він не закінчив фрази, але вираз його обличчя — суміш професійного азарту й ледь стримуваного хвилювання — сказав мені більше, ніж могли б сказати будь-які слова. Я впізнала цей вираз, бо бачила його в дзеркалі два місяці тому, коли розгортала карту хребта Візника на столі в архіві Брандта.

— Є одна деталь, про яку вам варто знати заздалегідь, — сказала я. — Ми не просто вивчаємо геологію регіону з академічного інтересу. Ми шукаємо відповідь на питання, чому людина, що понад сто років тому склала першу офіційну зйомку цього плато, вирішила приховати частину результатів своєї роботи — і, судячи з непрямих свідчень, зробила це не зі страху за власну репутацію, а зі страху за щось серйозніше.

Тео подивився на мене довгим оцінювальним поглядом — точнісінько таким, яким Хольк колись оцінював мене саму у своєму будинку на околиці міста.

— Тоді я точно їду, — просто сказав він. — Якщо там справді є геологічна аномалія, досить серйозна, щоб змусити досвідченого картографа промовчати, я хочу побачити її першим — і бажано живим, а не як посмертна примітка до чужого дослідження.

Ми обмінялися коротким, розуміючим смішком — першим проблиском тієї легкості, яка, як я вже знала з досвіду минулого походу, стає незамінною валютою довіри всередині команди, на яку чекають тижні виснажливих випробувань.

Наступного ранку, озброєна засекреченою експертизою з архіву Брандта — документом, який він дозволив мені побіжно переглянути, але не скопіювати, — я розклала перед усією зібраною командою карту Східного плато й показала на порожній простір біля витоку Срібної річки, так само промовисто обрізаний акуратною рукою Аренсона, як колись і порожня пляма над хребтом Візника.

— Ось куди ми вирушаємо, — сказала я. — І, судячи з усього, цього разу ми будемо не єдиними, хто туди прагне.