План на прем’єрну середу

Зворотна дорога займає шість годин, і ми жодного разу не вмикаємо радіо.

Майя спить у мене на плечі, коли я з'їжджаю з траси на міст. Я веду машину однією рукою, щоб не розбудити її, і думаю про все одразу: про дзвін, про булочки з корицею, про бабусю Ноемі, яка за пляшку вина колись купила в Мейбл рецепт, не знаючи, що купує ключ. Ми розпрощалися з Мейбл на світанку. Вона вийшла до воріт і довго стояла, поки ми не зникли за поворотом. На прощання сунула мені в руки пакет з булочками й сказала лише: «Не втрачайте одне одного вдруге».

Телефон оживає, щойно ми в'їжджаємо в зону зв'язку. Одразу вісімнадцять повідомлень від Бекки, п'ять від шефа, одне від Тео: «Босе, повертайтеся, ми сумуємо, Віктор плакав». І одне, найкоротше, від Лідії Окафор, адресоване Майї, але переслане мені: «Вона не надіслала запис. Але в неї щось на думці. Приходь якомога швидше».

Майя прокидається, читає, мовчить. Потім дістає свій телефон. На екрані сповіщення, яке прийшло дві години тому: повідомлення від Вів'єн.

«Люба Майє. Дякую за відверту розмову в середу. Я вирішила не поспішати. У вечір прем'єри, рівно о 19:30, за півгодини до підняття завіси, запис опиниться в Говарда. Він буде в такому стані, що не встигне ні вислухати тебе, ні зупинити мене. Рейнольд опублікує рецензію на „Лантерн“ у четвер, наступного ранку після мого тріумфу. Якщо до середи ти принесеш мені рецепти, я подумаю про милосердя. Цілую. В.»

Майя довго дивиться на екран. Потім дуже спокійно вимикає телефон.

— Отже, в нас п'ять днів, — каже вона.

— Отже, п'ять днів.

— Ітане, — вона повертається до мене, і в її очах я бачу те, чого не бачив раніше. Не страх, а щось на кшталт ясності. — Ми більше не втікатимемо. Ми ловитимемо.

План народжується не одразу й нелегко. У понеділок ми зустрічаємося на кухні в Бекки, яка погодилася нас прихистити й одразу заявила, що не бажає знати подробиць. У вівторок приходить Лідія: тиха, зібрана, з блокнотом і гарнітурою на шиї. Вона слухає, не перебиваючи, потім відкладає ручку.

— Отже, ви хочете, щоб Вів'єн сказала все вголос, — підсумовує вона. — І щоб це почули всі.

— Саме так, — каже Майя.

— Через мою гарнітуру.

— Так.

Лідія піднімає очі.

— На прем'єрі в мене канал зв'язку з усіма: Говард, Стефан, звук, світло, оркестрова яма, закулісся. Якщо я залишу мікрофон відкритим, усе, що вимовить будь-яка людина в навушниках, почують усі інші. — Вона слабко усміхається. — Я три роки мріяла про це. Але вам доведеться переконати її вдягнути гарнітуру.

— Не її, — відповідаю я. — Мене.

Усі замовкають.

Ідея проста й божевільна. У середу ввечері, якщо обмін станеться, як ми сподіваємося, я опинюся в тілі Майї, в театрі, за двадцять хвилин до початку. Вів'єн шукатиме «Майю», щоб отримати остаточну відповідь. Я пообіцяю їй рецепти, але спершу попрошу її зізнатися: як вона підробила записи в документі, як домовилася з Гартом, що збирається робити з Говардом. Вів'єн не стане говорити при свідках. Але вона думає, що Майя сама. Вона не знає, що в Майї на шиї гарнітура з увімкненим каналом.

— А якщо обміну не буде? — питає Бекка з кута.

Ми з Майєю перезираємося.

— Тоді Майя буде в театрі сама, — кажу я. — А я готую для Гарта. І ми все одно спробуємо.

— Це гірше. Набагато гірше.

— Але здійсненно, — тихо зауважує Майя.

Далі ми обговорюємо деталі. Майя малює схему закулісся: де стоїть Вів'єн перед виходом, як проходити повз гримерки, які двері скрипять, які ні, де чутно, а де ні. Вона знає театр так, як я знаю свою кухню: за запахом, за звуком, за ходою. Я ж маю навчитися поводитися так, як вона, і не зірватися. Вона вчить мене дихати: три рази на вдих, чотири на видих. «Це для Вів'єн, — пояснює вона. — Коли почнеш злитися, рахуй».

— А якщо не вийде?

— Тоді злись, — каже вона. — Тільки за планом.

Ми обоє сміємося. Бекка закочує очі.

Трохи пізніше, коли Лідія йде, а Бекка вдає, ніби зайнялася заготовками, Майя відводить мене вбік.

— А Гарт? — питає вона тихо. — Поки ти в театрі, я буду на кухні, у твоєму тілі. Він прийде. Бекка бачила в книзі бронювань: Рейнольд замовив столик на 19:30.

— Ти знаєш, що з ним робити.

— Я знаю, що мені робити з рибою. З критиком — ні.

— Просто говори правду, — відповідаю я. — Ти вмієш. Показуй йому скриншот із документа, розкажи про Вів'єн, про записку. Гарт не дурень. Якщо він зрозуміє, що його використовують, він сам вчинить правильно.

— А якщо не зрозуміє?

— Тоді хай пише що хоче. Ми витримаємо.

У вівторок увечері, напередодні прем'єри, ми піднімаємося на дах мого будинку. Це звичайний бруклінський дах із гудроном, порожніми пляшками й видом на мости. Кардамон, якого ми взяли з собою, видирається на трубу й сидить там, як маленький рудий ватажок. Внизу переливається вогнями Нью-Йорк.

Ми сидимо на старій канапі, яку хтось витягнув сюди ще до мене. Майя закутана в мій плед. Вона довго дивиться на місто, а потім каже, не повертаючи голови:

— Ітане, я боюся.

— Знаю. Завтра складний день.

— Не в цьому річ. — Вона робить паузу. — Пам'ятаєш, що сказала Мейбл? Коли ми зрозуміємо одне одного по-справжньому, обмін закінчиться. А я щодня розумію тебе дедалі краще. Я знаю, що ти ненавидиш, коли мнуть серветки. Знаю, що ти читаєш рецепти як вірші. Знаю, що ти жодного разу не сказав мені «я боюся», хоча боїшся весь час.

— Я теж боюся, — кажу я.

— Чого?

— Що завтра в нас вийде, — відповідаю я і сам дивуюся, як легко це виходить. — Що ми впораємося з Вів'єн, і я прокинуся в четвер у власному ліжку, і більше не буде жодної середи. Не буде документа. Не буде приводу писати тобі о третій ночі: «Не пали соус». — Я усміхаюся. — Я ніколи так не боявся перемоги.

Майя присувається ближче.

— А якщо обмін скінчиться, — шепоче вона, — ми все одно будемо?

— Кожної середи. — Я повертаюся й уперше за довгий час дивлюся прямо їй в очі, в її справжні, в карі, теплі, мої улюблені. — І по четвергах. І по п'ятницях. По всіх днях тижня, які знайдеш.

Вона усміхається. В очах у неї блищить щось, чого не передати словами.

— Це вже не обіцянка, — каже вона. — Це розклад.

— Найкраще, що в мене будь-коли було.

Вона кладе голову мені на плече. Кардамон муркоче на трубі. Десь далеко повзе мостом потяг, вогні його ковзають по темній воді. Я думаю про те, що завтра все вирішиться. І що я готовий, навіть якщо не знаю до чого.

Ми сидимо так до півночі, поки не стає холодно. А коли я проводжаю її до сходів, вона раптом обертається і промовляє тихо:

— Ітане. Що б не сталося завтра, дякую за всі середи.

Я не встигаю відповісти, бо вона вже йде вниз, але я довго стою на даху, тримаючи в руках її плед і запах бергамоту, що досі зберігається в ньому.