Вибачення, що пахне корицею

Я прокидаюся у своєму тілі й почуваюся так, ніби в мене вкрали щось дуже важливе, а я навіть не знаю, як це називається.

Маленькі руки. Тонкі зап'ястя. Браслет на лівому, порожній, без підвіски: диск залишився в кишені ножового згортка в Ітана. Я лежу під каченятами і слухаю, як за вікном гуде Сорок п'ята. Середа. Має бути середа. Має бути бас, кіт, чужий холодильник, чужа записка на дверях. А натомість я лежу, як лежала все життя, і мій голос, коли я гукаю: «Ітане?», зникає в порожнечі.

Він не відповідає. Ми не розмовляли з вечора вівторка.

У театрі мене зустрічає тиша іншого гатунку: щільна, передгрозова. Вів'єн сидить у третьому ряду й п'є чай. Лідія, проходячи повз, шепоче: «Майє, тримайся», і я розумію, що весь театр уже знає: щось назріває.

Опівдні Вів'єн знаходить мене в коридорі.

— Ну що, люба? — Вона всміхається, і від цієї усмішки хочеться відступити на крок. — Тиждень минув. Середа настала. Ти, як бачу, все та сама. — Вона окидає мене повільним поглядом. — Цікаво. Ми з Рейнольдом розраховували на інше.

Отже, обміну не сталося і в неї. Отже, вона чекала. Вона розраховувала, що я опинюся в його тілі, що принесу їй рецепти, що все пройде за планом, який вона вибудувала, як добрий режисер вибудовує мізансцену.

— Я не принесла, — кажу я.

— Бачу. — Вона поправляє шарф. — Що ж. У такому разі сьогодні після вечірнього прогону Говард отримає запис. А Рейнольд, який, як ти знаєш, вечеряє сьогодні в «Лантерні», отримає привід написати те, що я йому підкажу.

— Вів'єн.

— Так, люба?

— Я не знаю, як ви до цього дійшли, — промовляю я тихо. — Але ви були великою актрисою. Мені Лідія показувала старі афіші. Ви були такою, що люди плакали. А тепер ви витрачаєте свій талант на те, щоб ламати людей.

На частку секунди її обличчя змінюється. Щось майнуло в ньому: втома, страх, справжня людська тінь. Потім воно закривається, як стулки.

— Талант, — повторює вона. — Ти думаєш, це те, що потрібне, аби залишитися на сцені? Ні, Майє. Потрібно вміти не йти.

Вона проходить повз, залишивши запах парфумів, і я стою в коридорі, притиснувши долоню до грудей, де щось калатає, як у клітці.

Я працюю до п'ятої. Репетиція минає майже нормально. Говард усміхається мені, але погляд у нього стривожений: він, мабуть, чув краєм вуха. О п'ятій я кажу Лідії, що мені треба піти, і вона просто киває: «Іди. Я прикрию».

Першим ділом я відкриваю спільний документ «Середи». Руки в мене тремтять. Я гортаю записи Ітана, потім свої, потім ту, що з'явилася в неділю. Вона виглядає достоту як моя. Той самий стиль, ті самі вибачення.

Я давно не читала так уважно. І раптом бачу те, чого раніше не помічала: біля кожного запису праворуч є крихітний сірий підпис, де вказано автора й пристрій. У всіх моїх записів: «Майя Розен, iPhone». У всіх записів Ітана: «Ітан Коул, Android». А в недільного: «Гість. iPad Вів'єн».

У мене темніє в очах. Я перечитую тричі. Потім дістаю телефон, роблю скриншот і кілька хвилин стою біля вікна, намагаючись дихати рівно. Не він. Це не він. Він просто повірив. Як повірила б я.

Я біжу до пекарні на розі, бо знаю, що робити. Ітан писав у документі місяць тому, між рядків, побіжно: «Коли мені погано, допомагає тільки кава з корицею і булочка з корицею з пекарні на Кларксон-стріт. Не питай чому». Я спитала: «Чому?» Він відповів: «Бабуся Ноемі пекла такі по п'ятницях».

Булочки на Кларксон-стріт коштують вісім доларів штука. Я купую шість.

До «Лантерна» я добираюся на початку дванадцятої. Двері замкнені, вікна темні, а на задньому дворі, на дерев'яному ящику, сидить Ітан. Лікті на колінах, обличчя в долонях, поруч пляшка води й недопита кава. Він виглядає так, як виглядає людина, в якої були дуже погані дванадцять годин.

Я зупиняюся біля хвіртки. Мені раптом стає дуже страшно.

— Ітане.

Він піднімає голову. Очі червоні. Сірі, втомлені, мої. Тобто його. Але я впізнала б їх у будь-якому натовпі.

— Майє, — каже він хрипко.

Я роблю крок і простягаю паперовий пакет.

— Це… булочки. З корицею. З Кларксон-стріт.

Він дивиться на пакет, потім на мене. Мовчить. Потім дуже тихо питає:

— Ти пам'ятаєш, що я казав про Кларксон-стріт?

— Ти писав у документі. Місяць тому.

— Це було між рядків.

— Я читаю між рядків. — Голос у мене зривається. — Ітане, я цього не писала. Ні слова. Я б не змогла. Я не… — я набираю повітря, — вибач. Вибач, що не зуміла тебе захистити. Вибач, що допустила, щоб Вів'єн нас розділила. Вибач, що ти був сам на цій кухні, а мене не було.

Він підводиться. Повільно, як після довгої хвороби. Підходить. Я бачу, що в нього тремтять руки.

— Ні, — каже він. — Це я мушу. Я тобі не повірив. Я стояв на кухні з тарілкою, а в голові звучало одне: «Вона могла». І я ненавидів себе за те, що навіть на секунду припустив це.

— Ти мав право.

— Не мав.

Я дістаю телефон і показую йому скриншот. Він дивиться довго. Потім заплющує очі.

— iPad Вів'єн, — повторює він.

— Гостьовий доступ. Вона сиділа з моїм ноутбуком у перерві минулого тижня, поки я ходила по каву. Я залишила відкритим.

— Вона знала твої слова. Наші слова. — Він сміється, але сміх у нього гіркий. — Я ж казав: «Вибач» і «не справляюся». Це не твої фрази. Це те, що їй треба було від нас почути.

Він відкриває пакет, дістає булочку, відкушує. Заплющує очі. Кориця і теплий цукор, і трохи гіркоти від підсмаженої скоринки. Я дивлюся, як він жує, і мені хочеться плакати.

— Смачно?

— Неможливо, — відповідає він із повним ротом. — Я нікому не казав, що це бабусині.

— Ти казав мені.

— Я казав тобі.

Ми сміємося, одночасно, крізь сльози, як двоє ідіотів на задньому дворі біля сміттєвих баків. Він простягає мені булочку, я відкушую. Ми сидимо на ящику, пліч-о-пліч, і місто шумить десь удалині.

— Гарт був, — каже нарешті Ітан. — Замовив паннакоту. Я ледь не впустив формочки. Віктор вийшов і сам зібрав тарілку. Не сказав ні слова. Просто взяв і зібрав. Потім поставив переді мною склянку води й пішов.

— І що Гарт?

— З'їв. До останньої ложки. Але нічого не сказав. Блокнот закрив. Пішов. — Він тре обличчя. — Я не знаю, що напише.

— Що б не написав, — кажу я, — ми це переживемо.

— «Ми».

— Ми.

Він повертається до мене. Очі в нього світяться в півтемряві двору.

— Майє, — промовляє він. — Обміну сьогодні не сталося.

— Знаю.

— Мені було страшно. Не через Гарта. Через те, що це… скінчилося. — Він дивиться на свої руки. — Я зрозумів, що без цього не можу. Без тебе.

Я не відповідаю. Просто кладу голову йому на плече. Він обережно обіймає мене за плечі, невміло, як людина, що боїться зламати. І я думаю: ось він, справжній. Свій. У власному тілі. І обійняти його можна. По-справжньому.

— Вів'єн хоче нас розділити, — шепочу я. — Більше вона цього не зробить.

— Більше ніхто не зробить, — погоджується він.

— Ми поїдемо завтра. До «Тихої Гавані».

— Завтра в мене зміна.

— Ітане.

— Знаю. Скажу Віктору. Він, мабуть, вижене.

— А якщо не вижене?

— Тоді скажу, що це важливіше. — Він усміхається. — Важливіше за соус. Бачиш, як далеко я зайшов.

Вранці я телефоную Говардові й кажу: «Мені потрібні два дні. Сімейні справи». Він мовчить, потім зітхає: «Майє, ти вперше просиш відгул за три роки. Звісно». Ітан повідомляє Віктору, що їде на два дні. Шеф дивиться на нього довго, впритул, потім коротко кидає:

— Їдь. Але якщо повернешся з тим самим обличчям, що й зараз, звільню.

— З яким обличчям, шефе?

— З обличчям людини, якій без неї погано.

Ітан червоніє так, як не червонів навіть при мені. Бекка тихо сміється в долоню.

Ми виїжджаємо о сьомій ранку. У прокатній машині пахне пластиком і свободою. Ітан за кермом, я поруч, на колінах у мене мапа і два латунні півкола, складені в один диск. Дощ пройшов, над мостом зноситься величезне багряне сонце, і місто відходить назад, повільно й неохоче, як останні сни.