Три телефони й жодного вихідного

Мене будить не будильник, не кіт і навіть не гуркіт сусідської вантажівки. Мене будить відчуття, що в моєму ліжку вібрує цілий оркестр.

Три телефони. Вони лежать на подушці поруч зі мною, вишикувані в ряд, як три птахи на дроті, і всі три надриваються. Один у рожевому чохлі, один у чорному, а третій червоний, величезний, з наліпкою «ЛИШЕ ДЛЯ ВІВ'ЄН». На всіх трьох екранах те саме ім'я: «Вів'єн (не пропускати!!!)».

Я тягнуся по найближчий і розумію, що моя рука стала меншою. Набагато меншою. Пальці тонкі, нігті підстрижені коротко й охайно, а на зап'ясті теліпається тонкий браслет зі стертою латунною підвіскою. Я не ношу браслетів. Я взагалі нічого не ношу, крім годинника і ножового згортка.

— Алло? — кажу я й чую високий, трохи захриплий зі сну голос.

Ні. Ні-ні-ні.

— Майє! — вривається в слухавку жіночий голос, багатий, як вершковий соус, і такий самий важкий. — Ти не береш слухавку вже одинадцять секунд! У мене горло. Привези мені імбирний чай, мед, три лимони й скажи Стефанові, що сьогодні я репетирую лише другу арію. Перша мені шкодить. Так, просто зараз. Не чекай.

Вона відключається. Я дивлюся на телефон. Телефон дивиться на мене.

Мозок ще не вирішив, кричати йому чи молитися, тому послужливо підказує одне слово: «Майя».

Я зіскакую з ліжка (пружини, ковдра з каченятами, на стіні репродукція із соняшниками) і біжу до ванної. Дзеркало видає брюнетку років двадцяти трьох: темні кучері в творчому безладі, великі карі очі, ластовиння на переніссі, ямочка на підборідді. Гарна й дуже налякана. Дівчина в дзеркалі ворушить губами синхронно зі мною.

Тут згадується все одразу. Що я Ітан Коул, су-шеф «Лантерна». Що мені двадцять чотири. Що в мене є рудий кіт, який вважає мене прислугою. І що цієї секунди хтось інший лежить у моїй квартирі й от-от збереться на мою зміну. Мою зміну. З моїм соусом.

Ось це вже справді страшно.

Один із телефонів підстрибує від нового повідомлення. Відправник: «Лантерн (негідники)». Номер я знаю напам'ять, бо це мій власний. Читаю: «Хто б ви не були, поверніть мені, будь ласка, моє життя. Якщо можна, до обіду».

«Негідники», отже.

Відповідь я пишу за тридцять секунд, і руки в мене тремтять: «Це Ітан. Я у твоєму тілі, ти в моєму. Якщо читаєш це, ми обоє в біді. Не чіпай соус на плиті, не відповідай на питання про рибу, кажи „так, шефе“. І нагодуй кота. Будь ласка». Стираю «будь ласка». Повертаю. Надсилаю.

Далі починається Майїне життя, яке виявляється не життям, а смугою перешкод.

Квартира на шостому поверсі без ліфта, в районі, що називається Пекельна кухня: іронія, яку я, кухар, оцінив би в будь-який інший день. Тут панує організований хаос людини, яка все планує й нічого не встигає. На холодильнику календар, списаний трьома кольорами. Сьогодні в ньому значиться: «6:50 чай для В. / 7:30 репетиція / 9:00 дзвінок із Говардом / 11:00 костюмерна / 12:30 обід В. (веганський, але не казати, що веганський) / 14:00 зустріч із PR / 16:00 забрати сукню» і ще шість рядків. На стікері біля дзеркала: «Сказати Говардові НІ!» Слово «ні» закреслене чотири рази й написане знову.

Я випиваю склянку води, бо це єдине, що розумію. Імбирний чай для Вів'єн знаходжу в шафці, де в ряд стоять три сорти імбиру. Руки самі знають, куди класти мед: рухи відточені, як у людей, що роблять це щоранку. І найгірше те, що квартира мені подобається. Тут пахне бергамотом і свіжою білизною.

Театр «Елдрідж» стоїть на Західній Сорок п'ятій, за десять хвилин пішки, і я йду, почуваючись марсіанином. Тротуар для мене незвично близько, на перехресті якийсь тип чемно поступається мені дорогою, а в метро на мене дивляться так, як ніколи не дивилися на Ітана. Я не звик, щоб мені поступалися. Я звик поступатися сам.

Репетиція починається без Вів'єн. Точніше, з нею, але вона сидить у третьому ряду, закутана в шарф, і піддає режисера Стефана Ренсома тортурам сумнівів. Мого термоса з чаєм вона не удостоїла навіть поглядом і демонстративно поставила його під крісло.

— Я не можу співати першу арію, — драматично промовляє вона, і голос її дзвенить під стелею, як кришталь. — Горло. Ви чуєте? Хрипота.

Стефан, худий чоловік у круглих окулярах, стискає сценарій, як рятувальне коло.

— Вів'єн, люба, у нас сьогодні прогін першого акту, без арії вся сцена…

— Це ви чіпляєтеся до мене, — перебиває вона. — Майє, скажи йому!

Усі погляди спрямовуються на мене. У залі людей сорок: актори, музиканти, робітники сцени. Говард Бенкс, продюсер, повний добродушний чоловік у вельветовому піджаку, дивиться з надією. Дівчина з гарнітурою, мабуть, помічниця режисера, ловить мій погляд і ледь помітно хитає головою: «Не лізь».

А я думаю про те, що за дев'ять років на кухнях жодного разу не дозволив, щоб чиясь істерика зірвала подачу. На кухні діє один закон: або ти готовий, або відійди вбік.

— Вів'єн, — кажу я Майїним голосом, спокійно й неголосно. — У вас у руці стаканчик кави, судячи з кольору, з трьома порціями вершків. Горло у вас у порядку. Зв'язкам шкодять саме вершки перед співом, і ви це знаєте. Або ви співаєте першу арію зараз, або Стефан ставить другу, і ми йдемо далі. Вирішуйте, будь ласка. У людей час.

Тиша падає на зал, як кришка на каструлю.

Я чую, як десь упустили олівець. Вів'єн повільно повертає голову. У неї сіро-зелені очі, тонко підведені, і в них майнуло те, що я досі бачив лише в шефа Ланга: повага, змішана з люттю.

— Майє, — тихо каже вона, — ти що, захворіла?

— Я просто голодна, — відповідаю я, бо іншого виправдання в мене немає.

Вів'єн дивиться ще секунду. Потім підводиться, скидає шарф і командує:

— Стефане, починаємо з першої. І принесіть мені нормальний сендвіч.

Дівчина з гарнітурою за спиною режисера безгучно плескає в долоні. Говард, сяючи, підходить до мене й шепоче:

— Майє, це було чудово. Дванадцять років я вчуся так розмовляти з примадоннами і досі пітнію. Де ти цього навчилася?

— На кухні, — чесно відповідаю я.

Він сміється, вирішивши, що це жарт.

Увесь день я ношу чужі теки, телефоную чужим людям і чемно відмовляюся від трьох безплатних вечер, які мені пропонують чоловіки з візитівками. До шостої вечора гудуть ноги й тремтять руки, а в голові крутиться одне питання: як вона це витримує? Щодня. Без права на «ні», без права на помилку, з трьома телефонами і однією усмішкою на всі випадки життя.

Увечері, у її квартирі, я сиджу на ліжку й розбираю сумку, бо мені треба хоч щось дізнатися про людину, з якою я тепер ділю тіло. Помада, ключі, блокнот. На останній сторінці блокнота вклеєний роздрук. Той самий відгук. «Один із найгірших вечорів у моєму житті. Адміністратор не знайшов наше бронювання, а зарозумілий су-шеф подивився на мене як на злочинницю». Три абзаци, одна зірка і підпис: «Майя Р.».

Зарозумілий су-шеф.

Я читаю це в її тілі, і вперше мені стає по-справжньому соромно. Не від того, що я був неправий. Від того, що в моїх руках її долоні, і вони тремтять. Це долоні людини, яка цілий день боялася.

Телефон вібрує. На екрані Говард: «Майє, ти сьогодні була чудова. Давай завтра поговоримо про підвищення?»

Я лягаю, притискаю до себе ковдру з каченятами й думаю: завтра все повернеться на місце. Завтра я прокинуся у своєму ліжку, а кіт вважатиме мене прислугою.

Надія, як з'ясовується, зовсім не залежить від тіла.