Середа, у яку я прокинулася не собою
Перше, що я помічаю цього ранку, — у мене величезні руки.
Не «великі» й не «сильні», а саме величезні. Дві широченні долоні лежать поверх ковдри, на лівому великому пальці біліє шрам, а кісточки подряпані так, ніби їхній власник регулярно програє суперечки тертці для сиру. Я розглядаю їх досить довго. Мозок пропонує версії: набряк, алергія, затяжний сон. Версія «це не мої руки» приходить останньою, бо в списку справ Майї Розен вона значиться в розділі «Неможливе, не турбувати».
Потім дзвонить будильник.
Дзвонить він не ліворуч, де йому належить стояти на тумбочці, а праворуч, з-під подушки, і мелодія не моя. Я ставлю вранці Вівальді, щоб почуватися людиною, у якої є плани. Тут грає щось бадьоре, з басом і скварчанням пательні. На екрані горить напис: «Зміна 6:30. Соус не чіпати. СЕРЙОЗНО, Ітан».
Ітан.
Я знаю людину на ім'я Ітан. Точніше, знаю одного, і дуже поверхово. Знаю високу постать у дверях ресторану «Лантерн», яка тиждень тому сказала мені, поки я притискала до грудей коробку з іменинним тортом для Вів'єн Ленглі: «Мем, у нас немає вашого бронювання, а у вас, схоже, немає терпіння». Знаю й те, що ввечері я написала про цей ресторан відгук. Одна зірка. Три абзаци. Один знак оклику, який я потім стерла, бо навіть у люті не люблю шуміти.
Усе це дуже цікаво, але пояснює мало. Я сідаю на ліжку й озираюся. Цегляна стіна. Вікно, у якому видно шматок водонапірної вежі. Стос книжок із техніки фламбування і гітара без однієї струни. А в ногах, свердлячи мене жовтим поглядом, лежить рудий кіт.
— Привіт, — кажу я.
З мого горла виходить бас. Такий низький і оксамитовий, що кіт зривається на лапи й дивиться осудливо, ніби я дозволила собі щось непристойне.
Я кричу. Точніше, намагаюся, але звук виходить радше «а-а-а» в ля-бемоль, і це, мабуть, найстрашніше з усього, що зі мною сьогодні сталося.
У ванній виявляється дзеркало, і воно підтверджує найгірше. На мене дивиться хлопець років двадцяти п'яти: високий, плечистий, русяве волосся стирчить дибки, сірі очі блищать злякано й напрочуд знайомо, як у людини, що застрягла в ліфті. На підборідді триденна щетина. Ніс трохи кривуватий, ніби колись зустрівся з дверима. Гарний, якщо чесно. Дратівливо гарний.
Я щипаю себе за руку. Боляче. Рахую до десяти. Нічого не змінюється. Б'ю себе по щоці, потім перепрошую в щоки.
На пральній машині лежать гаманець і ключі. У гаманці посвідчення: «Ітан Дж. Коул, 24 роки, Бруклін, Нью-Йорк». Фотографія дивиться на мене з тим самим виразом, що й дзеркало. Це не сон. Це точно не сон: уві сні в мене не буває такої ретельної бюрократії.
Телефон, що так бадьоро дзвонив хвилину тому, розблоковується від одного мого погляду. Мені стає не по собі. Я роблю те, що здається єдино логічним: набираю власний номер. Мають же бути якісь правила у всесвіту, який улаштовує такі жарти.
Короткі гудки. Зайнято.
Я впізнаю цей почерк. Це Вів'єн Ленглі, примадонна нового мюзиклу і моє особисте стихійне лихо: о шостій ранку вона дзвонить мені на всі три телефони по черзі, щоб повідомити, що в неї дере в горлі, а отже, весь театр має негайно перейнятися. Моїм номером зараз користується хтось інший. Комусь у моїй квартирі телефонує Вів'єн. Хтось лежить у моєму ліжку, у моєму тілі, під моєю ковдрою з каченятами, і йому, мабуть, ще гірше, ніж мені.
Мені майже шкода його. Майже.
Я пишу повідомлення на власний номер: «Хто б ви не були, поверніть мені, будь ласка, моє життя. Якщо можна, до обіду». Стираю «будь ласка»: надто м'яко. Повертаю: нічого не вдієш, така вже я. Надсилаю.
На холодильнику висить жовта записка: «Середа = закупівля. Риба. Не забути рибу!!! (Віктор уб'є)». Поруч розклад змін, обведений червоним. Сьогодні в Ітана Коула перша зміна о шостій тридцять. Мені треба знайти спосіб повернутися у своє тіло, пояснити всесвіту, що сталася помилка, і в ідеалі не викликати поліцію.
А ще мені, судячи з усього, треба йти на роботу.
Я стою посеред чужої кухні й твердо думаю: «Не піду. Це не моя робота, не моє життя, не мій кіт». І тут же розумію, що зробити цього не зможу. Людину, якої не виявиться на зміні, чекають неприємності. Через мене. Через те, що я не спромоглася пояснити їй, що сталося. Я ніколи не вміла відмовляти: ні Вів'єн, ні Говардові, ні власній мамі, яка телефонує щонеділі й просить «просто приїхати на кілька днів». Тепер з'ясовується, що я не вмію відмовляти навіть чужому ресторану.
Вдягаюся так, як, мабуть, вдягається Ітан: темна футболка, картата сорочка, джинси, які завеликі в талії й невідомо як тримаються. Біля дверей знаходжу кросівки сорок четвертого розміру. Поки я зав'язую шнурки, кіт, на нашийнику якого написано «КАРДАМОН», а нижче дрібним шрифтом «Якщо знайшли, поверніть, але він не повернеться», лягає просто на мій лівий кросівок і з цікавістю спостерігає за процесом. Я не перепрошую в кота. Майже не перепрошую.
На лівому зап'ясті в мене порожньо. Безглуздо, але саме це лякає найбільше. З десяти років я не знімаю тонкий браслет із підвіскою зі стертої латуні, а зараз рука гола, і без нього я почуваюся так, ніби вийшла з дому без шкіри. Він залишився там, на моєму справжньому зап'ясті. Сподіваюся, той, хто нині ним володіє, не загубить його в метро.
Двадцять п'ять хвилин бруклінським ранком виявляються чудовим способом збагнути, як мало ти знаєш про чуже тіло. Ноги в Ітана довгі, крок широкий, і я постійно обганяю саму себе. Повз пропливають сміттєвози, пекарні видихають теплий хліб, двірники згрібають до купи вчорашні недопалки й учорашні надії. Я йду, засунувши руки в кишені, бо не знаю, що з ними робити, і ловлю своє відображення у вітринах: хлопець зі спантеличеним обличчям і ходою людини, що йде на власну страту.
«Лантерн» ховається на розі у Вільямсбурзі, під вивіскою у вигляді старовинного ліхтаря. Через задній двір веде зелені двері, а за ними гримить гамір. Саме гамір: живий і трохи лячний, як оркестр, що налаштовує інструменти. Стукають ножі, шкварчать пательні, хтось гаряче сперечається про лимони. Пахне смаженою цибулею, рибою і чимось таким теплим і солодким, що на секунду моя паніка минає.
Лише на секунду.
— Коул! — гримить голос з іншого кінця кухні. — Ти запізнився на сорок секунд і прийшов без усмішки!
Власник голосу, сивий, широкоплечий і квадратний, як холодильник, іде до мене через усю кухню. Віктор Ланг. Я знаю його за фотографією на сайті, де він виглядає добрим. Фотографія бреше.
— Шефе, — видушую я й знову чую свій бас. З кутка хтось ввічливо кашляє.
— Рибу привезли. Приймаєш ти. Ти ж у нас фахівець зі свіжості.
Він киває на ящик із льодом, у якому лежить штук п'ятнадцять сріблястих риб з однаково докірливим поглядом. Поруч стоїть хлопчина-постачальник із планшетом і чекає. Я підходжу. Нахиляюся. Беру одну. Риба дивиться на мене. Я дивлюся на рибу. В університеті нас учили сорока способам перекласти комплімент португальською, але жоден із них не годиться для перевірки скумбрії.
Треба щось робити. Я нюхаю: пахне рибою. Тикаю пальцем: риба м'яка. Це добре чи погано? Гадки не маю. Піднімаю очі й бачу, що на мене дивляться п'ятеро кухарів, посудомий і сивий шеф. Усі чекають на вердикт.
Хтось торкається мого плеча. Поруч стоїть присадкувата дівчина в червоній бандані, з ножем у руці й тривогою на обличчі.
— Ітане, — шепоче вона, — чого ти завмер? Зябра перевіряти треба, а не їй у вічі дивитися.
Зябра. Звісно, зябра. Я дізнаюся про це одночасно з рибою.
4 Comments
Будь ласка, увійдіть, щоб залишити коментар.
Описи яскраві, але не важкі. Молодець!
BookishSoul, дякую! Для автора немає кращої нагороди, ніж такі слова.
❤️
Історія досі не відпускає. Дрібні деталі роблять світ справжнім.