Касета з червоним дощовиком

Елінг стояв у кінці Річкової дороги, там, де асфальт здається і починається гравій. Довга дерев'яна будівля на палях, почорніла від води, з широкими воротами, що виходять на спуск до річки. У вікнах горіло жовте світло. На ґанку, під дощем, Томас чекав мене без куртки.

— Ви змокнете, — сказала я.

— Я звик. — Він узяв у мене парасолю й склав її, перш ніж ми ввійшли.

Усередині було тепло й пахло так, що в мене на секунду запаморочилося в голові. Кедр, гаряча смола, оліфа, чай. Під стелею висіли лампи в дротяних клітках, і світло падало на недобудовані корпуси: вони стояли на козлах, як скелети китів, із ребрами шпангоутів і порожніми боками. На верстаку лежали рубанки, стамески, десяток струбцин, чашка з недопитою кавою.

І в центрі, на стапелі, вона. «Агнець». Ял, на який чотири роки йшла дошка на місяць. Борти наполовину обшиті, медові, рівні, живі, з тим особливим блиском, який буває в дерева, коли його поважають.

— Гарна, — сказала я, і це не була чемність.

— Ще не її час. — Він провів долонею по борту, не торкаючись. — Дерево треба слухати. Якщо поспішаєш, воно запам'ятовує.

Ми сіли біля залізної пічки, на два перевернуті ящики. Він налив чай у бляшані кухлі. Я гріла об один долоні й дивилася, як дощ стікає по склу, а Томас діставав із металевої шафи коробку.

Звичайна взуттєва коробка, сіра, перев'язана шпагатом. Він поклав її на коліна, розв'язав вузол, завагався.

— Я відкривав її разів зо три за двадцять вісім років, — сказав він. — Щоразу закривав назад.

Усередині лежали три речі.

Шматок чорної обвугленої дошки, завбільшки з долоню, із залишком облупленої жовтої фарби. Плюшевий ведмедик без лівої лапи, витертий до лисини. І касета в целофановому пакеті.

Я взяла дошку. Чорна кромка бруднила пальці, і ось так, сажею по шкірі, залишаючи на ній сліди, минуле увійшло в кімнату.

— Вона з ґанку, — сказав Томас. — Третя знизу. Та, що хиталася.

Я кивнула, не в змозі говорити.

* * *

У нього був старий касетний магнітофон, запилений, із відірваною ручкою, з тих, що вмикають у майстерні для фону. Томас вставив касету, перевернув її на другий бік.

— Ви мені про другий бік не сказали, — зауважила я.

— Бо я його теж не слухав. Майстер сказав, що оцифрував лише одну. Другу стрічку заїло. — Він знизав плечима. — Я не став наполягати.

Він натиснув клавішу. Пішло шипіння. Потім чийсь голос, дуже близько до мікрофона, пошепки, жіночий, із хрипотою. Я не впізнала його. І все ж усередині щось потяглося, як потягується людина, яку гукнули на ім'я в натовпі.

— Якщо зі мною щось трапиться, — шепотіла жінка, — нехай це почує той, кому вони не встигли заплатити.

Томас здригнувся. Рука його стиснулася на бильці.

— Агнес, — сказав він самими губами.

Запис ішов. Потім шурхіт, ніби диктофон ховали в кишені чи за дверима. Кроки по дерев'яній підлозі. Скрип дверних завіс. І голос Гейла, молодий, м'який:

— Агнес, залиште нас, будь ласка. Ви нам заважаєте.

— Вони злякаються, докторе, — озвалася вона. Втомлена, але не зламана. — Я постою.

— Ви постоїте на кухні. Нора й я поговоримо віч-на-віч.

Кроки. Ляскіт дверей. Клацання замка.

І маленький голос, до болю знайомий:

— Я бачила, докторе Гейл. Лілі не впала.

Я перестала дихати. Це був мій голос. Я не пам'ятала, щоб коли-небудь його чула. Але він належав мені так само, як належить мені відображення в дзеркалі: незнайоме, поки не придивишся.

— Тихіше, люба. — Гейл говорив так, як говорять над колискою. — Давай по порядку. Що ти бачила?

— Ви взяли її на човен. Вона плакала. Ви сказали, що вона попливе до мами.

— І де Лілі зараз?

— Не знаю.

— Ось і добре. — У цьому «добре» звучало щось таке, від чого по спині пройшов холод. — Ти не знаєш. Ти ніколи не знала. Давай порахуємо разом, Норо. Раз. Два. Три.

— Чотири, — слухняно повторила дитина. — П'ять. Шість. Сім…

На сімці стрічка закінчилася. Клацнуло, й магнітофон виплюнув порожнє шипіння.

Ми сиділи мовчки. Дощ стукав по залізному даху. «Агнець» ледь чутно потріскував, остигаючи в теплі пічки.

— Норо? — Томас обережно торкнувся мого плеча.

— Я не знала, — сказала я. Голос був чужий. — Він убив її?

— Не знаю.

— Він сказав: «Вона попливе до мами». Дорослий каже дитині, що дівчинка попливе до мами. Куди, Томасе? Куди?

Він не відповів. Підвівся, підійшов до пічки, підкинув поліно. Постояв спиною до мене. А коли обернувся, обличчя в нього було сіре, але спокійне.

— Мені здається, — сказав він повільно, — Агнес усе це записувала не просто так. Вона знала. Вона його боялася.

— І сховала стрічки в домі, який потім згорів.

— А потім хтось віддав пожежникові коробку, щоб вона не пропала. — Томас сів назад. — Норо, це все, що в мене є. Я не знаю, як вам ще довести.

Ось тоді я мала повірити. Він плакав, не соромлячись, не витираючи сліз. Він виніс на світло найдорожче, що в нього було, і поклав переді мною. Усе в ньому просило повірити.

Але я дванадцять років слухаю людей, яким потрібно, щоб їм повірили.

Я дивилася на касету. Пластмаса потемніла. Наклейка на корпусі пожовкла по краях. Усе виглядало правдоподібно, але правдоподібно виглядає все, що добре підготовлене. І в голові стукали слова Гейла: «Пам'ять іноді добудовує те, чого бракує».

А що, як запис зробили днями? Що, як Томас отримав його з чиїхось рук? Що, як уся наша дружба, усі його спогади, колискова, шрам, рядок про сома, усе це куплено, підібрано, зрежисовано, щоб я пішла за маршрутом, накресленим заздалегідь?

— Мені треба це перевірити, — сказала я.

Він підняв голову.

— Що перевірити?

— Усе. Стрічку. Вас. Себе.

Мені хотілося, щоб він образився. Щоб підвівся, вказав на двері, сказав щось різке. Але Томас лише мовчки кивнув, узяв касету, витяг її з магнітофона й простягнув мені.

— Беріть. Цілою, не копію. Перевіряйте в кого хочете. Покажіть експертам. Але, Норо…

— Що?

— Я не прошу, щоб ви мені вірили. Я прошу, щоб ви не самі це слухали.

Я взяла касету. Вона була теплою від пічки.

* * *

На ґанку я зупинилася. Дощ вщух. Над річкою висів білуватий туман, і в ньому самотньо горів ліхтар на причалі біля мосту.

— Ви доїдете? — спитав Томас із дверей.

— Звісно. — Я спробувала усміхнутися. — Дякую за чай.

Він нічого не відповів. Ми розлучилися без дотиків, і від цього було гірше, ніж якби він мене обійняв.

У машині я сиділа, тримаючи касету в долонях, як птаха. Хотіла ввімкнути запалювання й не могла. І тут помітила: метрів за сто від елінгу, на узбіччі, стоїть сірий седан. Фари вимкнені. У салоні горить маленький вогник, як у телефона.

Коли я завела мотор, вогник погас.

Я не стала розвертатися. Поїхала вперед, повз седан, дивлячись прямо перед собою. Сіра «Тойота», без номера у світлі ліхтаря, з затемненими шибками. Людину всередині роздивитися не вдалося.

Мені захотілося комусь зателефонувати. Грему, Пру, Гейлу. Рука сама потяглася до екрана, і лише на світлофорі я з жахом усвідомила, чиє ім'я набираю першим.

Я стерла номер і поїхала додому, так і не давши собі відповіді: кому з трьох мені тепер можна вірити.