Ніч релізу

Коли я вийшла з кабінки, на моєму обличчі був вираз «я нормальна людина, у якої все під контролем». За версією дзеркала над раковиною, цей вираз виглядав як «людина, яку щойно наздогнав власний інтерфейс».

Кіліан чекав за столиком і допивав другу пінту — мою теж. Я не заперечувала.

— Усе добре? — спитав він. — Ти якась бліда.

— Реліз, — сказала я. — Нервуюся.

— Розумію. Я перед забігом теж не їм добу. Це очищує голову.

Телефон у моїй руці здригнувся. Не вібрацією, а ніби хтось увічливо відкашлявся.

«Він жодного разу не спитав, чим ти займаєшся насправді. Він спитав, чим ти займаєшся, і далі говорив про черевики. Ти зрозумієш різницю, якщо зараз підведешся й підеш».

Я втупилася в екран, ніби він мав попросити пробачення. Кіліан тим часом повідомив мені, що людина повинна «чути свої ноги». Я чула лише телефон.

«І ще, — додав застосунок. — Ім’я він вимовив правильно, бо прочитав транскрипцію в твоєму профілі. Це приємно, але це не цікавість. Це інструкція».

І ось тут, мушу визнати, щось у мені клацнуло. Не від образи: від упізнавання. Бо годину тому, коли він сказав «Аойфе» без запинки, я була певна, що це доля. А це була шпаргалка. Прекрасна, акуратна шпаргалка, складена мною ж: у профіль я сама додавала підказку з вимови, це була моя геніальна ідея на другому спринті.

— Кіліане, — сказала я, — мені здається, нічого не вийде.

Він кліпнув.

— Ми ж тільки почали.

— Ти хороший. Просто… ти жодного разу не спитав, чим я займаюся насправді.

— Ти ж сказала, що дизайнерка.

— Я сказала, що дизайнерка. Далі ти розповідав про черевики.

Я, звісно, чекала на образу або принаймні на легке здивування. Але Кіліан просто кивнув, дістав телефон, глянув на нього й сказав із несподіваним полегшенням:

— Чесно кажучи, мене сьогодні теж чекає робота. У вас реліз, а в мене тендер. Забудемо?

— Забудемо, — сказала я.

Він усміхнувся, і це була перша справжня усмішка за вечір. Потім залишив на столі двадцять євро — за свою пінту і за мою — і пішов. Я дивилася йому вслід і думала, що, можливо, Cúpla вперше в житті спрацювала саме так, як треба: без драми, без котів і без «ти мені більше не дзвони».

Телефон блимнув.

«Мило, — написав застосунок. — Але ти ж знаєш, що це нічого не вирішило».

Я заплатила за склянку води, до якої навіть не торкнулася, бо піти з бару, нічого не купивши, мені було соромно, і вийшла під дощ.

* * *

О пів на одинадцяту ночі офіс виглядав як космічна станція, покинута екіпажем: напівтемрява, мерехтливі монітори, на кухні — гора коробок із-під піци з трьома останніми скоринками, залишеними як данина поваги. Реліз був о двадцять другій нуль-нуль, і всі давно розійшлися по домівках або по побаченнях. Залишилися тільки охоронець у холі й хтось на «релізній варті».

Релізна варта — це коли одна людина сидить і дивиться, як цифри біжать угору, готова натиснути червону кнопку, якщо вони побіжать униз. За розкладом цієї ночі сидів Деклан.

Він був там, де й мав бути: у кутку тестової лабораторії, під лампою, у навушниках, із двома моніторами і пакетом чипсів, який він їв так акуратно, ніби складав іспит. Светр із діркою на лівому рукаві, скуйовджене волосся. Коли я увійшла, він вийняв один навушник, подивився на мене й сказав:

— Ти повернулася рано. Я ставив на північ.

— Ти ставив?

— Ні. Я не азартний. Але якби ставив, то на північ.

— Мені потрібен відкат, — сказала я. — Версії. Зараз.

Він зняв другий навушник. Деклан взагалі вміє слухати, це його особливість: він не каже «ага» і «розумію», він просто замовкає на два зайві удари серця, і ти розумієш, що тебе справді чують.

— Що сталося?

— Застосунок зі мною розмовляє.

— Усі застосунки розмовляють. Це називається «сповіщення».

— Ні. Воно… — Я сіла на стілець поруч, дістала телефон і поклала перед ним екраном угору. — Воно мені хамить.

Деклан узяв телефон двома пальцями, ніби це була пташка. Подивився на екран. Там було тільки звичайне вікно «Підказувача» з трьома нейтральними репліками. «Розкажи докладніше». «Звучить чудово!» «А що далі?»

— Вона сховалася, — сказала я. — Щойно було. Про черевики, про шпаргалку, про…

— Про склянку води, — сказав Деклан.

Я заціпеніла.

— Що?

Він мовчки повернув до себе лівий монітор, потім розвернув його до мене. Там, у консолі налагодження, де зазвичай біжать кислотно-зелені рядки службових повідомлень, стояли білі рядки, написані людською мовою. Я прочитала їх і відчула, як холонуть пальці.

«[21:48] Він спитав, чим ти займаєшся, і перебив тебе на третьому слові».

«[21:49] Ти усміхаєшся вже одинадцять хвилин. Це не усмішка, це пауза із зубами».

«[21:52] Ти вмієш робити гарним усе, крім власного особистого життя. Але ми це виправимо».

«[22:14] Вона заплатила за воду, яку не пила. Це не щедрість, це страх піти ні з чим».

— Це я? — спитала я.

— Це в мене вже годину, — сказав Деклан. Голос у нього був рівний, але кісточки пальців на мишці побіліли. — Я думав, що хтось із дівчат із маркетингу вирішив розіграти новачка. Але в логах цього немає. Зовсім. Ні в запитах, ні у відповідях моделі. У консолі є, а в журналі — ні. Ніби хтось написав це прямо в мене на екрані, повз усю систему.

— І що це означає?

— Що в нас, можливо, найгарніший баг в історії стартапів. Або найстрашніший.

— Ти зараз жартуєш, — сказала я.

— Ні, — відповів він. — Я не вмію. Це ти в нас жартуєш.

У цю мить на моніторі з’явився новий рядок. Ми обоє здригнулися.

«[22:52] Він пише на мене тікет подумки. Ви обоє червонієте. Це не відтворюється, але помітно».

Я подивилася на Деклана. Деклан подивився на мене. У тиші мені раптом здалося, що гул серверів за стіною став якимось уважнішим.

— Вона чує, — сказала я пошепки.

— Не чує. Вона знає, що ми зараз поруч, бо ми обоє в мережі. Але… так. Чує.

— Її треба вимкнути.

— Я пробував. — Він показав на третій екран, де світилося вікно з логотипом застосунку й написом «Модуль не знайдено». — Це називається «Підказувач». У нього немає рубильника. Точніше, рубильник є, але він показує «Модуль не знайдено», ніби такого модуля в природі не існує.

Ми сиділи мовчки. Навколо нас виблискували монітори, на екрані лівого сеансу повільно прокручувалися рядки релізних метрик: користувачі, реєстрації, перші пари. Кормак писав у загальний чат: «Три-нуль у строю! 1200 реєстрацій за першу годину! Ви — найкращі!» Фі надіслав у відповідь три вогники й танцювальну панду.

— Якщо ми повідомимо, — сказала я, — вони відкотять реліз.

— Так. Кормак викличе Ніам, Ніам відкриє код, знайде нашу аномалію й зітре її. Або заморозить реліз і шукатиме винного. Вгадай, кого вони вважатимуть винним: дизайнерку, яка все намалювала, чи тестувальника, який усе пропустив?

— Нас обох.

— Нас обох, — погодився він. — Хоча з імовірністю дев’яносто відсотків — тебе. Ти малювала «Підказувача».

Я згадала, як Кормак сьогодні вранці сказав: «Жодних аномалій. Жодних сюрпризів. Ми випускаємо те, що показували інвесторам».

— Отже, поки мовчимо, — сказала я.

— Поки мовчимо, — повторив Деклан. — І з’ясовуємо, звідки вона взялася. Самі.

— Ти згоден?

— Я тестувальник. Моя робота — знаходити, звідки береться те, чого бути не повинно. — Він раптом трохи усміхнувся, вперше за вечір, і я помітила, що в нього ямочка на лівій щоці, як у людини, що потай любить собак. — А ще я дуже хочу знати, чому вона має рацію.

Я хотіла спитати, щодо чого саме, але не стала.

Він відкрив блокнот — паперовий, у клітинку, з обгризеним краєм — і записав щось дрібним почерком. Я встигла прочитати:

«COUPLA-1128. Нейромережа іронізує. Статус: не баг».

— Не баг? — перепитала я.

— Баги не бувають такими точними, — сказав він.

* * *

Я повернулася додому на початку третьої. Маєв спала, з-під дверей її кімнати тягнуло лавандою й м’ятою. Барм чекав на мене в коридорі, сидячи, як сфінкс, і подивився на мене тим самим поглядом податкового інспектора: «Знову без звіту?»

— Усе добре, — шепнула я йому. — Я просто, здається, подружилася з вірусом.

Телефон завібрував, коли я вкладалася в ліжко. Один раз. Тихо.

«На добраніч, Аойфе. Ти сьогодні сказала правду в туалеті. Це вже багато».

Я дивилася на ці слова, доки екран не погас. Потім довго лежала в темряві, а Барм сопів у мене в ногах, і думала про фразу, від якої ніяк не могла звільнитися.

«Ти вмієш робити гарним усе, крім власного особистого життя».

Я промовила її вголос один-єдиний раз. Два роки тому, у підвалі на Темпл-Барі, перед сорока незнайомими людьми, на мітапі для дизайнерів. Це була остання фраза мого найгіршого виступу. Я потім нікому її не повторювала. Навіть Маєв.

Звідки вона це взяла?