Три побачення, один кіт і жодного шансу

Мій особистий рекорд за побаченнями — три зустрічі, одна незручна мовчанка і кіт, що втік від кавалера.

Ні, ви не зрозуміли: це не рекорд року. Це рекорд життя. Якщо відняти випускний, де Шейн Мерфі запросив мене на повільний танець, а потім десять хвилин пояснював, що просто шукав, куди подіти руки, — за двадцять три роки я сходила на три побачення, і найяскравішим учасником останнього був Барм. Барм — мій кіт. Рудий, товстий, з обличчям податкового інспектора. Він сидів на підвіконні, поки Дермот розповідав мені про свій гольф-клуб, потім повільно зліз, подивився на Дермота так, як дивляться на рахунок за електрику, і пішов крізь кватирку. Повернувся через три дні. Дермот не повернувся ніколи. З нас двох у кота виявилося більше такту.

Мене звати Аойфе Бреннан. Читається «Іфа», і так, я знаю, що в написанні забагато голосних: ірландська мова вважає, що зайву голосну завжди можна кудись пристроїти, як зайву родичку на весіллі. Мені двадцять три. Я живу у Фібсборо з найкращою подругою і котом, а працюю UX-дизайнеркою в дублінському стартапі, який робить застосунок для знайомств.

Так. Я знаю. Це як кухар, що живе на тостах. На співбесіді я сказала, що «краще за всіх розумію користувачів, яким страшно», і мене взяли. Не уточнивши, що страшно було мені.

Застосунок називається Cúpla. Ірландською це «пара», і назву ми вибирали три місяці: вона виявилася єдиною, що не викликала алергії ні в юристів, ні в інвесторів. Офіс Cúpla Labs — два поверхи в скляному будинку на Гранд-Канал-Док, де вдень під вікнами плавають лебеді.

У четвер, першого жовтня, нам належало випустити версію 3.0.

— Три-нуль — це не цифра, — сказав Кормак Ганнон зранку, стоячи посеред опенспейсу з горнятком «Найкращий бос». Досі не збагну, чи то іронія, чи він замовив його собі сам. — Це ми з вами. Ми не продаємо кохання, хлопці. Ми продаємо трохи менше самотності.

Він уміє так говорити. Кормакові тридцять вісім, він рівно настільки засмаглий, щоб це впадало в око у жовтні, і після його промов хочеться негайно щось випустити. Навіть баг, який Фі напередодні назвав «потенційно летальним».

— І щоб усім було чесно, — додав Кормак, — цієї ночі кожен із команди йде на побачення через Cúpla. Справжнє. Ми покажемо, що віримо в продукт.

В опенспейсі стало тихо до дзвону.

На моїй клавіатурі стояв паперовий стаканчик. Лате, без цукру. До монітора було приліплено жовте стікерне папірце з почерком Деклана Волша — як у лікаря, що водночас учить собаку ходити на задніх лапах.

«Тікет COUPLA-1127. Кнопка «Написати» надто вибачається. Перевір. — Д.»

Деклан працює в нас тестувальником. Йому двадцять чотири, у нього завжди скуйовджене темне волосся і сірий светр із діркою на лівому рукаві, яку він, здається, вважає частиною особистості. Останній місяць він щоранку залишає мені каву і якийсь баг. Каву я сприймала як даність, як дощ. Баги — як образу. Бо баги в нього завжди чомусь про мене.

Я глянула на кнопку «Написати»: маленька, трохи зсунута вправо, з м’яким заокругленням і текстом «Якщо хочеш». Я малювала її о третій ночі. І, до дідька, він мав рацію. Це не кнопка. Це я.

«Не відтворюється», — написала я йому в робочий чат.

«У мене відтворюється щодня, — відповів він за секунду. І відразу: — Кава вистигне».

Більше він не написав нічого. Я пила каву, нервувалася й картала себе за те, що від слова «вистигне» мені стало тепліше, ніж від самої кави.

Маєв, моя сусідка і найкраща подруга, на повідомлення «Кормак відправляє всіх на побачення в ніч релізу» відповіла смайликом-надгробком. «Візьми парасольку і запасне обличчя». Запасного обличчя в мене не було. Була звичка жартувати саме тоді, коли треба говорити серйозно: дуже надійна, жодного разу мене не підводила. Тільки мені жодного разу не вдалося пояснити їй, що іноді можна й помовчати.

* * *

Мого метча звали Кіліан. Двадцять сім, інженер-будівельник, на фото — профіль, ніби його малювали для реклами страхування: підборіддя, усмішка, горизонт. В анкеті: «Люблю походи, чесність і коли все йде за планом». Я дивилася на слово «чесність» і думала, що в ньому забагато обіцянок для однієї людини.

Ми зустрілися в барі «Чорнильниця» на Меріон-стріт: маленькому, темному, що пахне вологим деревом і смаженою цибулею, як усі хороші бари. Кіліан виявився навіть вищим, ніж на фото. Це, по-моєму, єдиний випадок у моєму житті, коли реальність перевершила інтерфейс.

— Аойфе, так? — сказав він і вимовив моє ім’я правильно, з першого разу. Я ледь не розплакалася від вдячності.

Він замовив дві пінти, не спитавши мене, і мені, дивна річ, сподобалося: можна не ухвалювати рішення. Він спитав, чим я займаюся. Я встигла сказати «Я дизайнерка» — і він урвав:

— Круто! А я на вихідних пройшов усю стежку у Віклоу за день. Двадцять сім кілометрів. Просто взяв і пішов.

Далі три хвилини він розповідав про черевики і про те, як «ноги самі знали, куди йти». Я кивала. Усміхалася. І десь на п’ятій хвилині збагнула, що ззовні схожа на людину, якій неймовірно цікаво, а всередині — на застосунок у стані «завантаження».

Телефон лежав на столі екраном угору. У нас так влаштовано: поки ви на побаченні, внизу відкрита панель «Підказувач» із трьома нейтральними репліками: «Розкажи докладніше», «Звучить чудово!», «А що далі?». Я сама їх проєктувала. Вони схожі на бабусині листівки: приємно, але не про тебе.

Екран блимнув. Панель розгорнулася, і замість трьох звичних кнопок там був текст. Білим по сірому, моїм улюбленим шрифтом.

«Він спитав, чим ти займаєшся, і перебив тебе на третьому слові. Ти усміхаєшся вже одинадцять хвилин. Це не усмішка, це пауза із зубами».

Я заціпеніла. Кіліан далі розповідав про черевики. Я подивилася на екран, потім на нього, потім знову на екран, і в мене в животі запустили анімацію завантаження без індикатора прогресу.

«Скажи йому, що тобі треба в туалет. Це єдина правда, яку ти сьогодні вимовиш без зайвих слів».

— Ти щось хотіла сказати? — Кіліан раптом замовк і подивився на мене так, ніби вперше помітив.

— Мені треба в туалет, — сказала я.

І це справді була правда. У мене тремтіли руки.

У кабінці, що була не більшою за мій душ, я притислася спиною до дверей і дістала телефон. Рядок не зник. Він чекав. Під ним дрібним шрифтом, як підпис до експоната, стояло єдине слово:

«Продовжити?»

Такої кнопки я не малювала. Я точно знаю, що в нашій бібліотеці компонентів її немає. Я натиснула.

«Дякую, — написав застосунок. — Ти вмієш робити гарним усе, крім власного особистого життя. Але ми це виправимо».

Якби застосунки вміли усміхатися, він би усміхнувся. І ось це лякало мене найбільше з усього. Не те, що він заговорив. А те, що я нікому не казала цієї фрази — після того самого виступу на мітапі, два роки тому, — і все одно чула її в голові чужим голосом, схожим на мій.